ГЛАВА 8.

Глава 8. Те, що стискає кулаки 

(від імені Павла) 

Я люблю слухати, як вона дихає. 

Це дивно, але правда. 

Коли ми говоримо по телефону, я іноді мовчу довше, ніж потрібно — просто щоб чути її на фоні. Шурхіт моря. Колеса візка по плитці. Її тихе «мм» перед відповіддю. 

Сьогодні вона вперше сказала: 

— Я на вулиці. 

І я усміхнувся. 

— Прогулянка? 

— Так. Погода гарна. І мені хотілося руху. 

Я уявив її. Світле волосся, що трохи розвівається від вітру. Сонце в очах. Вона повільно їде алеєю біля дому. 

— Фото надішлеш? — жартую. 

— Ні. Ти маєш уявляти. 

— Я й так уявляю. 

Вона сміється. 

І раптом її голос трохи змінюється. 

— Ой… — тихіше. 

— Що? 

Пауза. 

Я чую кроки. Чоловічий голос на фоні. 

— О, дивіться, хто виїхав у світ. 

Тон зневажливий. Протягнутий. Лінивий. 

Мене ніби холодною водою облили. 

— Настю, хто це? — питаю. 

Вона не відповідає мені одразу. Вона говорить до нього. 

— Привіт, Стасе. Не заважай. 

Стас. 

Голос хлопця стає ближчим до мікрофона. 

— Ти що, знову в телефоні? Хоч хтось там є, чи ти сама з собою? 

Я відчуваю, як у мене повільно стискаються зуби. 

— Є, — тихо відповідає Настя. 

— Та невже? — смішок. — Бідолашний хлопець. Він знає, що ти… 

Пауза. 

Я чую, як вона різко перебиває: 

— Досить. 

Тиша стає густою. 

Мені хочеться встати.
Вийти.
Зробити щось. 

Але я за п’ятсот кілометрів. 

— Тобі не набридло? — голос Стаса звучить ближче. — Може, не треба будувати з себе щось особливе? 

У мене в грудях щось різко перевертається. 

Злість. 

Не сліпа. Холодна. 

— Настю, — кажу я твердо, щоб вона мене почула. — Я тут. 

Стас замовкає на секунду. 

— О, так ти реально з кимось? — насмішка повертається. — Ну-ну. Довго він не витримає. 

Я не витримую. 

— Слухай сюди, — мій голос спокійний, але всередині все кипить. — Якщо ти маєш щось сказати — скажи прямо. Або просто відійди. 

Тиша. 

Я чую, як Настя затамувала подих. 

— Ого, герой із телефону, — протягує Стас. — Приїдеш і врятуєш? 

Це б’є в найболючіше. 

Бо я не можу приїхати просто зараз. 

— Не хвилюйся, — відповідаю я тихо. — Якщо треба буде — приїду. 

Пауза. 

Потім я чую, як він фиркає. 

— Та робіть що хочете. 

Кроки віддаляються. 

Я ще кілька секунд мовчу, намагаючись зібрати себе. 

— Настю? 

— Я тут. 

Її голос трохи тремтить. Але не від страху. Від злості. 

— Ти в порядку? 

— Так. Він завжди такий. 

Ці слова мені не подобаються. 

Завжди. 

— Ти хочеш повернутися додому? 

— Ні. Я не дозволю йому псувати мені прогулянки. 

І я раптом відчуваю інше. 

Гордість. 

Вона сильніша, ніж думає. 

Але злість нікуди не зникає. Вона осідає глибоко, під шкірою. 

І ще щось. 

Ревність? 

Так. 

Бо якийсь хлопець із її двору може підійти до неї. Стояти поруч. Бачити її наживо. 

А я — через екран. 

І це зводить з розуму. 

— Павле? — тихо. 

— Мм? 

— Не злись. 

— Я не злюсь. 

Брешу. 

— Він просто… такий. 

Я стискаю щелепу. 

— Він не має права так з тобою говорити. 

— Я знаю. 

Ми ще трохи говоримо. Про дрібниці. Про море. Про Ерні. 

Але я чую — вона втомилася. 

І я теж. 

Ввечері вона подзвонила сама. 

Голос тихий. Ліжко скрипнуло — вона лягла. 

— Ти ще злишся? — питає. 

— Трохи. 

— Не треба. 

— Треба, Настю. 

Тиша. 

— Він з дитинства такий, — каже вона повільно. — Коли сталася аварія… спочатку всі жаліли. А потім звикли. А він — ні. Він обрав інший спосіб. 

Я мовчу. 

— Він почав жартувати. Спочатку тихо. Потім голосніше. “Перегони візків”, “королева парковки”… Я вчилася не реагувати. 

У мене в грудях стає важко. 

— І ніхто нічого не робив? — питаю. 

— Мама хотіла поговорити з його батьками. Я не дозволила. Я не хотіла виглядати слабкою. 

Я заплющую очі. 

— Ти не слабка. 

— Я знаю. Просто іноді втомлююсь бути сильною. 

Ось воно. 

Те, що стискає сильніше за злість. 

— Настю. 

— Мм? 

— Якби я був поруч… 

— Ти був, — перебиває вона тихо. — Сьогодні ти був. 

Я відчуваю, як щось у мені змінюється. 

Це вже не просто симпатія. 

Це бажання захищати. 

І ще щось темніше. 

Я не хочу, щоб хтось інший стояв поруч із нею. Навіть якщо це просто двір. 

— Павле? 

— Так, моя квітко. 

— Не ревнуй до нього. 

Я завмираю. 

— Я не… 

Вона тихо сміється. 

— Ти ревнуєш. 

Можливо. 

— Мені просто не подобається, коли хтось дивиться на тебе неправильно. 

— А ти дивишся правильно? 

— Я дивлюся так, ніби ти моя. 

Пауза. 

Довга. 

— Я ще не твоя, — шепоче вона. 

— Знаю. 

— Але мені подобається, як ти це кажеш. 

Я лежу в темряві, стискаючи телефон. 

П’ятсот кілометрів. 

І вперше ця відстань починає мене дратувати по-справжньому.