ГЛАВА 25.

Глава 25. Атмосфера підготовки 

(Від імені Насті) 

Увесь тиждень у нашій квартирі панувала якась особлива атмосфера. 

Бабуся вирішила, що вечеря має бути “на рівні”, дідусь узяв на себе відповідальність за вибір вина, мама щовечора переглядала рецепти й ніби випадково питала: 

— А як думаєш, краще запекти м’ясо чи зробити щось легше? 

Остап із Орестом ходили з виглядом серйозної “служби безпеки”. 

— Ми проведемо аудит, — заявив Орест. 

— Повну перевірку, — кивнув Остап. 

Я тільки сміялася, але всередині трохи хвилювалася. 

“Дядько Міша”, як я вже жартома почала його називати, поки що існував лише в маминих розповідях. Добрий. Спокійний. Турботливий. І закоханий у мою маму. 

І ще — Ян. 

Про нього я думала найбільше. 

Одного вечора я влаштувалася на ліжку з телефоном — час для відеодзвінка з Павлом. Коли його обличчя з’явилося на екрані, настрій одразу піднявся. 

— Ну що, — усміхнувся він, — як підготовка до знайомства століття? 

— Ти смієшся, а я хвилююся, — зітхнула я. 

— Через “дядька Мішу”? — підморгнув він. 

— І через нього теж. Але більше через його сина. 

Я розповіла йому все, що мама говорила про Яна. Про те, що він замкнутий. Що після смерті мами став ще тихішим. Що більшу частину часу проводить у телефоні й ніби відгородився від світу. 

Павло став серйознішим. 

— Це важко… Втратити маму так рано. 

Я кивнула. 

— Я боюся, як він сприйме мене. І маму. Раптом він подумає, що ми хочемо зайняти чиєсь місце? Або що ми чужі? 

Павло трохи помовчав, а потім сказав: 

— Ти не зможеш замінити йому  сім'ю. І не повинна. Ти можеш просто бути собою. Ти вмієш слухати. І ти щира. Це вже багато. 

Я усміхнулася. 

— А якщо він мене зненавидить? 

— Тебе? — Павло засміявся. — Це треба дуже постаратися. 

— Серйозно! 

— Настю, — м’яко сказав він, — якщо йому важко — це не проти тебе. Це його біль. Просто дай йому час. 

Я задумалась. 

— Мама каже, що він хороший хлопець. Просто закрився. 

— Значить, не треба ламати двері, — відповів Павло. — Просто постукай. 

Я тихо видихнула. 

— Ти завжди так красиво говориш? 

— Тільки для своєї квіточки. 

Я відчула, як щоки знову теплішають — навіть через екран. 

Ми ще довго говорили. Про те, як Остап з Орестом уже планують “незручні запитання” для Михайла. Про те, як бабуся нервує більше за всіх. І про те, що я хочу, аби мама була щаслива — по-справжньому. 

Коли дзвінок завершився, я ще трохи сиділа в темряві з телефоном у руках. 

Попереду — вечеря. Нові люди. Нові можливі зміни. 

Я хвилювалася. 

Але водночас розуміла: якщо життя приносить нове кохання — і мені, і мамі — значить, ми рухаємося вперед. 

І, можливо, Ян теж колись навчиться знову посміхатися.