Розділ тридцять восьмий. Фінал.

Розділ тридцять восьмий. Початок нового життя. 

Йшла третя година операції.  
Тесс сиділа просто на підлозі у закривавленій весільній сукні, притиснувшись спиною до холодної стіни. Її руки тремтіли, вона машинально потирала їх, намагаючись залишитись у реальності, не втратити себе у потоці тривоги й страху. Та з кожною хвилиною розум все бульше піддавався паніці. 
Вона була лікаркою і знала, що у медицині не так багато місця для чудес. Усе залежить не лише від досвіду хірурга та його майстерності, а й від сили тіла, волі до життя – і іноді просто везіння. Її уява змальовувала найрізноманітніші варіанти завершення цієї страшної, але такої справжньої історії. 
Сльози котилися самі – без дозволу, без пауз. Амалія простягла їй склянку води та дві білі капсули. Щось заспокійливе. Тесс покірно проковтнула ліки, навіть не спитавши, що це. Вода виявилася теплою, з ледь помітним присмаком м’яти. 
Раміль, чоловік Амалії, кілька разів зникав, повертався з ковдрами, термосом, аптечкою – всім, що могло полегшити цей нескінченний час очікування. 
Коридор перед операційною був під пильним контролем охорони. Тут усе стало інакше. Ніхто не проходив без перевірки – ні медперсонал, ні охорона шпиталю, ні випадкові відвідувачі. Усім доводилось пояснювати, чого вони тут. 
Сім'я Раяна, як і його друзі, також опинились під контролем – цього вимагав Едгар. Поліція склала протоколи, але не мала повного доступу до свідків. Показання офіційно надали тільки Амалія, Раміль та кілька охоронців.  
Час сповзав, як ртуть по склу. І хоча заспокійливі почли діяти, Тесс відчувала, як її свідомість віддаляється. Байдужість – ось якою була ціна спокою. Запаморочення, туман перед очима, і врешті-решт – темрява. 
– Тесс, – Амалія схопила її, коли та знепритомніла. Вже за секунду Раміль подав ватний тампон, зрошений нашатирним спиртом. – Тесс, подивись на мене! – Вона провела тампоном під носом Тесс, і коли та відкрила очі, Амалія полегшено зітхнула. – Хочеш, ми тебе на ліжко перенесемо? 
– Ні, – твердо відповіла Тесс, дозволивши подрузі змастити їй скроні та зап’ястя ароматичною рідиною. 
– Тоді я залишуся тут, – Амалія підбила ковдру і опустилась біля Тесс. – Ми тримаємось разом. 
– Я не хочу жити без нього, – зітхнула Тесс, притулившись головою до її плеча. 
– Я знаю, – стиха сказала Амалія. Її голос не тремтів, вона впевнено трималась заради своєї подруги. 
– Я не зможу без нього. Просто не зможу... 
Раптом двері операційної прочинились. 
– Ви родичі постраждалого? – пролунав басовитий голос хірурга. 
Едгар підвівся з лавки й виступив уперед. 
– Про кого йдеться? 
– Про другого пацієнта, хлопця. Він стабільний. Його переведуть у післяопераційну на двадцять чотири години під нагляд. 
– Ви троє, – кивнув Едгар кремезним охоронцям, – слідуйте за ним. Нікого не впускати і не випускати звідти! – І знову глянув на хірурга. – А інший? 
– Ми боремось за його життя, – хірург схилив голову і зник за дверима. 
– Як Елліас? – прошепотіла Тесс. Вона повільно звелася, знову оперлась спиною на стіну. 
– Ще нічого не ясно, – відповіла Амалія й підвелась. Її очі різко змінилися, коли крізь охорону почала прориватись жінка середніх літ. 
– Мені треба поговорити з нареченою, – вимагала вона. Жінка була стриманою, елегантною, з вишуканими манерами. 
– Поверніться до сина, – відчливо відповів Едгар, кинувши погляд на Тесс, а потім на Амалію. – Зараз не найкращий час для розмов. Всі питання будуть вирішуватись після. 
– Пропустіть її, – зітхнула Тесс. – Я вислухаю. Нехай скаже, що хоче. 
– Тесс, не варто зараз... – прошепотіла Амалія, та Тесс була непохитна. 
