ГЛАВА 9.

Глава 9. Брати, секрети і три крапки 

(від імені Насті) 

Коли у двері подзвонили — я вже знала, хто це. 

Остап і Орест ніколи не дзвонять тихо. Вони тиснуть на кнопку так, ніби рятують світ. 

— Відкривайте, ми принесли хаос! — крикнув Орест ще до того, як бабуся встигла дійти до дверей. 

Я засміялася. 

Мої двоюрідні брати — це окрема стихія. Високі, голосні, однаково усміхнені. І хоча їм уже двадцять п’ять, поводяться вони іноді так, ніби їм досі шістнадцять. 

— Ну що, малеча, — Остап нахилився й обійняв мене так обережно, ніби я кришталева. — Сумувала? 

— За тишею — так, — відповіла я. 

— Неправильна відповідь, — фиркнув Орест і плюхнувся на диван. 

Вони принесли торт. І купу новин. І свій фірмовий безлад. 

Я люблю, коли вони приходять. Поруч із ними я не «та, що на візку». Я просто Настя. Їхня менша сестра. 

Ми сиділи на кухні. Бабуся носила чай. Дід щось бурмотів про «знову ці два торнадо». 

І тут почалося. 

— Я тобі казав, що вона не з нашого району, — говорив Остап, розмахуючи виделкою. — А ти що? “Та ні, вона нормальна”. 

— Бо вона й була нормальна! — захищався Орест. — Поки не виявилося, що в неї є хлопець. 

— Який з’явився рівно через три години після вашого “побачення”, — хмикнув Остап. 

Я ледве стримувала сміх. 

— І що ти зробив? — питаю. 

— Як що? — Орест зробив ображений вигляд. — Гідно пішов. 

— Він утік через чорний вихід кафе, — перебив Остап. 

— Це був стратегічний відступ! 

Я сміялася так, що сльози виступили на очах. 

І саме в цей момент телефон завібрував. 

Павло:
“Ти вдома?” 

Моє серце зробило той знайомий переворот. 

Я опустила погляд. Усмішка з’явилася сама. 

— Оооо, — протягнув Орест. 

Я підняла очі. 

Обидва дивилися на мене однаково підозріло. 

— Що? — невинно питаю. 

— Ти світишся, — сказав Остап. 

— Я не свічуся. 

— Світиться, — підтвердив Орест. — І вже п’ять хвилин посміхається в телефон. 

Я швидко набрала відповідь. 

“Так. Брати прийшли. Рятуй.” 

Телефон одразу знову завібрував. 

— О, ще одне, — Орест нахилився ближче. — Настююю… а що ти там приховуєш? 

— Нічого. 

— Та невже? — Остап схрестив руки. — А може, покажеш нам “нічого”? 

Я від’їхала трохи назад, ховаючи екран. 

— Ви занадто цікаві. 

— Значить точно хтось є! — переможно вигукнув Орест. 

— Немає “хтось”, — буркнула я, відчуваючи, як щоки теплішають. 

— Є, — сказав Остап серйозніше. — І цей “є” пише тобі кожні тридцять секунд. 

Телефон знову завібрував. 

Павло:
“Мені варто хвилюватися через братів?” 

Я ледве не засміялася вголос. 

— Ти ще й червонієш! — Орест театрально схопився за серце. — Остапе, наша Настя виросла! 

— Та тихо ви! — я кинула в нього серветку. 

— Як його звати? — спокійніше спитав Остап. 

Я завмерла. 

Сказати?
Не сказати? 

— Павло, — тихо відповіла я. 

Вони переглянулися. 

— Серйозне ім’я, — кивнув Орест. — Не якийсь там “Саня з під’їзду”. 

— І давно? — питає Остап. 

— Тижні два… 

— ДВА?! — одночасно. 

— Ви кричите, — зітхнула я. 

Орест нахилився ближче. 

— Він хороший? 

Я кивнула. 

— Так. 

— Не жаліє? — тихо додав Остап. 

Я різко підняла на нього очі. 

— Ні. Він… дивиться нормально. 

Вони зрозуміли. 

Орест посміхнувся м’якше. 

— Тоді якщо він тебе образить — скажи. Ми чемно пояснимо. 

— Чемно? — фиркнув Остап. — Залежить від ситуації. 

Я засміялася. 

Телефон знову засвітився. 

Павло:
“Мені здається, мене зараз обговорюють.” 

Я швидко написала: 

“Ти навіть не уявляєш.” 

— Дай хоч фото глянемо, — простягнув руку Орест. 

— Ні! 

— Ну Настяяяя… 

— Ні! 

Я прикрила телефон грудьми. 

Вони розсміялися. 

— Добре, — підняв руки Остап. — Але знай: якщо він з тобою — значить уже пройшов перший рівень. 

— Який? 

— Ти посміхаєшся по-справжньому. 

І раптом у кімнаті стало тихіше. 

Бо вони праві. 

Я справді посміхаюся по-іншому. 

Телефон знову завібрував. 

Павло:
“Передай братам, що я не боюся.” 

Я не втрималася й розсміялася. 

— Що? — одразу спитав Орест. 

— Він каже, що вас не боїться. 

Остап підняв брову. 

— О, сміливий. 

— Мені він уже подобається, — усміхнувся Орест. 

І я зрозуміла щось важливе. 

Павло більше не тільки “по той бік екрану”. 

Він уже тут. 

У моїй кухні.
У моєму сміху.
У підколах братів. 

І це трохи лякає. 

Бо коли людина входить у твій світ — вона може залишитися. 

А може піти. 

І я вперше не хочу готуватися до другого варіанту.