ГЛАВА 28.

Глава 28. Невдала розмова 

(Від імені Павла) 

Я довго відкладав цю розмову. 

Але розумів — якщо в мене серйозні плани, то батьки мають знати. 

У неділю я поїхав до них. Мама, Ольга, як завжди, накрила стіл, тато, Роман, розпитував про роботу. Все було звично. Спокійно. 

Поки я не сказав: 

— Я хочу з вами поговорити. 

Вони одразу насторожилися. 

— У мене є дівчина, — почав я, і сам відчув, як усміхаюся. — Її звуть Настя. Вона… особлива. Дуже світла. Сильна. Я серйозно до неї ставлюся. 

Мама м’яко посміхнулася. 

— Це чудово, сину. 

— Я думаю… — я зробив паузу, — що в майбутньому хочу будувати з нею життя. 

Тато підняв брови. 

— Настільки серйозно? 

— Так. 

Я розповідав їм про неї. Про її характер. Про її сміх. Про те, як вона вміє підтримувати. Про її родину. 

І потім сказав те, що не можна було не сказати. 

— Вона пересувається на візку. 

Повітря в кімнаті ніби змінилося. 

Мама повільно поставила чашку. 

Тато схрестив руки. 

— Павле… — почала мама обережно. — Ти добре подумав? 

— Про що саме? 

— Це непросто, — втрутився тато. — Ти молодий. Тобі будувати кар’єру. Сім’ю. Ти впевнений, що хочеш… пов’язати життя з інвалідом? 

Це слово вдарило по мені. 

— Не називай її так, — різко сказав я. 

— Я просто кажу реалії, — відповів він спокійно. — Тобі буде важко. Вам буде важко. 

— А кому легко? — відчув, як у мені закипає злість. — Ви навіть її не бачили. Не знаєте її. 

— Ми хвилюємося за тебе, — сказала мама. — Подумай, чи справді тобі це потрібно. 

— Мені потрібна вона, — жорстко відповів я. — Я її кохаю. 

У кімнаті повисла тиша. 

— Кохання — це одне, — сухо сказав тато. — А життя — інше. 

Я встав. 

— Для мене це одне й те саме. 

Ми посварилися. Не кричали, але слова були гострі. Я вперше відчув, що між нами стіна. 

Я вийшов, навіть не допивши чай. 

Дорогою додому мене трясло від злості. Не на них — на ситуацію. На те, що світ досі вміє так дивитися на людей. 

Увечері я подзвонив Насті. 

Вона одразу помітила. 

— Ти якийсь не такий, — тихо сказала вона. 

Я усміхнувся, але, мабуть, невдало. 

— Просто складний день. 

Я розповів, що говорив із батьками. Що сказав їм про неї. Про свої серйозні наміри. 

Але не повторив їхніх слів. 

Не зміг. 

Вона помовчала. 

— Їм треба час? — обережно спитала вона. 

Я зітхнув. 

— Можливо. 

Вона дивилася на мене через екран так уважно, ніби бачила більше, ніж я говорив. 

— Павле… — її голос став м’яким. — Я тебе дуже кохаю. І що б не казали інші — я завжди буду за тебе. І поруч з тобою. 

Я відвів погляд на секунду. 

— Я знаю. 

— Ти ж знаєш, що зі мною непросто, — ледь усміхнулася вона. — Але я зроблю все, щоб ти ніколи не пожалкував. 

— Припини, — я навіть засміявся. — Це я маю робити все. 

Вона почала говорити про нас. Про наше море. Про те, як вона чекає наступної зустрічі. Про те, як ми впораємося з будь-чим. 

І я поступово відчув, як злість відступає. 

Як напруга спадає. 

Бо в мене є вона. 

Моя квітка. 

І заради неї я готовий сперечатися, доводити, чекати й боротися. 

Наприкінці розмови я вже усміхався по-справжньому. 

— Я з тобою, — сказав я. 

— Попри все, — відповіла вона. 

І я знав: що б не було далі — я не відступлю.