Розділ тридцять шостий

Розділ тридцять шостий. Гра почалась. 

– Раян, досить. – Тесс підвелася з-за столу, і прохолодно відказала. – Ти сам вирішив приїхати. Я нічого тобі не обіцяла. 
– Ти ж казала, що ми дорослі люди й можемо просто переспати! – зриваючись, вигукнув Раян, судомно смикаючи плечима. 
Елліас досі мовчав. Він спокійно докурив цигарку, спостерігаючи за сценою, не зводячи з хлопця очей. Його мовчання було небезпечним. Бо навідміну від Раяна, що бризкав слиною, справжній чоловік чекав влучного моменту, щоб завдати один-єдиний, але вирішальний удар. 
– Не думаю, що твій батько буде у захваті від такої поведінки. – Елліас узяв Тесс за руку, обійшов її, стаючи між нею й хлопцем. Його голос був рівним і беземоційним. – Забирайся звідси. 
– Мені байдуже, хто і що про мене подумає! – огризнувся Раян, гордо задерши підборіддя. – Ти мене не залякаєш! 
– Я й не збираюся. – Елліас продовжував дивитись на нього з тією самою спокійною зневагою. – Я відшкодую всі твої витрати. 
– Витрати?! – Раян пирхнув. – Та пішов ти... і твоя... – слова застрягли в горлі. 
Він побачив це. В очах Елліаса – холод, темрява, щось таке, чого Раян не міг пояснити. Це був погляд смерті. Він раптово згадав, з ким має справу, і ця згадка – підкосила його.   
Раян мовчки розвернувся й пішов, залишивши після себе хмару образи.  

Перед вечерею з Амалією та її нареченим Тесс вирішила: вона має поговорити з Раяном. Не для того, щоб щось повернути, а щоб прояснити. Вона відчувала за собою провину. Можливо, це була жалість, а можливо, спроба закрити гештальт. 
Його номер був на верхньому поверсі. Один із найрозкішніших люксів. Тесс довго стояла біля дверей, розглядаючи червоний килим. З-за дверей чувся гучний сміх і музика. Стук ніхто не почув, або зробив вигляд, що не почув. 
Вона зітхнула і перевірила повідомлення, що відправила Раяну, вони були доставлені та прочитані. Відповіді не було. Чому ж він ігнорує її? Невже він дійсно злякався Елліаса?  
Тесс вже збиралася йти, коли двері прочинились. 
Раян. Недбало стягнуте волосся, оголений торс, лише шорти. Його усмішка кривилася. Очі блищали – чи то від напруги, чи від чогось іншого. Щось у ньому було не так. На його тілі – сліди, шрами, нерівні рубці.  
Тесс подумала: «Я не бачила цього раніше. А мала б...» 
– Ну, – без жодного вітання кинув він, – кажи, чого хотіла? 
– Раян, я прийшла вибачитись, – несміливо почала вона. – Перед тобою за все, за цю плутанину. 
– Плутанину?! – хмикнув він, насмішкувато. 
– Мені шкода, що ти прилетів сюди через мене, а я не змогла відповісти тобі тим самим. Я маю компенсувати витрати, я... 
Але він не дав договорити. 
Схопив. Притягнув. Притиснув до себе і почав цілувати – жадібно, грубо, нестримно. Його губи шукали її, його руки зімкнулися на її талії. Тесс оторопіла, а потім, коли прийшла до тями, відштовхнула і вдарила. Вдарила сильно. Її очі були сповнені жаху і огиди. 
– Це лише мала частка того, що я хочу з тобою зробити, щоб поквитатися, – прошипів Раян, вказуючи на свої груди. – За розбите серце! Я стільки часу витратив на тебе і нічого не отримав натомість! А ти просто вибрала когось іншого! 
Тесс відступала назад. Вона боялася, що він може зробити. 
– Ти могла одразу сказати! Але ні – ти грала! Збуджувала надію, а тепер просто линяєш! Вибачення мені не потрібні! – він рикнув, і сплюнув. 
– Я не просила тебе добиватися мене. Це був твій вибір, – відповіла вона спокійно. – І він не дає тобі права поводитися так. 
Вона рушила до ліфта. Та не встигла натиснути кнопку, як Раян знову зявився поруч. 
– Тесс, почекай! – голос здригався. – Я не це мав на увазі! Я... втратив контроль. Давай просто поговоримо. Прошу тебе. 
Його очі наповнились чимось майже щирим. А потім – страх перетворився на ненависть. 
– Тесс, я можу помститись! Я можу зруйнувати твою кар'єру! Твоє життя! Ти навіть не уявляєш, на що я здатний! 
Тесс повернулася до нього і, дивлячись просто у вічі, відповіла: 
– Роби, що хочеш. Але мені нема чого боятися. 
– Ти думаєш, я жартую?! Думаєш, я відступлюсь?! 
– Ні. Я думаю, що в тебе проблеми. І мені шкода, – вона зайшла в ліфт і натиснула кнопку. – Прощавай, Раяне. 
Двері зачинилися. 
Якби вона знала, чим обернеться ця розмова... 
– Сусідко, де ти була? – Елліас зустрів її біля входу до номера. 
Тесс усміхалася й розпливлась у його обіймах. Щоки палахкотіли, серце калатало. Його руки огорнули її плечі, вона зітхнула й буркнула: 
– Як довго ти називатимеш мене «сусідкою»? 
– Все життя, – він поцілував її шию. – Чи краще – сестрою? Здається, саме ти запропонувала наше «родичання». 
– О ні, тільки не це! – засміялася Тесс, зазираючи в його очі. – Краще вже сусідка! 

