ГЛАВА 23.

Глава 23. День без тебе 

(Від імені Насті) 

День після його від’їзду був дивним. 

Квартира ніби залишилася такою ж — ті самі стіни, ті самі голоси, той самий запах кави зранку. Але щось змінилося. Наче зник невидимий промінчик світла, який грів усе навколо. 

Я прокинулася й перше, що зробила — потягнулася до телефону. 

Повідомлення від нього прийшло ще вночі: 

“Я вдома. Доїхав добре. Але без тебе тут порожньо.” 

Я усміхнулася крізь легкий сум. 

“У мене теж порожньо. Навіть Ерні сьогодні тихіший.” 

Насправді Ерні був зовсім не тихий — він якраз намагався стягнути ковдру з мого ліжка. Але мені хотілося, щоб Павло відчув: без нього змінилося все. 

Мама заглянула до кімнати. 

— Як ти, сонце? 

— Нормально, — відповіла я, хоча голос видав мене. 

Вона просто поцілувала мене в чоло й нічого більше не сказала. І я була їй вдячна за це. 

Весь день я ловила себе на тому, що згадую дрібниці: як він сміявся, як тримав мене за руку біля моря, як підморгував, коли бабуся показувала мої дитячі фото. 

Телефон знову засвітився. 

Павло:
“Я вже скучив.” 

Я навіть не стримала посмішки. 

Я:
“Минуло менше доби.” 

Павло:
“І що? Це довго.” 

Ми знову почали писати одне одному про все. Як пройшов його ранок. Як я допомагала мамі на кухні. Як Остап з Орестом удавали, що вони суворі охоронці, але насправді тихенько запитали, чи він уже написав. 

Ввечері він зателефонував. 

Його голос у слухавці трохи відрізнявся — ніби далі, ніж зазвичай. Але теплий. Рідний. 

— Я рахую дні до наступної зустрічі, — сказав він. 

— Я теж. 

— Ти сумуєш? 

Я подивилася у вікно, де повільно згасало світло. 

— Сумую. Але вже не так боляче, як учора. 

— Чому? 

— Бо тепер я знаю, що ти є. І що ти повернешся. 

На тому кінці стало тихо. А потім він тихо сказав: 

— Кохаю тебе, квіточко. 

І в цю мить відстань перестала здаватися такою страшною. 

Бо навіть якщо між нами кілометри — у нас є слова. Повідомлення. Дзвінки. Спогади. 

І віра в те, що це — не просто історія . 

Це — щось більше.