По той бік дива

Дівчина нахиляється та підіймає маленьку кудлату грудочку, що вже навіть не пищить, а лише хрипить з останніх сил.

— Господи, звідки ж ти тут узявся? Ти ж змерзнеш.

Кошеня відчайдушно намагається нявкнути та тикається мордочкою в долоню.

Мале, майже сліпе, худе, з шерстю що звалялася, але живе. Й воно точно хоче жити, а не замерзнути в сніговому наметі.

— Куди ж тебе діти? — ледь не плаче дівчина.

Моя дівчинка… Моя маленька Валерія.

Нумо, притули те кошеня до себе міцніше.

— Де ж твоя мама-киця? — питає Лера, озираючись навкруги.

Марно шукаєш. Не для того я підкинув його сюди.

Дівчина зітхає та нарешті розстібає куртку.

— Дмитро Сергійович мене вб’є, — промовляє вона, засовує кошеня за пазуху та дістає телефон.

Не бійся, моя дівчинка. Не вб’є. Просто вижене тебе з роботи.

Звісно, люба, ти засмутишся, але повір, без цього ніяк.

Я вже стільки разів натякав тобі, стільки перешкод влаштовував, а ти все одно йшла в той клятий сервісний центр.

Ну ж бо, згадай, моя люба, скільки разів ти перечіплялася через поріг, скільки разів посковзувалася на сходах, скільки разів прибивала собі пальці тими клятими броньованими дверима. А скільки разів я ламав той клятий ксерокс. Скільки разів скидав тобі на клавіатуру чашку з кавою. Скільки разів посилав тобі найжахливіших клієнтів. Відволікав тебе, примушуючи помилятися й потім докладати свої власні гроші в касу.

А ти все одно вперто йшла туди.

Терпіла насміхання від колег, чіпляння та грубість від начальства.

Й все одно чіплялася за цю жалюгідну, інакше я її й назвати не можу, роботу.

Але сьогодні все зміниться.

І хоча ти, звісно, засмутишся, дуже скоро ти будеш радіти.

Адже я приготував для тебе, моя люба, справжнє новорічне диво.

— Так, Дмитро Сергійовичу, — ледь чутно промовляє Лера, вчепившись у слухавку тремтячими пальцями. — Ні, я не можу. Я хочу взяти на сьогодні відгул. Ні, я знаю, що треба попереджати заздалегідь. Але розумієте, тут кошеня, воно зовсім маленьке, я ж не можу залишити його на вулиці. Я… Що значить мене звільнено? Дмитро Сергійови…

Лера замовкає на півслові та повільно опускає слухавку, з якої лунають короткі гудки.

Нумо, дівчинка моя, не треба. Не плач.

У тебе все буде добре, от побачиш.

Просто тобі треба зробити кілька кроків. Кілька маленьких, але дуже важливих кроків.

Кошеня починає ворушитися, й Лера поспіхом засовує телефон у кишеню.

Так моя дівчинка, саме так. Краще зосередься на кошеняті.

Лера застібає куртку та намагається зовні обережно підтримати маленьку живу грудку. Розвертається та прямує до пішохідного переходу.

Все вірно. Тільки додому тобі треба потрапити дещо пізніше. А зараз…

Скрегіт коліс, різкий звук сигналу авто, що пролітає на високій швидкості, й Лера перелякано відскакує назад на тротуар.

Е, ні, цього не достатньо.

Нога дівчини зісковзує, й вона, скрикнувши, падає на спину.

— О, боженьки! — ледь зрозумівши, що трапилося, перелякано вигукує Лера. — Я його вбила.

Лера поспіхом, не піднімаючись, намагається розстібнути куртку. Дістає кошеня і…

Воно не рухається.

— Ні-ні-ні, — перелякано бурмоче дівчина, намагаючись розворушити кошеня. — Будь ласочка, будь живе. Господи, я тебе дуже прошу.

Кошеня слабко ворушить однією лапкою, і Лера, не стримуючи сліз, намагається піднятися.

А потім, весь час послизаючись та ледь знов не падаючи, біжить.

І, звісно, не помічає, як у неї з кишені випадає телефон.

А далі вже діло за мною.

Відкинути трохи вбік та добряче притрусити його снігом для мене не складає проблем.

Захекана, розпатлана, з переляканими очима, Лера забігає у ветеринарний кабінет, та, не звертаючи уваги на чергу з хвостатих пацієнтів, вривається до приймальної.

— Допоможіть, — кидається Лера до лікаря, що в цей час оглядає здоровенного рудого кота.

— Що сталося? — лікар відривається від пухнастого пацієнта з неохотою, навіть з роздратуванням.

Проте…

Я ж не даремно більше ніж три роки шукав цього хлопця. Вибирав його з безлічі інших, влаштовував йому перевірки, випробування. Довго вів його потрібним мені шляхом.

І от, нарешті, мені вдалося влаштувати цю зустріч.

— Будь ласочка, — ляскає Лера довгими віями, на кінчиках яких виблискують краплинки сліз. — Він помирає.

Лера хлюпає носом, її губи тремтять, і здається, що ще мить — і лікарю доведеться рятувати не якогось таємничого нового пацієнта, а саму дівчину.