ГЛАВА 18.

Глава 18. Знайомство 

(від імені Насті) 

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. 

І вперше за довгий час — не від будильника, не від шуму, а від передчуття. 

Другий день. 

Другий день, коли Павло не “в телефоні”.
А тут. У моєму місті. Через кілька хвилин буде під моїм під’їздом. 

Телефон завібрував. 

“Я вже з кавою. І чомусь знову хвилююся.” 

Я усміхнулася. 

“Ти вчора пережив знайомство зі Стасом. Я думаю тебе вже нчого  не злякає.” 

“Сьогодні я  чомусь переживаю більше ніби щось має статись.” 

Я не одразу зрозуміла чому і що саме . 

Ми знову пішли гуляти. Повітря було теплішим, ніж учора. Павло котив мій візок повільно, ніби хотів розтягнути кожну хвилину. 

— У мене для тебе план, — сказав він загадково.
— Ще один сюрприз?
— Менш небезпечний. 

Ми зупинилися біля кінотеатру. 

— Ти серйозно? — я підняла брови.
— Я ж мушу запросити тебе на нормальне побачення. 

— А вчора що було?
— Вчора — історична подія. Сьогодні — романтика. 

Фільм був про кохання. Трохи банальний. Трохи передбачуваний. Але мені здавалося, що він написаний про нас. 

У темному залі Павло тримав мою руку. Пальці обережно переплелися з моїми. 

В якийсь момент я поклала голову йому на плече. 

— Ти плачеш? — тихо спитав він.
— Ні… це просто… кіно.
— Ага. 

Він поцілував мене в скроню. 

І я подумала, що навіть найкрасивіший фільм не зрівняється з реальністю, якщо поруч правильна людина. 

Коли ми вийшли з кіно, я отримала повідомлення від мами. 

“Після прогулянки заходьте додому. Ми чекаємо.” 

Я зупинилася. 

— Що сталося? — запитав Павло. 

— Нічого страшного… просто… тебе запросили. 

— Хто? 

— Мама. І… бабуся. І дідусь. 

Він завмер. 

— Сьогодні? 

— Сьогодні. 

Я побачила, як він глибоко вдихнув. 

— Я готовий. Мабуть. 

— Ти боїшся?
— Трошки. 

Я засміялася. 

— Тепер ти знаєш, як я почувалася під аркою. 

Він нахилився ближче. 

— Якщо вони будуть проти, я викраду тебе. 

— Не доведеться. 

Коли ми зайшли в квартиру, пахло домашнім пирогом. 

Бабуся вже стояла в коридорі, дідусь намагався виглядати суворо, але очі його сміялися. Мама нервово поправляла скатертину. 

— Добрий вечір, — Павло трохи офіційно усміхнувся. 

— Добрий, — відповіла мама, уважно дивлячись на нього. — То це ви той самий? 

— Сподіваюся, що так. 

Бабуся підійшла ближче. 

— Оце ти вкрав серце нашої квіточки? 

Я почервоніла. 

— Бабусю! 

Павло не розгубився. 

— Якщо чесно… воно саме мені дісталося. Я не крав. 

Дідусь кивнув. 

— Добра відповідь. 

Я бачила, як напруга повільно розчиняється. 

Вони сіли за стіл. Розмова спочатку була трохи обережною. Про роботу. Про сім’ю. Про те, як ми познайомилися. 

— І ви просто взяли й приїхали? — спитала мама.
— Так. Бо зрозумів, що деякі відстані треба скорочувати, — відповів Павло. 

Мама глянула на мене. 

І я знала — їй подобається, що він говорить не голосно, але впевнено. 

Раптом у двері подзвонили. 

— А, це наш спецназ, — усміхнулася я. 

До квартири буквально влетіли Остап і Орест. 

— О, вже знайомство без нас? — вигукнув Орест.
— Ми протестуємо! — додав Остап. 

— Ви ж живете поверхом вище, — засміялася мама. 

— Ми відчули запах пирога, — серйозно відповів Остап. 

Павло підвівся й потис їм руки. 

— Дякую за операцію “Арка”. 

— Завжди раді допомогти романтиці, — підморгнув Орест. 

Я дивилася на всіх. На те, як вони сміються разом. Як Павло вже не виглядає гостем. 

І раптом зрозуміла. 

Він не просто “хлопець із телефону”. 

Він частина мого життя.
Частина мого дому. 

Коли всі розмовляли, Павло тихо нахилився до мене. 

— Я хвилювався дарма. 

— Чому? 

— Бо тепер розумію, чому ти така. Тебе так люблять. 

Я подивилася на нього. 

— А тепер вони ще й тебе люблять. 

— Поки що тестують, — прошепотів він. 

Я засміялася. 

І в ту мить мені здалося, що цей другий день — не просто побачення. 

Це початок чогось великого. 

І я більше не боюся мріяти.