ГЛАВА 19.

Глава 19. Ночівля поруч 

(Від імені Насті) 

Цей вечір був таким теплим, що мені зовсім не хотілося, аби він закінчувався. Ми так засиділися — сміялися, пили чай з бабусиним пирогом, слухали історії дідуся, що я й не помітила, як за вікном стало зовсім темно. 

— Ой, дітки, — глянула на годинник мама. — Та вже ж пізно! 

Павло дістав телефон і насупився. 

— Таксі не їде… Жодне. 

Бабуся одразу махнула рукою: 

— Та куди ти серед ночі підеш? Лишайся в нас. Місця вистачить. 

Я відчула, як щоки стали гарячими. Лишиться? Тут? На ніч? Мама вже діставала чисту постіль і стелила йому у вітальні на великому м’якому дивані. Павло трохи ніяковів, але подякував. А я… я не знала, куди подіти очі. 

Коли всі почали розходитись по кімнатах, я ще довго лежала і слухала, як у квартирі поступово стихають кроки. Серце билося швидше, ніж зазвичай. Він — через стіну. Так близько. 

І саме тоді сталося те, що запам’ятається нам надовго. 

Раптом із вітальні пролунав глухий звук і тихий вигук: 

— Ой! 

Потім ще один, голосніший: 

— Ааа! Що це?! 

Я підскочила на ліжку, мама вибігла з кімнати, бабця з дідом  вискочили з іншої — і ми всі майже одночасно влетіли у вітальню. 

Картина була безцінна. 

Павло сидів на дивані з широко розплющеними очима, а на його грудях, гордо вмостившись, сидів Ерні. Наш пухнастий «нічний мисливець» просто вирішив перевірити нового гостя — і вистрибнув йому просто на груди. 

Спочатку ми всі злякались, а потім… засміялися так, що, мабуть, чули й сусіди. 

— Ну все, — сміявся дід . — Ерні прийняв тебе в сім’ю! 

Павло вже теж сміявся, гладячи кота: 

— Я думав, це якийсь нічний монстр. 

— Ні, — хихикнула я. — Це наш головний охоронець. 

Коли все стихло і всі повернулися до своїх кімнат, заснути було важко. Я дивилась у стелю й усміхалася. Телефон тихенько засвітився. 

Павло:
“Твій кіт — серйозний суперник.” 

Я закусила губу, щоб не засміятися вголос. 

Я:
“Він просто перевіряє, чи ти гідний.” 

Ми переписувалися довго. Про все і ні про що. Про фільм, про день, про те, як дивно і водночас приємно знати, що між нами всього одна стіна. 

І раптом… я почула тихі кроки. 

Двері обережно скрипнули. 

— Це я, — прошепотів Павло. 

Серце мало не вистрибнуло з грудей. Він підійшов ближче і, дуже обережно, ліг поруч на моєму великому ліжку. Я відчула, як знову почервоніла. 

— Якщо хочеш, я піду, — тихо сказав він. 

— Ні… — прошепотіла я. — Просто… я трохи соромлюсь. 

Він усміхнувся й обережно обійняв мене. Ми лежали тихо, говорили пошепки — про мрії, про майбутнє, про те, як дивно все склалося. Я слухала його голос і відчувала, як мені спокійно. Так спокійно, як ніколи. 

Десь після півночі я заснула. Перед тим як остаточно провалитися у сон, відчула легкий поцілунок у скроню. 

А зранку… 

Я прокинулася від тихого, стриманого сміху. 

Розплющую очі — і бачу у дверях братів. 

Остап і Орест стояли, схрестивши руки, і дивилися на нас із хитрими посмішками. 

— Ну що, Ромео? — прошепотів Орест. — Вітання в сім’ї. 

Я сховалась обличчям у подушку. 

Павло ж лише винувато, але щасливо усміхнувся. 

І чомусь мені зовсім не було страшно. Лише тепло. 

Бо вперше в житті я прокинулася поруч із людиною, яку люблю.