ГЛАВА 14.

Глава 14. Два дні 

(від імені Павла) 

Два. 

Усього два дні. 

Я дивлюся на календар уже втретє за ранок, ніби цифри можуть змінитися.
Але ні. Субота все ближче. 

Настя нічого не підозрює. 

Ми щойно говорили по відео. Вона сиділа в пледі, Ерні ліниво розвалився на підвіконні, а вона розповідала мені про якийсь новий серіал, який “я зобов’язаний подивитися, бо там герой трохи схожий на мене”. 

— Чим саме? — сміюся я. 

— Упертий. І коли щось задумав — не зупиниться. 

Я ледь не поперхнувся водою. 

— Тобто я підозрілий? 

— Трохи, — вона примружилась. — Але милий. 

Якби ти тільки знала. 

Після дзвінка я відкриваю ноутбук.
Час зробити ще один крок. 

Готель. 

Я довго переглядаю варіанти в її місті. Щось затишне. Не надто пафосне. Але тепле. З великими вікнами. І щоб до парку — недалеко. 

Бо саме там.
Під аркою закоханих. 

Я знаходжу варіант. Світлий номер, дерев’яні підлоги, вид на центр міста.
Мені подобається. 

Палець зависає над кнопкою “забронювати”. 

І отут мене накриває. 

Це вже не просто фантазія.
Не просто розмови.
Це реальність. 

Я справді їду до неї. 

Я вдихаю глибше — і натискаю. 

Підтвердження бронювання приходить на пошту за кілька секунд.
І разом із ним — хвиля адреналіну. 

Два дні. 

Я піднімаюся з дивана і починаю ходити по кімнаті.
Що взяти? Що одягнути? Квіти — які? Її улюблені. Точно. Ніжно-рожеві. 

Телефон вібрує. 

Настя. 

— Ти знову такий тихий сьогодні, — каже вона, коли я відповідаю. 

— Думаю про роботу, — брешу я максимально переконливо. 

— Ммм… — вона явно не вірить. — Павле, ти точно нічого не задумав? 

— А що я можу задумати? — сміюся. 

— Не знаю. Але в тебе голос такий, ніби ти готуєш переворот. 

Якби ти знала, який саме. 

— Я просто… думаю про майбутнє, — відповідаю обережно. 

— Наше? — тихо питає вона. 

І серце стискається. 

— Можливо. 

Пауза. 

— Ти дивний останнім часом, — вона усміхається. — Але мені це подобається. 

Як добре, що ти нічого не підозрюєш. 

Після розмови я відкриваю чат із її братами. 

“Два дні.” 

Остап відповідає майже одразу:
“Ми готові. Вона думає, що в суботу просто прогулянка.” 

Орест додає:
“Не підведи нас, герой.” 

Я усміхаюся. 

— Не підведу. 

Я складаю речі в невелику валізу. Светр. Сорочка. Парфум, який вона одного разу назвала “приємним навіть через екран”.
І маленьку коробочку. 

Ні, не каблучка. 

Поки що — просто тонкий срібний браслет із гравіюванням:
“Моя квітка”. 

Два дні. 

Я лягаю на ліжко й дивлюся в стелю.
Уявляю, як вона під’їжджає до арки.
Як спершу не розуміє.
Як дивиться.
Як завмирає. 

І як я скажу: 

— Привіт. Я ж обіцяв скоротити відстань. 

Настя зараз, мабуть, сидить із Ерні й сміється з братів.
Спокійна. Щаслива. Не підозрює. 

І мені трохи страшно. 

А раптом я їй не сподобаюся наживо?
А раптом усе зміниться? 

Але потім я згадую її голос. Її сміх. Те, як вона шепоче “моя квітка”. 

І розумію — я мушу поїхати. 

Бо інколи два дні — це найдовші два дні у житті. 

І найважливіші.