ГЛАВА 20.

Глава 20. За день до розлуки 

(Від імені Насті) 

Залишився всього один день. 

Ця думка крутилася в голові ще з самого ранку. Завтра Павло поїде. Завтра знову буде екран телефону замість його теплих рук. 

Мама ще за сніданком сказала: 

— Павле, сьогодні нікуди не відпускаємо. Ти наш гість до самого вечора. 

А дідусь додав: 

— І без заперечень! 

Павло лише усміхнувся і кивнув. Після сніданку він поїхав до готелю забрати речі, а повернувся вже з невеликою валізою. 

— Тепер я офіційно переселяюсь до вас до ранку, — підморгнув він. 

Я відчула, як всередині щось тепле розлилося. Його речі стояли в моїй кімнаті, біля шафи. І це здавалося таким домашнім. 

Ми вирішили провести цей день максимально разом. Поїхали до моря. Вітер був легкий, хвилі тихо накочувалися на берег. Павло тримав мене за руку, і ми повільно прогулювалися набережною. 

— Я хочу запам’ятати кожну хвилину, — тихо сказав він. 

— Я теж, — відповіла я, притулившись до нього плечем. 

Потім ми зайшли в невеличке кафе з видом на воду. Замовили рибу на грилі, салат і десерт. Павло жартував, що якщо так смачно годуватимуть, він взагалі не поїде. 

— Залишайся, — тихо сказала я. 

Він лише подивився на мене так, що мені довелося відвести очі, бо серце почало битися занадто швидко. 

Під час обіду я почала згадувати дитинство. 

— Ти знаєш, — сказала я, — мої брати вміли влаштовувати драму ще з юності. 

Павло одразу зацікавився: 

— О, це я люблю. Розповідай. 

І я почала сміятися ще до того, як дійшла до найсмішнішого. 

— Коли Остапу й Оресту було по 18, вони… одночасно закохалися в одну й ту саму дівчину. 

— О, класика, — серйозно кивнув Павло. 

— Вони змагалися, хто з них запросить її на побачення першим. Дарували квіти, писали вірші… навіть між собою трохи посварилися. 

— Я вже уявляю, — хмикнув він. 

— А потім… — я ледве стримувала сміх, — вона чесно сказала їм, що їй… подобаються дівчата. 

Павло завмер на секунду. А тоді почав сміятися. 

— Ні! Серйозно? 

— Абсолютно! Я коли це дізналася, сміялася так, що мама думала, зі мною щось сталося. А вони ходили два дні з таким виглядом, ніби їх обох одночасно відрахували з університету. 

Ми реготали разом так щиро, що на нас навіть озирнулися люди за сусідніми столиками. 

— Тепер я розумію, чому вони так уважно за мною спостерігають, — сказав Павло. — У них травма юності. 

— Сто відсотків, — витирала я сльози від сміху. — Вони тепер стратеги. 

Коли ми вийшли з кафе, сонце вже почало хилитися до горизонту. Я дивилася на море і на нього поруч. 

Завтра він поїде. 

Але сьогодні — ще наш час. 

І я вперше не боялася розлуки так сильно, як раніше. Бо тепер у мене були не лише повідомлення й дзвінки. 

У мене були спогади. Його сміх. Його обійми. Його речі біля моєї шафи. 

І я знала — це тільки початок.