– Ти і є та сама Тесс? – жінка зупинилась за крок. Вона розглядала обличчя Тесс, потім перевела погляд на Амалію. – Отже, мій син знову втілив в життя один із своїх планів. 
– Ви знали про це?! – вигукнула Амалія. – І так спокійно про це говорите?!  
Жінка зітхнула, дістала з сумочки конверт і просятгнула Тесс. 
– Це все, що я можу дати – як виправдання. 
Амалія швидко вихопила конверт, розкрила і прочитала. Всередині – висновок із психіатричного закладу: діагноз, історія лікування, рекомендації про щорічну госпіталізаці. 
– Суїцидальна шизофренія з підозрою на соціопатію... – прошепотіла вона. – Ви ж мали замкнути його в лікарні! Як можна було залишити його без нагляду?! 
– Я намагалась, – тихо мовила жінка. – Але я – мати. Я носила його під серцем. Я просто... хотіла захистити його від усього. 
– Це виправдання «яжематері», – пробурмотіла Амалія, та замовкла, коли Тесс стиснула її зап'ястя. 
Їхні погляди зустрілися. В очах Тесс уже не було паніки – лише виснаження, спустошення і надія. 
– Раян – моя довгоочікувана дитина, – з гіркотою мовила жінка й провела очима по охоронцях. На мить її вуста вигнулися у тьмяну посмішку. – Наскільки я розумію, мій син програв у любовному поєдинку. І, схоже, його життя тепер – у твоїх руках, Тесс. – Її глибокі карі очі втупилися в Тесс з якоюсь втомленою мудрістю, але й із натяком на виправдання. – Ти ще зрозумієш, про що я говорю. Я знаю, що виправдовую свого хворого сина. І знаю, що була не найкращою матір’ю. – Вона підкреслила ці слова, кинувши косий погляд на Амалію, яка, здавалося, була готова накинутися на жінку з кулаками. – Я багато чого не хотіла бачити, заплющувала очі на всі речі, які треба було зупинити ще в дитинстві. Це моя провина. Цілком. 
Амалія вже набрала повітря в груди, щоб висловити все, що думає, але в ту ж мить помітила, як Тесс похитнулась. Вона миттєво схопила подругу за лікоть, щоб втримати. 
Двері операційної відчинилися, і в коридор вийшов головний хірург. Його обличчя було вкрите потом, очі – втомлені, але голос звучав твердо: 
– Житиме. 
Ці слова розсікли повітря, мов блискавка. 
– Були ускладнення, але ми впорались, – додав він після паузи. 
– Слава Богу, – прошепотіла мати Раяна й пішла, мов тінь, більше не сказавши ні слова. 
– Він живий! – Тесс кинулась в обійми Амалії... і знову знепритомніла. 
– Тесс?! – закричала Амалія, впіймавши її тіло разом із сивим хірургом. Охоронці та Едгар одразу підбігли. – Не смій помирати, чуєш?! Я приб’ю тебе, Тесс! Я тебе сама з того світу витягну! – бурмотіла вона, промацуючи пульс, і на мить засумнівавшись, подивилася в здивоване обличчя Едгара. – Може вона... вагітна? 
– А чому б і ні? – хмикнув той, підхоплюючи Тесс на руки. 
Припущення Амалії підтвердились. За пів години лікар повідомив: Тесс – на третьому місяці вагітності. Вона й не підозрювала про це, списуючи втому на стрес та весільні приготування. 
Відправивши чоловіка за черговою порцією кави та коньяку, Амалія сиділа в кріслі поруч із ліжком Тесс. Вона втомлено водила пальцем по насічкам на столику, намагаючись якось розважити себе.  
Раміль щойно повернувся і Амалія буркнула йому: 
– Коли все закінчиться, ці двоє зобов’язані відправити нас на острови. Я знайшла в себе сиве пасмо. 
– Ти будеш прекрасна, навіть якщо посивієш уся, – усміхнувся Раміль, сівши поруч і не приховуючи свого захоплення. 
– Та знаю я, знаю, – махнула рукою Амалія, а тоді насторожено подивилась на ліжко. Тесс поворушилась. 
– Елліас?... – прошепотіла Тесс, ледь розплющивши очі. 
– Тесс, не ворушись! – кинувшись до подруги, Амалія перехопила її руку, яка вже тягнулася до катетера. – Ти ще слабка.  
