ГЛАВА 26.

Глава 26. День Х 

(Від імені Насті) 

День Х настав. 

З самого ранку вдома панувала урочиста метушня. Бабуся командувала кухнею, дідусь перевіряв, чи “все достойно”, мама змінювала сукню тричі, а Остап з Орестом ходили з такими серйозними обличчями, ніби готувалися до державного візиту. 

Я ж сиділа в кімнаті й намагалася заспокоїтись. 

— Дихай, — пробурмотіла сама собі. — Це просто вечеря. 

Але серце все одно билося швидше. 

І ось — дзвінок у двері. 

Мама завмерла на секунду. Потім глибоко вдихнула й пішла відчиняти. 

На порозі стояв Михайло. 

Високий, охайний, з теплим поглядом і трохи хвилюванням у очах. У руках — квіти. Багато квітів. 

— Це вам, — сказав він, простягаючи мамі розкішний букет. 

Бабусі — ніжні світлі троянди. 

Мені — невеликий, але дуже милий букет польових квітів. 

— Щоб у домі було ще більше краси, — усміхнувся він. 

Я одразу відчула — він щирий. 

А для дідуся Михайло дістав окремий пакет. 

— Я чув, ви цінуєте хороші напої, — сказав він і простягнув пляшку коньяку 25-річної витримки. 

У дідуся навіть брови піднялися. 

— Ого… — тільки й сказав він із повагою. — Це серйозний аргумент. 

Вечеря почалася спокійно. Говорили про роботу, про погоду, про місто. Михайло відповідав рівно, з гумором, не намагаючись сподобатися — просто був собою. 

Мама поруч із ним буквально світилася. 

Я вже почала розслаблятися. 

І тут… 

Остап відкашлявся. 

Орест обмінявся з ним поглядом. 

О ні. 

— Михайле, — серйозно почав Остап, — у нас є кілька уточнюючих питань. 

Мама ледь не впустила виделку. 

— Хлопці… 

— Ми ж повинні переконатися, що наша найдорожча тітка в надійних руках, — спокійно продовжив Орест. 

Дідусь намагався не сміятися. 

— Перше питання, — Остап склав руки на столі. — Які у вас наміри? 

Я ледь стримувала сміх. 

Михайло не розгубився. 

— Найсерйозніші, — відповів він. — Я хочу, щоб Софія посміхалася так само, як сьогодні. 

Мама почервоніла. 

— Друге питання, — продовжив Орест. — Чи готові ви витримати нашу сім’ю в повному складі? З усіма особливостями? 

— Уже витримую, — усміхнувся Михайло. — І мені подобається. 

Бабуся почала тихенько хихикати. 

Але брати тільки розігрівалися. 

— Чи вмієте ви готувати? — спитав Остап. 

— Вмію. 

— Чи не хропете? 

Я вже не витримала — засміялася вголос. 

— Чи готові ви дивитися з тіткою романтичні фільми без нарікань? 

— Якщо вона триматиме мене за руку — так. 

Мама закрила обличчя руками. 

— Я зараз згорю від сорому, — прошепотіла вона. 

Але найсмішніше сталося, коли Орест абсолютно серйозно запитав: 

— А головне — чи знаєте ви, що якщо образите нашу тітку, вам доведеться мати справу з нами? 

У кімнаті запала тиша. 

Михайло подивився на них і спокійно відповів: 

— Знаю. І саме тому не збираюся її ображати. 

І ось тоді всі вибухнули сміхом. 

Навіть мама. 

Навіть дідусь. 

Навіть самі “слідчі”. 

Вечір закінчився теплими розмовами й тостами. Атмосфера стала легкою, живою. Михайло не образився на жодне запитання — навпаки, відповідав із гумором і гідністю. 

Коли він пішов, мама виглядала щасливою й трохи розгубленою. 

— Ну що? — тихо спитала вона. 

Остап серйозно кивнув. 

— Попередньо схвалено. 

Орест додав: 

— Умовно придатний. 

Я засміялася. 

І вперше за довгий час побачила, як у мами в очах з’являється не просто надія — а справжнє світло. 

Можливо, наше життя справді починає нову сторінку.