ГЛАВА 11.

Глава 11. Сюрприз у планах 

(від імені Павла) 

Два тижні пролетіло швидко .
Чотирнадцять днів сміху, повідомлень, відеодзвінків. І один день — сьогоднішній — коли я не можу просто мовчати всередині. 

Я хочу побачити її.
Не через екран. Не через камеру. Не через сміх по телефону. 

Я хочу реально.
Повністю. 

Я сиджу на дивані, дивлюся на календар, рахую дні.
Майже два тижні лишилося до запланованого сюрпризу. 

— Ти сьогодні тихий, — каже Настя по телефону. Її голос спокійний, але трохи підозрілий. 

— Ні, просто думаю, — відповідаю, намагаючись звучати буденно. 

Вона мовчить на кілька секунд, а потім тихо: 

— Ммм… щось задумав? 

Я відводжу погляд від екрану.
— Я? Ні-ні… що ти? 

— Ага… — вона сміється тихо, але є у цьому щось хитре. — Добре, не буду тиснути. 

Моє серце б’ється швидше.
Я знаю, що вона здогадалася.
Мабуть, читає мої натяки, навіть коли я намагаюся їх приховати. 

Але я не можу сказати правду.
Ще трошки — менше ніж два тижні, і вона не зможе відмовити. І це буде найкраще, що я можу зробити для нас обох. 

— Добре, — кажу спокійно, намагаючись здаватися розслабленим. — Я просто хочу, щоб ти добре провела день. 

— Завжди добре, коли ти поруч, — тихо додає вона. 

Я усміхаюся сам до себе.
Буде сюрприз.
Справжня зустріч.
Без екрану. Без клавіш. Без віртуальних смайлів. 

Я записую деталі у блокнот: день, час, поїздка, все.
Місце, де зустрінемося. Квітка для Насті.
Все має бути ідеально. 

Я дивлюся на телефон.
Її фотографія.
Я знаю, що вона зараз сміється чи думає про щось своє.
І ще трошки менше ніж два тижні — і я буду поруч. 

— Павле? — її голос тихо повертає мене в кімнату. 

— Так, моя квітко? 

— Ти такий таємничий сьогодні… — сміється. 

— Та ні… просто планую день. 

Вона тихо засміялася, а я відчуваю хвилювання, яке не вдасться приховати. 

Майже два тижні.
Майже момент, коли я скажу: “Я тут”. 

І я точно знаю: це буде наш день.
Наш перший день разом у реальності.