ГЛАВА 32.

Глава 32. Ян 

(Від імені Насті) 

Минув тиждень після візиту до лікаря. 

Тиждень, за який я прокидалася з однією й тією ж думкою: через місяць усе може змінитися. Я навіть почала інакше дивитися на свої ноги — не як на вирок, а як на щось тимчасове. 

Сьогодні мав бути особливий день. 

Ми з мамою їхали в гості до дядька Михайла.
Там я вперше мала познайомитися з Яном. 

Я трохи хвилювалася. Не через себе навіть. Через маму. Я бачила, як вона нервує, як довго обирає сукню, як перепитує мене: 

— Нормально виглядаю?
— Мамо, ти прекрасна, — усміхалася я. 

Дорога минула тихо. Я дивилася у вікно й намагалася налаштуватися позитивно. 

Усе буде добре. Це просто знайомство. 

Дядько Михайло зустрів нас тепло, як завжди. Обійняв маму, поцілував мене в щоку. 

— Ну що, красуні, проходьте. 

Ян сидів у вітальні. 

Високий. Темноволосий. Підлітковий максималізм читався навіть у тому, як він тримав плечі. 

— Привіт, — тихо сказала я. 

Він кивнув. 

І знову опустив очі в телефон. 

Я зробила вигляд, що не звернула уваги. 

За столом атмосфера спочатку була напружена, але терпима. Дядько Михайло намагався підтримувати розмову, мама теж. Я намагалася ставити Яну питання — про школу, про захоплення. 

— Норм, — коротко відповідав він. 

— Любиш спорт?
— Та. 

І знову телефон. 

Я відчувала, як мама стискає серветку під столом. 

Ян майже не піднімав очей. Ні на мене. Ні на маму. Наче ми були просто шумом у кімнаті. 

Напруга зростала. 

І раптом… 

— Ян, може, відкладеш телефон? — обережно сказав дядько Михайло. — У нас гості. 

Телефон гучно ліг на стіл. 

— Навіщо ти  їх взагалі привів? — різко кинув він. 

У кімнаті стало тихо. 

— Ян… — попереджувально сказав Михайло. 

Але його вже понесло. 

— Ти думаєш що якщо вони тут посидять за столом, то все стане нормально? — голос у нього тремтів від злості. — Мені ніхто не замінить маму. 

Мама поблідла. 

Я відчула, як у грудях щось стислося. 

— І я точно не мріяв про зведену сестру… — він ковтнув повітря й різко додав: — інвалідку. 

Слова впали, як каміння. 

Мені стало холодно. 

Дядько Михайло різко підвівся. 

— Ян! Негайно припини! 

— Ні! — він ударив рукою по столу. — Ви мене навіть не спитали! Ви просто вирішили, що тепер у мене нова “родина”! А я цього не хочу! 

Він різко встав і, не дивлячись ні на кого, пішов у свою кімнату. Двері грюкнули. 

Тиша. 

Така густа, що, здавалося, нею можна дихати. 

Я сиділа, дивлячись в одну точку. 

І намагалася не заплакати. 

Мама теж мовчала. Її очі були скляні. Вона ніби перестала дихати. 

— Пробачте… — тихо сказав дядько Михайло. — Я не думав, що він… Я намагався з ним говорити… Я… 

Його голос зламався. 

— Він ще дитина. Йому важко. Я мав краще підготувати його. 

Мама повільно кивнула, але нічого не сказала. 

А я сиділа й відчувала, як усередині щось боляче осідає. 

“Інвалідка.” 

Слово, яке я давно навчилася не боятися. 

Але коли воно звучить із такою злістю… воно ріже. 

Я подивилася на маму. 

І зрозуміла, що мені болить не за себе. 

А за неї. 

Бо вона знову почувалася винною. Хоча нічого поганого не зробила. 

Вечір закінчився швидко. 

Ніхто вже не намагався жартувати. Ніхто не торкався теми. 

Ми з мамою їхали додому мовчки. 

І тільки коли машина зупинилася біля нашого будинку, вона тихо прошепотіла: 

— Пробач, доню… 

Я повернулася до неї. 

— За що? 

— За те, що ти змушена це слухати. 

Я поклала руку на її долоню. 

— Мамо… це не ти сказала. 

Але десь глибоко всередині я відчула, що цей вечір ще не раз відгукнеться в нашому житті.