ГЛАВА 22.

Глава 22. І знову по той бік екрану 

(Від імені Насті) 

Ранок настав занадто швидко. 

Здавалося, я тільки заплющила очі, а вже крізь фіранки пробивалося бліде світло. Сьогодні він поїде. І від цієї думки в грудях було важко, ніби там лежав камінь. 

Я мовчки зібралася. Мама намагалася жартувати за сніданком, бабуся підсовувала мені улюблені сирники, дідусь розповів якусь історію з молодості, навіть Остап з Орестом поводилися незвично тихо. 

Але нічого не допомагало. 

Я усміхалася, щоб не засмучувати їх, але всередині все стискалося. 

Павло сидів поруч і час від часу стискав мою руку. Наче боявся відпустити раніше, ніж треба. 

Коли ми вийшли з дому, повітря було прохолодним. Остап і Орест мовчки допомагали з валізою. Ніхто не жартував — навіть вони розуміли, що сьогодні не той день. 

На пероні було людно. Гучномовець оголосив посадку, і моє серце пропустило удар. 

— Ну що, — тихо сказав Павло, дивлячись мені в очі. 

Я намагалася бути сильною. Справді намагалася. 

— Ти ж повернешся? — прошепотіла я. 

— Я постараюся якнайшвидше, — він провів пальцями по моїй щоці. — Обіцяю. 

І тоді він поцілував мене. 

Пристрасно. Глибоко. Так, ніби хотів залишити в мені частинку себе до наступної зустрічі. Я вчепилася в його куртку, боячись, що якщо відпущу — це стане остаточним. 

— Я кохаю тебе, квіточко, — прошепотів він. 

— І я тебе… 

Остап делікатно кашлянув, даючи зрозуміти, що поїзд не чекатиме. 

Павло ще раз обійняв мене — міцно, довго — і піднявся в вагон. 

Двері зачинилися. 

Поїзд рушив. 

Я дивилася, як він повільно віддаляється, поки силует Павла не зник у вікні. І саме тоді сльози, які я так довго стримувала, прорвалися. 

Орест обійняв мене за плечі. 

— Він повернеться, — тихо сказав він. 

Телефон у руці завібрував. 

Я витерла сльози й подивилася на екран. 

Повідомлення від Павла. 

“Не сумуй, моя кохана квітко. Одного дня приїду і залишусь поруч назавжди. Кохаю тебе всім серцем і душею.” 

Я притиснула телефон до грудей. 

Поїзд уже зник за поворотом. 

Але його слова залишилися зі мною. 

І я знала — наша історія не закінчилася. Вона просто вчиться витримувати відстань.