– Де Елліас? Я хочу його побачити. 
– Розбіглася і побачила! – фиркнула Амалія, і упираючись руками в плечі Тесс, притиснула її до ліжка. – Ти вагітна. Тому лежи! 
– Що? – Тесс дивилась на неї, ніби почула, але не зрозуміла. – Коли?.. – вона почала міркувати, згадуючи. І раптом ледь усміхнулась. Так, після тієї зустрічі... 
Але зараз все це не мало значення.  
– Що з Елліасом? – Її голос був хрипким, але впертим. – Коли я зможу його побачити? 
Амалія зітхнула, взяла її за руку. 
– Стан критичний, але стабільний. До нього пустять, щойно це буде безпечно. Можливо, завтра. А може... вже сьогодні. Все залежить від нього.  
– Я... Я не зможу без нього, Амаліє.  
– Зможеш, бо в тобі б’ється ще одне серце. Але і я знаю, що ти не одна. Едгар зараз з Елліасом. І, до речі, він вирішив передати Раяна поліції – не хоче, щоб про нас пліткували. Справу не замнуть, не хвилюйся. 
– Дякую, Амаліє, – видихнула Тесс, її очі зволожились. 
– Не «дякую, Амаліє», а дякую кумася, – виправила та з усмішкою. – І запа’ятай: якщо буде дівчинка, я навчу її зачаровувати чоловіків. А якщо хлопчик – покажу, як треба поводитися з дівчатами. 
– Добре, – з усмішкою погодилась Тесс. 
– Боже, скільки всього попереду... – прошепотіла Амалія. 

Після двох важких діб стан Елліаса стабілізувався. Коли він уперше розплющив очі після операції, світ був каламутним і важким. Але він чітко відчував тепло чиєїсь руки, що міцно тримала його. Пальці були знайомі, впевнені, тендітні – і такі сильні у своєму дотику.  
Повернувши голову, він побачив її. 
Тесс сиділа поруч і дивилася у вікно. За склом гриміла злива, важкі краплі били по даху, неначе розповідали свою історію. Вона була мовчазною, спокійною, і... прекрасною. Такою ж, як у день їхнього весілля. Її риси, погляд, навіть тиша навколо – усе було таким, яким він пам’ятав. 
Ніщо не змінилось. Ні вона, ні його почуття. 
Елліас зібрав залишки сили, стиснув її руку у відповідь, примружив ліве око й хрипко прошепотів: 
– Сусідко, давно не бачились. 
Вона різко повернулась. Її очі миттєво наповнилися слізьми. Вона кинулася до нього й припала губами до його руки. 
– Елліас! 
– Я ще не скоро зникну з твого життя, – втомлено усміхнувся він. 
– Я не хочу втратити тебе! – зірвалося з її вуст, і вона нахилилася, щоб поцілувати його. Легкий дотик. Потім ще один. – Ніколи не кидай мене! Ніколи, чуєш? 
Елліас мовчки вдихнув запах її волосся, відчуваючи, як до нього повертається світ. Коли вона підняла на нього очі, він прошепотів, ковтаючи біль: 
– Я не впевнений, що зможу допомагати тобі в побуті найближчим часом... І перша шлюбна ніч, схоже, відкладається. – Він намагався усміхатися. – Весільна подорож також. 
Тесс усміхнулась крізь сльози. І тоді, після короткої паузи, вона видихнула: 
– Я вагітна. 
На мить час зупинився. Очі Елліаса розширилися, в них з’явився новий блиск – страх і захоплення, тривога і радість, усе водночас. 
– Су... – він ледь не вимовив щось голосно, але стримався. І після паузи, стомлено, але серйозно додав: 
– Доведеться швидше вирішувати справи.  
Тесс кивнула, з ніжністю дивлячись на нього. 
– Не впевнений, що зможу бути хорошим батьком. Я... я ніколи не був таким. 
– Ти будеш чудовим татом, Елліас. Я тобі обіцяю. 
Її голос був твердий, її погляд – сповнений любові. І в ту мить він повірив їй. Бо в її очах не було сумнівів, лише кохання, яке тримало його при житті. 
За вікном усе ще гриміла злива. Але тепер це був не кінець, а початок.