ГЛАВА 27.

Глава 27. Несподівані новини 

(Від імені Насті) 

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, ніби вчора ми прожили маленький серіал. 

Я одразу зателефонувала Павлові по відео. 

— Ну що, як пройшла “перевірка століття”? — усміхнувся він, щойно з’явився на екрані. 

— Ти навіть не уявляєш, — засміялася я. — Остап з Орестом влаштували допит, як у кримінальному фільмі. 

Я детально розповіла йому про квіти, про коньяк для дідуся, про серйозні обличчя братів і про те, як мама мало не згоріла від сорому. 

Павло сміявся так щиро, що я й сама знову почала реготати. 

— І що скажеш про “дядька Мішу”? — спитав він. 

— Мені здається, він хороший. Справжній. І мама з ним така… жива. 

Павло кивнув. 

— Це головне. 

Ми ще трохи поговорили, але тут у двері моєї кімнати без стуку зайшли Остап і Орест. 

— О, сімейна нарада? — пожартував Павло з екрану. 

— Майже, — серйозно сказав Орест. — У нас новини. 

Я одразу насторожилась. 

— Мама і тато , — почав Остап, розповідаючи про  своїх батьків, — сьогодні ввечері їдуть за кордон. На заробітки. Приблизно на рік. 

Я завмерла. 

— На рік?.. 

— Так, — кивнув Орест. — Тож квартира над вами тепер офіційно переходить у режим… самостійності. 

Вони переглянулися й ледь стримали посмішки. 

Звісно, новина швидко дійшла до кухні. 

Бабуся з дідусем і мама зібрали “екстрену раду”. 

— Так, хлопці, — строго сказала бабуся. — Я вас знаю. 

— Ба, ми дорослі люди, — зітхнув Остап. 

— Саме це мене й лякає, — відповіла вона й накрутила обом вуха так вправно, що я ледь не впала від сміху. 

— Ай-ай-ай! — хором простогнали вони. 

— Щоб жодних гульок, притонів і “друзі просто зайшли на хвилинку”! — продовжила бабуся. — Я слідкуватиму. 

— Камери поставиш? — тихо пробурмотів Орест. 

— Поставлю! — миттєво відповіла вона. 

Дідусь тільки ховав усмішку за чашкою чаю. 

— Якщо зробите з квартири клуб — мало вам не покажеться, — додала мама. 

— Та все буде добре, — невинно сказав Остап і… підморгнув мені. 

О ні. Оцей підморг — нічого хорошого не віщує. 

Ввечері ми всі разом поїхали на вокзал проводжати батьків  хлопців  Ярину й Валентина. 

Ярина міцно обіймала синів. 

— Слухайтеся бабусю й дідуся. І тітку, — вона кивнула на мою маму. 

— Ми ж не маленькі, — буркнув Орест, але очі в нього були трохи вологі. 

Валентин потиснув руки дідусю Оресту і Остапу. 

— За чоловіків у домі тепер ви. 

— Зрозуміло, — серйозно кивнув Остап. 

Ярина підійшла до моєї мами. 

— Приглянь за цими двома шибайголовами, будь ласка. 

— Не хвилюйся, — усміхнулася мама. — У нас дисципліна залізна. 

Бабуся багатозначно глянула на братів. 

Поїзд загуркотів, двері зачинилися. 

Ярина й Валентин махали з вікна, поки потяг повільно рушав. 

Остап і Орест стояли мовчки. Уже без жартів. 

Я тихо взяла Ореста за руку. 

— Вони повернуться. 

— Звісно, — кивнув він, але голос був трохи тихіший, ніж зазвичай. 

Ми ще довго дивилися вслід поїзду. 

Життя знову змінювалося. 

Тепер над нами — двоє “самостійних дорослих”, яких бабуся офіційно взяла під контроль. 

І я чомусь відчувала: спокійних днів попереду буде небагато.