ГЛАВА 30.

Глава 30. Несподіванка 

(Від імені Насті) 

Минуло вже два з половиною місяці, як у моєму житті з’явився Павло.
І півтора — відтоді, як ми вперше зустрілися. 

Іноді мені здається, що він був поруч завжди. 

Усе йшло своїм звичним ритмом. Реабілітація, домашні справи, мама, бабуся, жарти Остапа й Ореста в чаті… і щоденні ранкові дзвінки від нього. 

Наш маленький ритуал. 

Кожного ранку, коли Павло йшов на роботу, він телефонував мені. Я ще сонна, закутана в ковдру, а він — на вулиці, чути шум машин і його кроки. 

— Доброго ранку, квіточко, — казав він своїм теплим голосом.
— Доброго… — бурмотіла я, посміхаючись. 

Того дня все починалося так само. 

Я сиділа на ліжку, звісивши ноги. Ерні крутився біля мене — він завжди стає надто активним зранку. Павло щось розповідав про нового клієнта, про те, як знову запізнюється автобус. 

— Ти ж поснідаєш? — питав він.
— Так, тату, — сміялася я. 

І раптом… 

Ерні різко підскочив. Я навіть не встигла зрозуміти, що сталося. 

— Ай! — я різко скрикнула. 

Він вкусив мене за палець на нозі. 

Не сильно. Просто граючись. Але від несподіванки я аж підскочила. 

— Настю? Що сталося?! — голос Павла миттєво став напруженим. 

Я завмерла. 

Серце калатало. Ерні вже відбіг убік, дивлячись на мене своїми невинними очима. 

Я опустила погляд на ногу. 

І тоді… 

Я зрозуміла. 

Я щось відчула. 

Не так, як раніше. Не різкий біль. Не повністю. Але… ледь-ледь. Наче легке печіння. Наче відлуння болю. 

Я провела пальцями по тому місцю. 

І знову. 

Ледь помітно. Але я відчувала. 

У мене перехопило подих. 

— Настю, говори зі мною! — Павло вже майже кричав у слухавку. 

— Паша… — мій голос тремтів. — Він мене вкусив. 

— Хто?!
— Ерні. 

— Ти плачеш? Тобі боляче?! 

Я ковтнула повітря. 

— Паша… я… я відчула. 

На тому кінці запала тиша. 

— Що значить… відчула? — тихо запитав він. 

— Я відчула укус. Не сильно. Але я відчула. Ти розумієш? Я раніше взагалі нічого не відчувала в ногах. А зараз… я відчула. 

У мене почали тремтіти руки. 

Мені стало страшно. 

А якщо мені здалося?
А якщо це просто уява?
А якщо я знову себе накручую? 

— Настю, — його голос став дуже серйозним, але теплим. — Це добре. Чуєш? Це дуже добре. 

— А раптом ні? Раптом це… не знаю… випадковість? 

— Ти відчула?
— Так… ледь-ледь.
— Значить, це не випадковість. 

Я дивилася на свою ногу, ніби бачила її вперше. 

Страх змішувався з надією. Невже… невже щось змінюється? 

— Я боюся, — прошепотіла я.
— Чого?
— Що це зникне. Що це мені просто здалося. 

Він зітхнув. 

— Слухай мене уважно. Ти стільки працюєш. Ти проходиш реабілітацію. Ти не здаєшся. Твоє тіло бореться. І якщо сьогодні воно дало тобі знак — значить, це результат. 

У мене по щоках покотилися сльози. 

Але це були інші сльози. 

Не від болю.
Не від розпачу. 

Від надії. 

Я знову торкнулася пальця. Ледь-ледь натиснула. 

І знову відчула слабке, далеке поколювання. 

— Паша… — я усміхнулася крізь сльози. — Мені страшно радіти. 

— Радій, квіточко, — тихо відповів він. — Ти маєш право. 

Я чула, як він зупинився десь по дорозі. Напевно, стояв просто посеред тротуару. 

— Я пишаюся тобою, — сказав він. 

А я сиділа на ліжку, з заплаканими очима, з Ерні біля ніг… і вперше за довгий час відчувала не безсилля. 

А щось інше. 

Можливо… початок.