ГЛАВА 31.

Глава 31. Надія 

(Від імені Насті) 

Того вечора я ще довго не могла заспокоїтися. 

Я кілька разів перевіряла. Легенько торкалася пальців. Просила себе не вигадувати. Не перебільшувати. Але відчуття було. Слабке. Наче крізь товсту ковдру — але воно було. 

Мама повернулася з кухні, витираючи руки рушником. 

— Чого ти така задумана? — запитала вона. 

Остап і Орест саме щось обговорювали в телефоні, але одразу підняли очі на мене. 

Я глибоко вдихнула. 

— Мамо… хлопці… мені треба вам дещо сказати. 

Вони одразу стали серйозними. У мене навіть серце тьохнуло — ніби я збиралася повідомити щось страшне. 

— Ерні сьогодні мене вкусив. 

— Що?! — одночасно вигукнули Остап і Орест. 

— Я його зараз… — почав Орест. 

— Та спокійно ви, — я навіть засміялася. — Не сильно. Граючись. 

Мама вже сіла навпроти мене. 

— Настю, ти нас налякала. І що? 

Я подивилася на них. І відчула, як у грудях знову зростає хвиля емоцій. 

— Я… відчула. 

Тиша. 

— Що відчула? — тихо перепитала мама. 

— Укус. Біль. Ледь-ледь. Але я відчула його в пальці на нозі. 

Мама завмерла. 

Остап повільно відклав телефон. 

Орест нахилився ближче. 

— Ти серйозно? — прошепотів він. 

Я кивнула. 

— Я перевіряла ще кілька разів. Є відчуття. Слабке, але є. 

Мама прикрила рот рукою. Її очі наповнилися слізьми. 

— Доню… — тільки й змогла вона сказати. 

Остап раптом широко усміхнувся. 

— Я ж казав! Казав, що ти ще нас усіх переженеш! 

Орест просто різко обійняв мене, наскільки дозволяло моє положення. 

— Завтра їдемо в клініку, — твердо сказала мама, витираючи сльози. — Без розмов. 

Наступного дня ми вже були в клініці. 

Серце калатало так, ніби мене везли не на огляд, а на вирок. 

Лікар уважно провів обстеження. Просив сказати, чи відчуваю дотик. Чи реагую. Робив якісь заміри. Довго мовчав, переглядаючи результати. 

Я стискала край кушетки так сильно, що аж побіліли пальці. 

— Ну що, докторе? — не витримала мама. 

Він зняв окуляри й подивився на нас. 

І… усміхнувся. 

— Це прекрасно. 

Я навіть не одразу зрозуміла. 

— Що… прекрасно? — прошепотіла я. 

— З’явилася позитивна динаміка. Нервова провідність покращується. Якщо процес піде так і далі… — він зробив паузу, — операцію можна провести вже через місяць. 

— Через місяць? — перепитала мама. 

— Так. І, зважаючи на реакцію, шанси дуже високі. 

Я боялася запитати. 

Але запитала. 

— Шанси… на що? 

Лікар подивився мені прямо в очі. 

— На те, що після операції ви зможете ходити. 

Світ ніби зупинився. 

Я дивилася на нього і не могла вдихнути. 

— Ходити?.. — мій голос зламався. 

— Так. Є всі підстави сподіватися на повне або майже повне відновлення. 

Я розплакалася. 

Не стримано. Не тихо. А так, як плачуть, коли всередині щось вибухає від щастя. 

Мама теж плакала. Вона обіймала мене, повторюючи: “Боже, дякую… дякую…” 

Остап витер очі й буркнув: 

— Ну все, тепер вона точно нас пережене. 

Орест просто стояв поруч із таким виразом обличчя, ніби щойно виграв головний матч у житті. 

А я сиділа й плакала. 

Бо вперше за довгий час це була не просто надія. 

Це був шанс. 

Увечері я подзвонила Павлові. 

Він одразу відповів. 

— Ну? — у голосі хвилювання. 

Я не могла стримати усмішку. 

— Операція буде через місяць. 

— Що?! — він аж видихнув. — Справді? 

— Так. Лікар сказав, що можна раніше. 

— Настю… — я чула, як він усміхається. — Це неймовірно. Я ж казав. 

— Я боюся, але… я рада. 

— Я буду поруч. Чуєш? Усе буде добре. 

Я заплющила очі. 

Я хотіла сказати йому більше. Хотіла розповісти, що лікар сказав про ходіння. Про високі шанси. Про те, що, можливо, я зможу зробити перший крок… 

Але я зупинилася. 

Ні. 

Я хочу, щоб це стало сюрпризом. 

Я хочу подивитися в його очі й сказати це особисто. 

— Дякую, що ти зі мною, — тихо сказала я. 

— Завжди, квіточко. 

Я усміхнулася. 

Через місяць усе може змінитися. 

І, можливо, одного дня я підійду до нього сама. 

На своїх ногах.