По той бік

По той бік

Як думають сліпі:

Люди гострі, кути м’які,

Люди жалять, змія ласкає,

Небо то хвоя, хмара, — кора,

Інколи сік точить вона.

Голос твій правда, — чекай подарунку,

В іншому разі солодкого трунку.

Кажуть, що й пил на світлі красивий

Зрячі не вірять, — сліпі знайдуть сили.

Все перевернуто догори дриґом

В світі,  де сонця ніхто не бачить,

В місці, де чола всіх змащені миром

Хочу прозріти, почути, пробачить.

Клавдію душила астма. Весняний запах жасмину, бузку, півоній стягували міцним зашморгом її горло, змушували судомно і з силою виривати ковтки повітря.  Вона жила на краю Зольви, як сама любила називати місто Сваляву. Зольву жінка кликала як сестру і це ім’ я нагадувало їй про сіль, яку возили від Мармаросів, коли ще світ був молодшим. Клавдія пахнула м’ятою та холодним спокоєм. Вона просила у Бога миру, а в дружніх духів погоди та достатку.

Низька дерев’яна хатина стояла на узліссі, нарешті я дістався до неї. Підходячи впритул до підніжжя гори та гірського лісу,  серце схвильовано калатало. Про Клавдію та її гостинний дім знали навіть у Черкасах. Щось невідоме тягнуло мене сюди, я знав, що потрібен тут і вирішив будь – що провести першу відпустку в диковинному для мене закарпатському місті.

На стук ніхто не відповів і важкі двері в дім заледве піддались, коли я намагався відчини їх. Усередині будинок здався вищим, аніж виглядав ззовні. Усюди висіли пучки засушених трав, на полицях лежали книги, маленькі черепки птахів кристали аметисту, різновидів кварцу, моріони та інші, яких я не знав. Виповзні змій красувались у банках, на стінах написані вірші та руни,  а в повітрі витав пряний запах масала, який саме варився на плиті. Підвішані під стелею пір’їни колихались і малювали візерунки.  Тут була всього одна кімната, але так вдало облаштована, що простору  вистарчало на окремий закуток для господині дому, до якого спіраллю вели сходи нагору.  Кухня стояла ліворуч від входу, вітальна зала з дубовим столом і лавками біля широкого вікна, яке виходило на схід, а посередині кімнати лежав коврик – мандала, із безліччю подушок довкола, на яких сиділи гості, коли я увійшов.

Одна жінка в пурпуровому вбранні, загорнута у голубий вовняний платок, сиділа спиною до мене та дверей і, навіть не повернувшись до нового гостя, як це зробили інші в колі, продовжила дивитись у вікно та повідати. Тихим і твердим її голос розливався по теплій кімнаті.

– Такі історії приходять тільки за пізнім вечірнім чаєм, коли гори ще не прокинулись і жителі лісу та вершин не почують, що ми розповідаємо їхні таємниці. Вийшовши на гірський хребет у час, як здіймається вихор, дме сильний вітер, реве грім та спалахує громовиця, у тому вихорі можна зустріти духів дітей, яким не дали народитися. Їхній неспокій шукає виходу, вони кружляють і обрушують власний гнів і неспокій стихіями на міцні спини гір.

Жінка замовкла. Кімната занурилась у тишу після гудіння якої, усі продовжили посьорбувати чай та перешіптуватись. Стоячи довгий час біля дверей, я, знявши промоклу від дощу верхню одежу, сів у коло і впізнав ту, яка безмовно прикликала мене сюди. Клавдія, на моє здивування, виявилась сліпою. Вона носила, потерті часом і нервами, круглі чорні окуляри, мала сиве волосся до поясу, та лице, яке виказувало характер і живість. На вид їй було не більше п’ятдесяти. Познайомившись іще з декількома гостями дому,загалом їх було восьмеро, я вирішив підійти до Клавдії, яка саме мила чашки на маленькій кухні та запитати, чи потрібна їй якась допомога.

• Так, хлопче, потрібна. Побудеш тут місяць, якщо захочеш два. Спати можеш у гамаку, зараз принесу тобі його. Допоможеш мені зі збором трав і трохи по дому. Готуватиму я, за це не думай. Дякую, що приїхав вчасно, – стомленим голосом відповіла Клавдія.
• Я напевно не зможу залишитись у вас так надовго, але дякую, що приймете мене. Дуже хочеться набутись у цьому живому місті та відпочити на природі. Я тоді розпакую речі і завтра почнемо, – що прозвучало мабуть натягнуто і боязко.

Моє спантеличення по-троху проходило. Гості  розійшлись і я навіть не помітив як Клавдія зникла у себе на верхній площадці. Свічки погасли і я чекав наступного дня. Більше ми з нею не перемовились ні словом. Ми прокинулись до сходу сонця. Випили молока з медом і почали збиратись. Клавдія дала мені книгу, вірніше навіть рукопис. Зшиті докупи більше сотні сторінок із описом рослин та їх малюнками, зробленими вручну. Сторінки були пожовклими та мали на собі відбиток багатьох годин праці, і легкої неакуратності.

• Моє колишнє хобі, – побачивши зацікавлення, Клава дзвінко засміялась, – тепер тішить око  помічникам, або як тепер кажуть, волонтерам. Я тобі називатиму, що ми шукаємо, а у книзі глянеш як саме виглядає ця рослина. Заведу тебе на галявину, показуватимеш мені місця їх скупчення, домовились?
• Звісно, а книга дивовижна, малюнки кращі, ніж у Войнича, – зауважив я.

Того дня ми збирали Іван-чай та верхівки його рожевого цвіту, звіробій, чебрець і м’яту, а вийшовши вище до гори, набрали ще мішок зі стеблами чорниці. Ми зустріли на горі світанок і коли вже спустились нижче, до лісового струмка, де росла м’ята, Клавдія роззулась, а за нею і я. Босоніж у холодній воді ми шукали пахучі листя, я гладив траву і землю, бо знав, що сюди мало хто прикладав власні руки. Тонесенький струмок блищав під зіваючим сонцем, яке ще не до кінця прокинулось. Повертаючись до хатини, ми сміялись, я підтримував Клавдію на слизькій від роси стежці. Ми залишали сліди наших долонь на мохах, які обіймали дерева. У ті миті, я відчував, як тече життя, проходячи крізь тіло, ніби ще одне своє русло і витікало далі, глибше у нетрі землі. Пізніше, у домі, розклавши трави на горищі, ми плели чайні букети і історії, сидячи на дерев’яному балконі, і слухали, як дихають гори.