ГЛАВА 17.

Глава 17. Коли дім усміхається 

(від імені Насті) 

Я досі відчуваю його поцілунок. 

Наче він залишився не лише на губах — а десь глибше. Під шкірою. В серці. 

Коли Павло провів мене до під’їзду і ще раз обійняв, я боялася відпускати.
Але він прошепотів: 

— Завтра зранку я знову тут. 

І я повірила. 

— Ну щооо? — протягнув Орест, щойно ми зайшли додому.
— Розповідай усе, — додав Остап, закриваючи двері. 

Я не встигла навіть зняти куртку. 

— Ви… ви зрадники! — я сміялася, хоча очі ще блищали від сліз щастя.
— Пишаємося цим, — вклонився Остап. 

Я проїхала в кімнату, але вони не відставали. 

— То? — Орест сів на край ліжка. — Він такий самий, як у відео?
— Кращий, — вирвалося в мене. 

Вони перезирнулися. 

— Ой-ой, — прошепотів Остап. — Це серйозно. 

Я торкнулася браслета на руці. 

— Він подарував мені троянди… такі красиві. І браслет. 

— Ми бачили, — кивнув Орест. — Непоганий смак. 

— І… — я замовкла. 

— І? — обидва нахилилися ближче. 

Я закрила обличчя руками. 

— Він сказав, що кохає мене. 

Кілька секунд тиші. 

— І ти? — тихо спитав Остап. 

Я повільно опустила руки. 

— І я сказала, що теж його кохаю. 

Вони мовчали. 

А потім… обидва одночасно підняли руки вгору. 

— НАРЕШТІ! — вигукнув Орест.
— Наша квіточка закохалася, — урочисто додав Остап. 

Я кинула в них подушку. 

— Ви нестерпні. 

— Зате щасливі, — відповів Орест уже м’якше. 

Я глибоко вдихнула. 

— Знаєте… коли він став перед Стасом… я вперше не злякалася. 

Брати посерйознішали. 

— Він не кричав, — продовжила я. — Просто… був поруч. І цього вистачило. 

Остап кивнув. 

— Тепер він знає, що ти не сама. 

— І ми теж знаємо, — додав Орест, — що він не просто хлопець із телефону. 

Я усміхнулася. 

— Він узяв відгул на три дні. 

— ТРИ?! — в один голос. 

— Так. 

— Ну все, — театрально зітхнув Остап. — Нам доведеться ділити сестру. 

Я засміялася. 

І саме в цей момент почула тихе шурхотіння за дверима. 

— Ви можете зайти, — сказала я, ледь стримуючи посмішку. 

Двері повільно відчинилися. 

Мама.
А за нею — бабуся й дідусь. 

— Ми нічого не підслуховували, — серйозно сказала бабуся, але очі її сміялися.
— Абсолютно нічого, — підтвердив дідусь. 

Мама підійшла ближче. 

— Настю… 

Я раптом відчула, як щось стискає горло. 

— Мамо, він… він хороший. 

Вона сіла навпроти мене й взяла мої руки. 

— Я бачила, як ти сьогодні посміхалася, коли зайшла додому. Так ти не посміхалася давно. 

Бабуся витерла куточок ока. 

— Наша квіточка виросла. 

— І розквітла, — додав дідусь. 

Я засміялася крізь сльози. 

— Ви всі знали? 

— Ми бачили, як ти світиться, коли пишеш йому, — тихо сказала мама. — І молилися, щоб він виявився саме таким. 

— І він такий, — прошепотіла я. 

Мама обійняла мене. 

— Ти заслуговуєш на любов, доню. На велику. Справжню. 

Я притулилася до неї й подумала: сьогодні я отримала не тільки поцілунок. 

Я отримала підтвердження, що мене можна кохати.
Що я — не “особлива” в поганому сенсі.
Що я — просто дівчина, яка закохалася. 

Коли всі розійшлися, я залишилася сама в кімнаті. 

Написала йому: 

“Моя сім’я тебе вже майже любить.” 

Він відповів одразу: 

“Майже?” 

Я усміхнулася. 

“Доведеться заслужити повністю.” 

Через хвилину прийшло: 

“Заради тебе — усе.” 

Я притисла телефон до грудей. 

І вперше за довгий час заснула не з думкою “чому це сталося зі мною”. 

А з думкою: 

“Я щаслива.”