ГЛАВА 4.

Глава 4. Північний вітер 

(від імені Павла) 

Я ніколи не вірив у рекламу. 

Особливо в ту, що обіцяє «справжнє спілкування без масок». Зазвичай це або дивні люди, або три повідомлення — і тиша. 

Але того вечора я був занадто втомлений, щоб думати. Просто натиснув. 

І вона з’явилася. 

Квітка. 

Я досі не знаю, чому написав першим про бота. Мабуть, хотів одразу перевірити — чи в неї є почуття гумору. 

Було. 

І не просто гумор. У неї була глибина. Вона відповідала так, ніби кожне слово проходило через фільтр думок. Наче вона не просто друкує — а відчуває. 

Я кілька разів ловив себе на тому, що усміхаюся в екран. 

Це вже було підозріло. 

Два дні.
Усього два дні. 

А я прокидаюся і перше, що роблю — пишу їй. 

«Ти прокинулась, моя квітко?» 

Я не планував це «моя». Воно саме написалося. 

І вона не відштовхнула. 

Це зачепило. 

Вона не схожа на інших. Вона не просить фото. Не питає, яка в мене машина. Не цікавиться, скільки я заробляю. 

Вона питає, чи люблю я світанки. 

Хто так питає в 2020-х? 

Я сидів на кухні з кавою, коли вона скинула свій Telegram. 

Чесно? Я завис. 

Це був крок. 

Анонімний чат — це як гра. Telegram — це вже реальність. 

Я перечитав її повідомлення тричі. 

«Якщо ти не плануєш зникати…» 

Не планую. 

Я одразу написав. І коли відкрився її профіль — завмер. 

Ім’я: Настя. 

Настя. 

Не Квітка.
Настя. 

Фото профілю — лише по груди. Світле волосся. Довге. Золотисте. Небесно-блакитні очі. Вони ніби дивляться прямо крізь екран. 

Я наблизив зображення. 

Красива. 

Але справа не в цьому. 

В її погляді було щось тихе. Глибоке. Ніби вона бачила більше, ніж показувала. 

Я написав першим. 

— Привіт, Настю. 

Три крапки з’явилися майже одразу. 

— Привіт… Павле. 

Вона написала моє ім’я так, ніби пробує його на смак. 

І в ту секунду щось змінилося. 

Ми більше не були нікнеймами. 

Я ліг на диван і почав писати їй про свій день. Про те, як ненавиджу тупі наради. Про те, що мрію кудись поїхати — далеко, в гори, вимкнути телефон. 

— А ти куди хочеш поїхати? — написав я. 

Вона відповіла не одразу. 

— Я люблю море. Але хочу побачити гори. 

Я усміхнувся. 

— Обережно. Я якраз живу біля гір. 

— Тоді ти мій гід? — відповіла вона. 

— Якщо ти не боїшся заблукати. 

— А ти не боїшся вести? 

Я відкинувся на спинку дивана. 

Вона грається словами. І робить це красиво. 

Я зловив себе на думці, що хочу почути її голос. 

Просто щоб знати — як звучить ця дівчина, яка вміє так писати. 

— Можна нахабне питання? — написав я. 

— Залежить від ступеня нахабності. 

Я усміхнувся. 

— Ти така ж загадкова в житті, як у повідомленнях? 

Пауза. 

Я майже бачив, як вона думає. 

— Можливо.
— А ти завжди такий впевнений? 

— Ні.
— Просто з тобою хочеться бути. 

Я не знаю, звідки це береться. Зазвичай я не говорю так швидко. Не відкриваюся. 

Але з нею… легко. 

Наче я не намагаюся сподобатися. 

Наче мені просто добре. 

Телефон завібрував. 

Голосове повідомлення. 

Я завмер. 

Вона надіслала голосове. 

Я сів рівніше і натиснув «відтворити». 

— Привіт… це дивно, правда? — її голос був м’який. Теплий. З ледь помітною усмішкою в інтонації. — Я подумала, що так чесніше. 

Я слухав вдруге. 

І втретє. 

Вона звучала… справжньо. 

Без награності. Без пафосу. 

Просто Настя. 

Я записав відповідь. 

— Мені подобається, як ти звучиш. І так… це чесніше. 

Після цього ми говорили голосовими ще годину. 

Я дізнався, що вона любить рожево-фіолетові відтінки. Що має кота Ерні. Що іноді засинає під шум моря. 

Вона не розповідала все. Я це відчував. Є щось, що вона бережe. 

І я не тисну. 

Бо дивна річ — мені важливіше не те, що вона приховує. 

А те, що вона вже мені довірила. 

Перед сном я написав: 

— Добраніч, Настю. 

І додав: 

— Моя квітко. 

Кілька секунд — і відповідь: 

— Добраніч, Північний вітре. 

Я лежав у темряві, дивлячись у стелю. 

І вперше за довгий час мені хотілося прокинутися завтра. 

Не через роботу.
Не через плани. 

А щоб знову побачити три крапки під її ім’ям.