ГЛАВА 5.

Глава 5. Перед тим як сказати 

(від імені Насті) 

Минув тиждень. 

Сім днів.
Сім ранків із його «Ти прокинулась, моя квітко?»
Сім вечорів із «Спи солодко, я тут». 

І я вперше за довгий час перестала боятися звуку повідомлень. 

Раніше телефон був просто телефоном. Тепер — це він. 

Павло. 

Я вимовляю його ім’я подумки частіше, ніж хотіла б. 

Мені подобається, як воно звучить. Твердо. Тепло. По-дорослому. 

За цей тиждень він став частиною мого дня.
Я розповідала йому про Ерні, який вкрав шматок бабусиного млинця. Про те, як дід Кирило вкотре переплутав мій плед із рушником. Про море, яке сьогодні було неспокійним. 

Він слухає. 

Не перебиває.
Не знецінює.
Не жартує там, де не треба. 

Він каже, що я цікава. 

І що зі мною «тихо всередині». 

Я не знаю, що це означає. Але мені подобається. 

Сьогодні я прокинулася раніше за нього. 

Рідкість. 

Я дивилася на його чат і думала: ще день. 

Ще один день — і я скажу. 

Скажу правду. 

Я завжди знала, що не зможу будувати щось на замовчуванні. Це несправедливо. Неправильно. 

Він заслуговує знати. 

Але страх… він не логічний. 

Страх шепоче:
«А якщо після цього його “моя квітко” зникне?»
«А якщо він стане ввічливим замість теплого?»
«А якщо з’явиться пауза… і вона буде довгою?» 

Я перевела погляд на візок біля ліжка. 

Він стоїть тихо. Завжди поруч. Завжди нагадує. 

Я не соромлюся себе. Ні. 

Я просто боюся втратити те, що тільки почало рости. 

Телефон завібрував. 

— Ти сьогодні раніше за мене, — написав Павло. 

Я усміхнулася. 

— Море шуміло гучніше, ніж зазвичай. 

— Я б хотів колись прокинутись під твій шум моря. 

Серце стислося. 

Колись. 

Я перевела розмову на жарт. Сказала, що він не витримає моєї любові до ковдр і пізніх сніданків. 

Він відповів: 

— Я витримаю тебе будь-яку. 

Будь-яку. 

Слова прості. Але вони вдарили сильніше, ніж він думає. 

Чи витримає? 

Сьогодні ми вперше говорили про зустріч. 

Не серйозно. Ніби між рядків. 

— П’ятсот кілометрів — це багато? — запитав він. 

— Для когось — так. 

— А для тебе? 

Я довго дивилася на екран. 

Для мене навіть сходинка — це виклик.
Для мене «просто приїхати» — це не просто. 

Але я написала: 

— Якщо людина варта — це не відстань. 

Він відповів майже одразу: 

— Ти варта. 

І я відчула, як очі зрадницьки наповнюються слізьми. 

Боже. 

Тиждень. 

Усього тиждень — а він уже так глибоко. 

Ввечері я сиділа біля вікна. Мама була на роботі. Бабуся готувала вечерю. Ерні спав у мене на колінах. 

Я відкрила наш чат і почала писати. 

Стирала. 

Писала знову. 

«Павле, є дещо…»
Ні. 

«Я повинна тобі сказати…»
Занадто драматично. 

Я закрила телефон. 

Не сьогодні. 

Завтра. 

Я пообіцяла собі — завтра. 

Бо якщо я хочу, щоб це було справжнім, воно має витримати правду. 

Перед сном він написав: 

— Ти сьогодні тиха. 

Я ковтнула. 

Він відчуває. 

— Просто думаю. 

— Про мене? 

Я усміхнулася крізь хвилювання. 

— Трохи. 

— Сподіваюсь, не погане. 

Я дивилася на ці слова довше, ніж потрібно. 

— Завтра скажу. 

Він надіслав смайлик із піднятою бровою. 

— Інтригуєш, Настю. 

Якби ти знав… 

— Добраніч, моя квітко. 

Я притиснула телефон до грудей. 

Завтра. 

Завтра я відкрию ту частину себе, яку так довго тримала зачиненою. 

І якщо він залишиться… 

Тоді, можливо, це не просто випадковий чат.