ГЛАВА 12.

Глава 12. Надія і жарти 

(від імені Насті) 

Сьогодні ранок почався дуже гучно. 

Брати не давали мені спокою вже від дверей квартири.
— Гайда, Настю, — гукав Остап. — Сьогодні ми підкорюємо престижну лікарню!
— Я з вами? — сміялася я, хоча на візку важко було обігнати їхній шум.
— Тільки якщо хочеш, щоб тебе розважали на кожному коридорі, — підклав Орест, засміявшись. 

Мама сиділа поруч, спокійна та впевнена, хоча я знала, що в серці вона хвилюється не менше за мене.
— Все буде добре, Настю, — сказала Софія, підсуваючи мені шарфик. — Ти сильна. 

Я вдихнула глибоко, відчуваючи, як серце трохи заспокоюється.
Брати весело жартували весь шлях у машині, нагадуючи мені старі історії. Орест розповідав про те, як колись влаштував мені “перегони візків” у дворі, Остап — про комікси, які я “мусила читати, бо вони найкращі”. Я сміялася, забуваючи, що їдемо до лікаря. 

Лікарня велика, стерильно чиста, але відчуття хвилювання не покидало мене.
Доктор уважно оглянув мене, перевірив всі можливі показники і, нарешті, посміхнувся:
— Настю, у вас є шанс ходити. Все можливо.
— Справді? — я ледве стримувала сльози.
— Так, — він кивнув. — Для цього знадобиться операція, яка запланована, коли вам виповниться двадцять.
— Через пів року… — шепотіла я, намагаючись прийняти радісну новину. 

В серці розцвіла надія.
— Це реально? — питаю сама себе.
Брати підморгнули один одному, а Орест тихо прошепотів:
— Вона зовсім уже закохалася… 

— Чого ви хихикаєте? — я сміялася, відчуваючи, що нерви від страху і радості змішались.
— Тільки подумали, як Павло реагуватиме на твої новини, — відповів Остап.
— Ага, — додав Орест, — і що ти йому скажеш, квітко? 

Я не витримала і сміялася.
— Мені здається, він буде радий, — прошепотіла я. 

Мама гладить мою руку:
— Головне — вірити, Настю. Все можливо. 

— І пам’ятай, — встав Остап, — після операції ти зможеш нарешті влаштувати гонки з нами, а не лише в уяві.
— Точно, — додав Орест, — а Павло хай готується, бо тепер йому доведеться бігати за тобою! 

Я сміялася, навіть не стримуючи сліз.
— Добре, добре, — кажу, — я йому напишу. 

Пізніше, коли всі втихли, я відкрила чат із Павлом і написала: 

“У мене для тебе новина… і вона хороша. Але готуйся до жартів братів — вони вже придумали, як на тебе натиснути ” 

Його відповідь з’явилася майже одразу: 

“Що сталося? Ти ходиш на обстеження чи щось важливе?” 

— “Важливе. І дуже перспективне,” — набрала я, і посмішка не сходила з обличчя.
— “Ти жартуєш?” — Павло.
— “Ні. Але обіцяю, що після операції перегони у дворі будуть ще веселіші. А брати вже планують, як нас підколоти.” 

І я відчула тепло.
Тепло надії. Тепло любові.
І трішки страху, що через два тижні він дізнається, що я планую справжнє майбутнє. 

Але знаєте що?
Ми сміємося. Ми разом. І це головне.