ГЛАВА 10.

Глава 10. Ті, хто стоять за нею 

(від імені Павла) 

Я не ревнивий. 

Принаймні, я так думав раніше. 

Але коли вона сказала:
“Мої брати були сьогодні”,
— я відчув щось дивне. 

Не злість.
Не страх. 

Щось між. 

Я уявив їх. Двоє двадцятип’ятирічних хлопців. Поруч із нею. У її кухні. Чують її сміх наживо. 

А я — через екран. 

— Вони тебе не замучили? — питаю я максимально спокійно. 

Вона сміється. 

— Вони мене виростили. Їм можна. 

— Розкажеш про них? 

Пауза. 

— Ти що, допит проводиш? 

— Можливо. 

— Ревнуєш? 

Я відкидаюся на спинку дивана. 

— Я просто хочу знати, хто має привілей бачити тебе частіше за мене. 

Тиша. Потім тихий, м’який сміх. 

— Добре. Слухай. 

І вона починає. 

— Коли сталася аварія, мені було сім. Вони були підлітками. Їм було по тринадцять. І замість того, щоб ганяти у футбол, вони по черзі сиділи зі мною в лікарні. 

Я завмираю. 

— Остап носив мені комікси. Орест вчив мене грати в “морський бій”, бо я не могла довго рухатися. Вони сварилися, хто буде мене розважати. 

Я відчуваю, як щось тепле піднімається всередині. 

— А потім? — питаю тихіше. 

— Потім вони стали моїм спецзагоном, — сміється вона. — Коли хтось у школі дивився “не так”, Орест просто сідав поруч і починав голосно розповідати, яка я крута. 

Я усміхаюся. 

— А Остап? 

— Остап одного разу підкотив мій візок прямо на середину шкільного двору й сказав: “Дивіться всі, це наша сестра. Якщо хтось має питання — озвучуйте”. 

Я видихаю. 

— І були сміливі? 

— Ні, — вона тихо сміється. — Зате потім усі стали дуже ввічливими. 

Я хитаю головою. 

— Мені вони вже подобаються. 

— Почекай, це ще не все. 

Її голос стає жвавішим. 

— Коли мені було п’ятнадцять, я вперше закохалась. Ну… мені так здавалося. Хлопець із паралелі. 

О.
Ось і воно. 

— І? — намагаюся звучати нейтрально. 

— І він запросив мене на “побачення”. А потім не прийшов. 

У мене стискаються пальці. 

— А брати? 

— Вони дізналися. І наступного дня випадково опинилися поруч із його компанією. 

— Випадково? 

— Дуже випадково, — сміється вона. — І дуже голосно розповідали, як “деякі хлопці бояться сильних дівчат”. 

Я не витримую — сміюся. 

— Вони небезпечні. 

— Вони мої. 

Ось воно. 

“Мої”. 

І я раптом розумію: вона не сама. Ніколи не була. 

— Вони мене не жаліють, Павле, — тихо додає вона. — Вони зі мною сміються. Вони влаштовували перегони на візках у дворі. Орест одного разу врізався в клумбу. 

— Я хочу це побачити, — кажу я. 

— Ні, ти б сміявся. 

— Я й так сміюся. 

Пауза. 

— Тобі не страшно, що в мене така “охорона”? — питає вона. 

Я задумуюся на секунду. 

— Мені страшніше, що я ще не в їхньому списку перевірених. 

Вона сміється. 

— Тобто ти плануєш туди потрапити? 

Я дивлюся у вікно. На гори. На вечір. 

П’ятсот кілометрів. 

Забагато для голосу.
Замало для почуттів. 

— Скажімо так… — повільно відповідаю. — Я починаю думати, що деякі відстані варто скорочувати. 

Тиша. 

Вона не сміється. 

— Павле… 

— Мм? 

— Ти серйозно? 

— А якщо так? 

Я чую її подих. Повільніший. Глибший. 

— Це вже не просто чат. 

— Я знаю. 

— І не просто відеодзвінки. 

— Я знаю. 

Я стискаю телефон сильніше. 

— Настю. 

— Так? 

— Якщо я одного дня скажу: “Я приїхав”… ти не злякаєшся? 

Довга пауза. 

Я майже чую, як вона думає. 

— Злякаюсь, — чесно відповідає вона. 

Моє серце трохи падає. 

— Але, — додає тихо, — не тому що не хочу. 

І я усміхаюся. 

— Добре. 

— Павле? 

— Так, моя квітко. 

— Тільки попередь. Мені треба морально підготувати Ерні. 

Я сміюся. 

— Я боюся не братів. Я боюся кота. 

— Правильно робиш. 

Ми ще довго говоримо. Про дрібниці. Про ніч. Про плани. 

Але десь усередині мене вже визріває рішення. 

Я відкриваю календар після розмови. 

Дивлюся на вихідні. 

П’ятсот кілометрів. 

Можливо, це не так уже й далеко.