ГЛАВА 16.

Глава 16. Я тут 

(від імені Павла) 

Після поцілунку світ став іншим. 

Ми ще кілька хвилин стояли під аркою, ніби боялися, що якщо поворухнемося — усе зникне. 

— То це правда? — тихо запитала вона, дивлячись на мене знизу вгору.
— Що саме?
— Що ти справжній. 

Я засміявся. 

— На жаль, так. 

Брати тактовно “зникли”, залишивши нас самих.
І ми просто… пішли гуляти. 

Я вперше котив її візок не по екрану, не в уяві — а реально, по алеях парку. Листя шаруділо під колесами. Вона показувала мені свої улюблені місця. 

— Ось тут я люблю сидіти з Ерні.
— Він ревнуватиме.
— Уже ревнує. 

Я дивився на неї й не міг надивитися. Її сміх наживо звучав глибше. Її очі блищали сильніше. 

Біля маленького кіоску я зупинився. 

— Чекай тут. 

— Куди ти? 

Я повернувся з великою рожевою хмарою солодкої вати. 

— Серйозно? — вона розсміялася.
— Я мушу надолужити всі віртуальні побачення. 

Вона відкусила шматочок і залишила цукрову пудру на губах. 

— У тебе тут… — я обережно провів пальцем. 

Вона почервоніла. 

Пізніше ми зайшли в маленьке кафе біля парку. Тепле світло, запах кави, затишок. 

— Я взяв на роботі відгул, — сказав я, коли нам принесли каву й шматок шоколадного торта. 

Вона підняла очі. 

— На сьогодні? 

— На три дні. 

Вона завмерла. 

— Три?.. 

— Я хочу провести їх із тобою. Якщо ти не проти. 

Її очі наповнилися тим самим теплом, що й під аркою. 

— Я проти тільки одного. 

— Чого? 

— Щоб ці три дні закінчились. 

Я усміхнувся. 

— Домовимось якось із часом. 

Ми сміялися, говорили, їли торт із однієї тарілки. Я вперше тримав її руку не через екран. 

І я знав — це тільки початок. 

Ближче до вечора я провів її додому. 

Місто повільно темніло. Ліхтарі вмикалися один за одним. Я котив її візок обережно, ніби це найцінніше, що є в моєму житті. 

— Мені трохи страшно, що ти тут, — тихо сказала вона.
— Чому?
— Бо тепер я ще більше боятимуся, коли ти поїдеш. 

Я зупинився. 

— Я не поїхав назавжди. І точно не зникну. 

Ми вже були біля її під’їзду. 

І тут я почув знайомий тон. 

— Ого. Настя. Новий водій? 

Я повільно обернувся. 

Стас. 

Він стояв біля лавки з тією ж самою кривою усмішкою, про яку вона мені розповідала. 

— Думав, ти лише по телефону героїв знаходиш, — продовжив він. — А це хто? Онлайн-принц? 

Я відчув, як усередині щось холодно стискається. 

Настя напружилась. 

— Стас, не починай, — тихо сказала вона. 

Але він зробив крок ближче. 

— Та я просто цікавлюся. Може, він не знає, що ти у нас… 

Я не дав йому договорити. 

Я повільно підійшов ближче. 

— Закінчив. 

Він глянув на мене зверхньо. 

— А то що? 

Я дивився прямо в його очі. 

— Ти щойно зрозумієш, що герой більше не в телефоні. 

Він пирхнув. 

— І що ти зробиш? 

Я не кричав. Не гарячкував. 

— Ще одне слово — і ти пошкодуєш. 

Він знову спробував усміхнутися. 

— Та ти… 

Не встиг. 

Я зробив крок уперед так різко, що його впевненість зникла. 

— Ти роками насміхався з неї? — мій голос був тихий.
— Та я ж просто… 

— Просто що? 

Він відступив. 

Я схопив його за комір куртки. 

— Ти більше ніколи не відкриєш рота в її бік. Зрозумів? 

— Та відпусти… 

Я відпустив. Але цього вистачило. 

Він спіткнувся і ледве втримався на ногах. 

— Ти псих! — пробурмотів він. 

— Ні. Я її хлопець. 

І тут з під’їзду вийшли брати. 

— О, ми щось пропустили? — спокійно запитав Остап. 

Стас побілів. 

— Та нічого… я вже йду. 

— Правильне рішення, — сказав Орест. 

Стас пішов швидко. Дуже швидко. 

І я знав — цього разу він злякався. 

Бо захисник більше не по той бік екрану. 

Я повернувся до Насті. 

Вона дивилася на мене так, ніби вперше. 

— Ти не мав… 

— Мав. 

Я став перед нею навколішки. 

— Ніхто не має права змушувати тебе почуватися меншою. Чуєш? 

Її очі блищали. 

— Ти справжній. 

— Я ж казав. 

Вона простягнула руку й торкнулася моєї щоки. 

— Дякую. 

— Я тут, Настю. І тепер завжди буду тебе захищати бо ти моя квітка. 

Вона посміхнулася. 

І в ту мить я зрозумів — якщо доведеться, я ще не раз поставлю світ на місце заради неї.