ГЛАВА 7.

Глава 7. Побачити 

(від імені Насті) 

Я дивилася на кнопку відеодзвінка так, ніби вона могла вибухнути. 

— Це просто екран, — прошепотіла я сама собі. 

Але для мене це було більше. 

До сьогодні Павло знав. Чув. Розумів.
А сьогодні він побачить. 

Повністю. 

Телефон завібрував. 

Павло здійснює відеодзвінок. 

Серце підскочило до горла. 

Я глибоко вдихнула й натиснула «прийняти». 

Кілька секунд — темний екран.
Потім зображення стабілізувалося. 

Він. 

Темне, майже чорне волосся трохи розпатлане. Карі очі — теплі. Справжні. Не фотографія. Не аватар. 

Живий. 

— Привіт, — усміхнувся він. 

І я завмерла. 

— Привіт… — тихо відповіла я. 

Кілька секунд ми просто дивилися одне на одного. 

Без фільтрів.
Без масок. 

Його погляд ковзнув нижче — і зупинився. Я бачила цей момент. Не різкий. Не наляканий. Просто уважний. 

Він побачив візок. 

Пауза тривала долю секунди. 

Потім він знову подивився мені в очі. 

— Ти ще красивіша, коли не ховаєшся, — сказав він спокійно. 

Я відчула, як у грудях щось тепле розлилося. 

— Ти хвилюєшся? — запитав він. 

— Дуже. 

— Дарма. Я хвилююся більше. 

— Чого це? 

— Бо тепер я бачу, наскільки ти справжня. І це трохи лякає. 

— Чому? 

— Бо ти починаєш ставати для мене небезпечно важливою. 

Я закусила губу, щоб не розплакатися. 

— Павле… 

— Що? 

— Дякую, що дивишся на мене так. 

Він нахилився ближче до камери. 

— А як я маю дивитися? 

— Не знаю… не як на щось крихке. 

Він похитав головою. 

— Настю. Ти не крихка. Ти пройшла те, через що багато дорослих ламаються. І сидиш переді мною з цією… — він усміхнувся, — з цією впертою гідністю. 

Я хотіла відповісти, але раптом позаду мене почувся дивний звук. 

Шурхіт. 

Павло примружився. 

— У тебе за спиною щось рухається. 

Я повільно повернула голову. 

Ерні стояв на підвіконні. Зосереджено. Як мисливець. 

— О ні… — прошепотіла я. 

— Що “о ні”? 

І в ту ж секунду Ерні стрибнув. 

Прямо на штору. 

Штора не витримала. 

Разом із котом вона повільно, велично… поїхала вниз. 

Я закричала: 

— ЕРНІ! 

Камера хитнулася. Телефон мало не випав із рук. На фоні — кіт, заплутавшись у тканині, дивиться на мене з виразом абсолютної невинності. 

Павло спочатку завис. 

А потім почав сміятися. 

Не тихо.
Не стримано. 

По-справжньому. 

— Він… — він ледве говорив крізь сміх, — він виглядає так, ніби це ти його змусила! 

Я не витримала. 

Я сміялася разом із ним. Голосно. Щиро. До сліз. 

— Він завжди так! — крізь сміх казала я, намагаючись розплутати кота. — Минулого разу він заліз у пральну машину! 

— Я люблю його, — сказав Павло, витираючи сльози від сміху. — І ще навіть не знайомий. 

Ерні, звільнений, гордо пройшовся перед камерою, ніби це була його сцена. 

— Він щойно пройшов як модель, — зауважив Павло. 

— Він думає, що це його відеодзвінок. 

Ми знову засміялися. 

І раптом я усвідомила щось важливе. 

Я сміюся.
Перед ним.
Не думаючи про те, як виглядаю.
Не думаючи про візок. 

Просто сміюся. 

Павло дивився на мене м’яко. 

— Ось таку тебе я й бачу, Настю. 

— Яку? 

— Живу. 

Тиша вже не була напруженою. 

Вона була теплою. 

— Знаєш, — сказав він тихіше, — я боявся цього дзвінка. 

— Чому? 

— Бо думав, що реальність може щось зруйнувати. 

— І? 

Він усміхнувся. 

— Вона тільки зробила тебе ближчою. 

Моє серце билося спокійно. 

Вперше за довгий час — спокійно. 

— Павле? 

— Мм? 

— Ти все ще мій Північний вітер? 

— Тільки якщо ти все ще моя квітка. 

Я кивнула. 

І десь на фоні Ерні знову почав дерти залишки штори. 

Ми знову вибухнули сміхом. 

І в той момент я зрозуміла: 

Якщо людина сміється з тобою в хаосі — вона вже не по той бік екрану. 

Вона поруч.