ГЛАВА 21.

Глава 21. Поцілунок з присмаком сліз 

(Від імені Павла) 

Останній вечір. 

Я намагався не думати про ранок. Про валізу. Про дорогу. Про поїзд, який відвезе мене від неї. 

У квартирі було затишно й шумно водночас. Дідусь розповідав історії, мама щось доробляла на кухні, Остап з Орестом сперечалися про футбол. А бабуся раптом урочисто сказала: 

— А тепер найцікавіше. 

Я ще не знав, що на мене чекає. 

Вона принесла великий альбом. 

Настя одразу насторожилася. 

— Ба… ні. 

— Ба — так, — хитро відповіла бабуся й сіла поруч зі мною. 

Я відкрив першу сторінку — і завмер. 

Маленька Настя. З кумедними хвостиками. У панамці, яка з’їхала на очі. З величезною ложкою в руці. 

— Ой, ні, — простогнала вона, закриваючи обличчя руками. 

Далі було ще краще. 

Фото, де вона зовсім малесенька, безтурботна, щаслива… і абсолютно не переймається тим, що на деяких знімках вона бігає голенька по подвір’ю, як це роблять усі малі діти. 

Вона почервоніла так, що навіть вуха стали рожевими. 

— Я зараз поїду звідси, — бурмотіла вона, відвертаючи очі. 

Я не стримався й підморгнув їй. 

— Я запам’ятаю це фото. 

— Павле! — вона кинула в мене подушкою. 

Усі сміялися, навіть вона — хоч і ховалася за волоссям. А я дивився на ці світлини й думав тільки про одне: вона була світлом ще тоді. І залишилася ним зараз. 

Коли вечір стих, усі розійшлися по кімнатах. Я знову лежав на дивані у вітальні. І знову не міг заснути. 

Остання ніч. 

Я тихо підвівся й обережно пройшов коридором. Двері до її кімнати були ледь прочинені. 

Я зайшов. 

І одразу відчув, що щось не так. 

Настя лежала на боці. Тихо. Але її плечі ледь помітно здригалися. 

Я підійшов ближче. 

Сльози котилися по її щоках. 

— Квіточко… — прошепотів я, сідаючи поруч. — Чому ти плачеш? 

Вона витерла обличчя, але сльози не зупинялися. 

— Я не хочу, щоб ти їхав… — її голос тремтів. — Я буду дуже сумувати. 

Мені стало боляче від кожного її слова. 

Я обережно ліг поруч і притиснув її до себе. 

— Я теж не хочу їхати. 

— Коли ми знову побачимось? — тихо спитала вона, дивлячись мені в очі. 

Я чесно не знав. Робота. Відстань. Життя. 

— Я не знаю точно… — сказав я м’яко. — Але я зроблю все, щоб це сталося якнайшвидше. Бо я дуже кохаю свою квіточку. 

Вона заплющила очі, і ще одна сльоза скотилася по її щоці. 

— Я теж тебе кохаю… 

Я нахилився й поцілував її. Повільно. Ніжно. З присмаком солоних сліз і страху розлуки. 

Але в тому поцілунку було більше — обіцянка. 

Що це не кінець. 

Що відстань — не вирок. 

Що я повернуся. 

Я притиснув її до себе сильніше. 

І цієї ночі я заснув, слухаючи її дихання, намагаючись запам’ятати його назавжди.