ГЛАВА 6.

Глава 6. Час зізнання

(від імені Насті)

Я прокинулася раніше, ніж зазвичай. 

Не від повідомлення.
Не від шуму моря. 

Від рішення. 

Сьогодні. 

Серце билося рівно, але всередині все було напружене, як струна. Я дивилася в стелю і повторювала: «Ти зможеш. Ти повинна». 

Павло написав першим. 

— Доброго ранку, моя квітко. Ти обіцяла мені “завтра”. 

Я усміхнулася сумно. 

— Пам’ятаю. 

Пальці стали холодними. Я дивилася на клавіатуру й розуміла: текстом — не зможу. Там буде занадто багато пауз. Занадто багато страху. 

Я натиснула на мікрофон. 

Зупинилася. 

Скасувала. 

Знову натиснула. 

— Павле… — мій голос зрадницьки тремтів. — Я не дуже вмію говорити про це, тому якщо буду збиватись… просто слухай. 

Я глибоко вдихнула. 

— Коли мені було сім років… ми з татом поверталися зі школи . Була весна. Я пам’ятаю, що тримала в руках малюнок. Намалювала море. Хотіла показати мамі. 

Голос став тихішим. 

— На повороті в нашу вулицю в нас врізалася машина. Я пам’ятаю звук. Дуже гучний. І скло. Багато скла. 

Пауза. Я закрила очі. 

— Тато… він не вижив. 

Слова зависли в повітрі. 

Навіть через телефон вони здавалися важкими. 

— А я… — я ковтнула. — Я вижила. Але більше не змогла ходити. 

Тиша в кімнаті стала густою. 

— Лікарі казали різне. Операції. Реабілітації. Мама носила мене на руках, поки я не навчилася приймати візок як частину себе. 

Я відкрила очі й подивилася на нього — він стояв біля столу. Завжди поруч. 

— Я не жертва, Павле. Я живу. Я сміюся. Я люблю море. Просто… я пересуваюся інакше. 

Голос зламався на останньому слові. 

— І я боялася тобі це казати. Бо ти став для мене важливим. І я не хотіла, щоб ти дивився на мене і бачив тільки це. 

Я зупинила запис. 

Серце билося так, ніби я пробігла марафон. 

Відправити. 

Один рух пальця. 

Голосове пішло. 

Я поклала телефон на ліжко і від’їхала до вікна. Руки тремтіли. Мені здавалося, що я оголилася перед ним повністю. 

Хвилина. 

Дві. 

Три. 

“Павло записує голосове повідомлення…” 

Я перестала дихати. 

Він записував довго. 

Дуже довго. 

Я натиснула «відтворити». 

Його голос був тихим. Без жарту. Без легкої іронії, яку я так любила. 

— Настю… — пауза. — Дякую, що сказала мені. 

Я відчула, як по щоках повільно покотилися сльози. 

— Мені шкода, що тобі довелося пройти через це. І мені шкода твого тата. Сім років — це занадто мало, щоб втрачати батька. 

Його голос трохи став твердішим. 

— Але я хочу, щоб ти почула головне. Ти для мене — не візок. Ти — дівчина, яка сміється з котячих витівок. Яка говорить про море так, ніби воно живе в ній. Яка змушує мене прокидатися з думкою написати “моя квітко”. 

Я закрила рот долонею. 

— Ти думала, що я зникну? 

Тиша. 

— Я не такий слабкий, Настю. І ти не настільки маленька, щоб тебе визначало лише це. 

Пауза. 

— Якщо ти дозволиш… я хочу залишитися. 

Сльози вже не були тихими. 

Я знову натиснула мікрофон. 

— Ти не боїшся? — прошепотіла я. 

Він відповів майже одразу, цього разу текстом. 

— Я боюся тільки одного. 

— Чого? 

— Що ти знову вирішиш ховатися. 

Я засміялася крізь сльози. 

— Не буду. 

Телефон завібрував. 

— Настю? 

— Так? 

— Ти все ще моя квітка. 

Я притиснула телефон до грудей. 

І вперше за довгий час мій візок перестав здаватися вироком. 

Бо хтось дивився далі.