Того вечора відбулася остання зустріч із Раяном. Тесс більше не бачила ні його самого, ні когось із його друзів. Упродовж усього відпочинку вони жодним чином не нагадували про себе. Не було дзвінків, не надходило жодного повідомлення. Здавалося, що все повернулося на свої місця, ніби нічого й не сталося – ні тоді, ні потім. 

Після повернення додому Тесс ще кілька разів згадувала погрози Раяна й очікувала на якусь каверзу на роботі. Але нічого не змінилося. Не з’явилося жодного підозрілого випадку чи натяку на загрозу. 
На всяк випадок вона попередила Олівера – головного лікаря їхньої зміни – про можливість появи дивного віп-пацієнта. Але час минав, і нічого не відбувалося. Врешті, Тесс почала сприймати все, що трапилось, як страшний сон – і відпустила його. 
Елліас повернувся до своїх справ, підтримуючи місто з його тіньовою стороною, що повільно та впевнено виходила у світ «великих можливостей». Він приїжджав до Тесс кілька разів на тиждень, залишаючи простір для відпочинку обом – особливо в складні дні. Вони зідзвонювалися, перекидалися дивакуватими повідомленнями, грали у флірт – ніби жили в часи юнацької закоханості, підігріваючи жар вогню, який лише набирав сили. 
Тим часом Тесс і Амалія готувались до майбутньої міні-церемонії. А Елліас – до передачі «корони» своєму довіреному. Тимчасово. Для гарантії спокою, щоб уникнути конфліктів і міжусобних війн серед авторитетів. Він планував у перспективі кількох років відійти від справ повністю і, після закінчення інтернатури Тесс, виїхати з нею – кудись подалі. Туди, де можна жити. Просто жити. 
Елліас не хотів забирати мрії у дівчини, яка мала стати його дружиною. Він вірив у неї, в її силу та покликання. Але прагнув показати їй світ, дати їй безтурботність. Розуміючи, що його «сусідка-наречена» не прийме всього одразу, він ретельно продумав поетапне втілення плану, заручившись підтримкою Амалії, що й без того була близькою подругою Тесс, і могла вплинути на неї. 
Та попри стабільність, Елліаса не покидала думка про інцидент на курорті. Його щось насторожувало у поведінці того настирливого хлопця – і те, як відбулось їхнє знайомство з Тесс. Це було... надто шумно. Тому дістати про нього максимум інформації здавалося єдино правильним рішенням. 
Шрам, як завжди, викрнав завдання. Усе досьє Раяна, його походження, зв’язки – було вивчене. Нічого злочинного чи офіційно підозрілого. Але одна річ не давала спокою: щорічні, досить солідні перерахування батьком Раяна у закритий фонд психіатричної клініки для привілейованих. І жодного офіційного пояснення чи медичних записів, які б обґрунтували такі витрати. 
Однак хлопець, здавалося, пішов у повний загул. Тусовки, алкоголь, клуби – і жодної уваги до Тесс. Ні спроб зв’язатися, ні ознак стеження. Тож за тиждень до весілля Елліас вирішив згорнути спостереження. 
І це була його фатальна помилка.