ГЛАВА 24.

Глава 24. Секрет від мами 

(Від імені Насті) 

Сьогодні я вирішила: досить сумувати. 

Павло зранку написав, що в нього завал на роботі, багато зустрічей і він не зможе часто відповідати. Я трохи зітхнула… але потім дістала зі столу книжку, яку давно відкладала. 

Якщо вже мій хлопець серйозний і зайнятий, то й я буду серйозна. 

Я закуталась у плед, посадила Ерні поряд (він, щоправда, більше заважав, ніж допомагав — раз по раз наступав на сторінки), і занурилась у читання. 

Телефон час від часу вібрував. 

Павло:
“На нараді. Всі серйозні. А я думаю про тебе.” 

Я усміхнулась. 

Через годину: 

“Якщо я сьогодні виживу — це буде диво.” 

Я відповіла: 

“Тримайся. Я вірю в тебе.” 

А ще за якийсь час прийшло фото — його серйозне обличчя в офісі з підписом:
“Людина, яка хоче до своєї квіточки, а не ось це все.” 

І настрій одразу піднявся. 

Навіть коли він не поруч — він вміє змусити мене сміятися. 

Весь день минув спокійно. Книжки, чай, трохи розмов із бабусею, суперечка братів у коридорі. Ніби звичайний день. Але ввечері сталося щось несподіване. 

Мама повернулася з роботи… і я одразу помітила — вона інша. 

Очі світяться. Усмішка така, як у мене була кілька днів тому. 

— Мамо… — примружилась я. — Щось сталося? 

— Нічого, — занадто швидко відповіла вона і пішла на кухню. 

О, ні. Так легко вона не викрутиться. 

Пізніше, вже перед сном, вона тихо постукала в мої двері й зайшла. 

Сіла поруч на ліжко. Я одразу зрозуміла — буде серйозна розмова. 

— Настю… — почала вона, трохи хвилюючись. — Я хочу тобі щось розповісти. 

Я уважно подивилась на неї. 

— Я… здається… знову закохалася. 

Я навіть піднялася на лікті. 

— Справді? 

Вона усміхнулась, трохи ніяково. 

— Так. Його звуть Михайло. Ми працюємо разом. Він дуже добрий. Турботливий. І… уважний. 

Я слухала й бачила, як вона буквально світиться. 

— У нього є син. Ян. Підліток. Дуже замкнутий у собі. Постійно в телефоні… — мама зітхнула. — Він рано пережив втрату. Його мама померла від раку, коли він був ще зовсім молодим. 

Я відчула, як у грудях щось стиснулося. 

— Бідний хлопець… 

— Так. Михайло дуже за нього переживає. Каже, що Ян майже нікого до себе не підпускає. 

Мама взяла мене за руку. 

— І… на цьому тижні Михайло прийде до нас на вечерю. Я хочу, щоб ти й усі рідні з ним познайомились. Уже не просто як з колегою… а як з людиною, яка мені дуже подобається. 

Я дивилася на неї й не могла не посміхнутися. 

— Мамо… ти заслуговуєш бути щасливою. 

В її очах з’явився блиск — уже не просто закоханості, а вдячності. 

— Я боялася, що ти будеш проти. 

— Ні, — я обійняла її. — Якщо він робить тебе такою, як сьогодні — я вже за. 

Коли мама вийшла з кімнати, я ще довго лежала й дивилася в стелю. 

Отже, у нашій історії з’являється новий розділ. 

Михайло.
І Ян — загадковий, замкнутий хлопець із сумними очима, якого я ще навіть не бачила. 

Телефон знову тихо засвітився. 

Павло:
“Як день?” 

Я усміхнулась. 

“О, ти не повіриш… У нас скоро сімейна вечеря з сюрпризом.” 

І вперше за ці дні я відчула не сум. 

А передчуття чогось нового.