Розділ тридцять четвертий

Розділ тридцять четвертий. З чистого аркуша. 

Як тільки вона зникла за дверима рятівного ліфта, змогла розслабитися. Скупа сльоза скотилася щокою, нагадуючи про жорстоку реальність, про яку її не раз попереджала Амалія. Тесс не знає чоловіків зовсім. Вона знову довірилася – і знову обпеклася. Зустріла копію Оскара. 
Відчинивши двері до номера, вона простягла руку з пляшкою вина, підняла підборіддя й весело вигукнула: 
– Дивись, що я для тебе маю! 
Та у відповідь почула тишу.  
– Амалія? 
Поставивши вино на стіл, Тесс озирнулася і вирішила перевірити балкон. Там вона востаннє бачила подругу. Вийшла в теплу, нічну прохолоду і вдивилася в зоряне небо. Події в її житті змінювались занадто стрімко. І кожна нова – викликала не впевненість, а відразу до самої себе. 
– Сусідко, – тихий голос змусив її здригнутися. 
Тесс розгублено озирнулася. Ліворуч – прочинені суміжні двері між балконами, й світло, що лилось з сусідського номеру. Праворуч – у тіні стіни стояв чоловік, тримаючи склянку і дивлячись у далечинь. 
Він не одразу подивився на неї, та вона вже знала цей голос. 
– Елліас?! – видихнула вона. 
– Власною персоною, – посміхнувся він і нарешті подивився їй в очі. 
– Що ти тут робиш? 
– Як я вже казав... ми знову сусіди, – він кивнув у бік міжбалконних дверей. У той момент з'явилася Амалія, і весело вигукнула: 
– Взяла найдорожче! – і, оцінивши ситуацію, зникла зі сміхом. 
– Напевно, – Тесс проковтнула клубок у горлі, – я піду спати. А ти повертайся у свій номер. 
– А якщо я не хочу? 
Він стримувався, хоч і бачив перед собою не ту саму дівчину – ця була дорослішою, сильнішою. Ця була не тією сусідкою, до якої він звик.  
– Тоді залишайся на балконі, – відповіла вона холодно. 
Тесс повернулася всередину, взяла пляшку вина, яку принесла для Амалії, і почала шукати штопор. В голові – хаос, серце розривалося навпіл: одна частина рвалася до Елліаса, друга – боялась. Хіба він не зник назавжди? Хіба не обіцяв більше ніколи не турбувати? 
А зараз стоїть тут і каже їй: «Сусідко».  
– Сусідко, кави вип’ємо? – пролунав знову його голос, схожий на розряд блискавки. 
Тесс мовчки поставила пляшку і обернулася. 
Елліас уже стояв поряд, за крок від неї. Його хижа усмішка, вуаль влади, спокій – усе в ньому було тим самим. Вона пам’ятала кожну рису, кожне татуювання. Його близькість паралізувала. 
Він уперся руками в стільницю, оточив її. Вона захищалась схрещеними на грудях руками, намагаючись виглядати холодно. Але не змогла приховати рум’янець, прискорене дихання й ту саму бурю в очах. 
– Ти не дотримуєшся свого слова, – отруйно вимовила Тесс. 
– Ти права, – погодився він. 
– Що змінилося? 
– Випадково перетнувся з Амалією і дізнався, що нас заселили в сусідні номери. 
– Випадково, – хмикнула Тесс. – Як у ресторані? 
– Як у ресторані, – спокійно повторив він. 
Тесс випросталась і напружилася всім тілом. Вона буквально втиснула себе в стільницю, намагаючись не дозволити їх тілам доторкнутися один до одного. Не те, щоб вона цього не хотіла, просто не була готова. Взята зненацька, Тесс не розуміла, що задумав цей хижак і навіщо випробовує її терпіння своїм наближенням. 
– Ти хотіла бути вільною, – Елліас говорив тихо, дихаючи в її шию. – І я дав тобі цю свободу. Я зник з твого життя, хоча ти мене не відпускала. Ти писала мені повідомлення, які ніколи не наважилася відправити, в них ти запрошувала на каву. Ти розпитувала про мене в Шрама, в Амалії. Шукала мене в інших. Я чекав... щоб дізнатися – зможеш без мене чи ні. 
– І що ти зрозумів? – запитала вона хрипло. 
– Що ти не змогла знайти когось заміну. 
Його губи торкнулися її губ. І вона більше не пручалася, не стримувала себе. 
Тесс жадібно відповіла на поцілунок, буквально зірвалася з місця й пригорнулася до нього всім тілом. Обвивши руками його шию, вона віддавалася пристрасті, яка накрила її з головою. Їхні губи сплелися в гарячому танці, язики шукали один одного, а серце вибивалося з грудей. У голові запаморочення, у тілі – тремтіння. 
Та коли перші десять секунд спалахнули вогнем, Тесс помітила, що лише вона тягнеться до нього. Елліас усе ще спирався на стільницю, не притискаючись до неї, не рухаючись. Можливо, він цілував її лише з жалю? 
Цей сумнів миттєво охолодив її. Вона різко обірвала поцілунок і завмерла, хапаючи повітря, мов після запливу.   
– Значить, – прошепотів Елліас, – я мав рацію. 
– Іди звідси, – видихнула вона, втрачаючи здатність триматися. – Забирайся! – голос став гучнішим, твердішим, сповненим болю. Вона намагалася відштовхнути його – примару з минулого, яка знову з’явилася без дозволу. – Забирайся! 
Елліас бачив її розгубленність, її емоційний хаос. І хоча розумів, що знову грає з вогнем, не збирався відступати. Він скучив за нею – за її прямолінійністю, збентеженням, що спалахувало щоразу, коли він був поруч. Його тягнуло до неї з тією ж силою, як і колись. Але тепер вона була не дівчинкою, а жінкою. І він бачив це. 
Елліас бажав її як ніколи раніше. Він був готовий взяти її тут і зараз, але не міг собі цього дозволити. Реальність його всесвіту була надто брудною і дозволяла таку поведінку, але її всесвіт міг би зруйнуватись під таким натиском. Хоча, на даний момент він уже не був такий впевнений у чистоті її нового Я.  
– А що, якщо я не хочу йти? – сказав він і прибрав руки від стільниці лише для того, щоб схопити її і пригорнути до себе. 
Тесс заперечно хитала головою, але не пручалася. Його груди стали її опорою. Вона вхопилася за сорочку на його спині й притулилася щокою до його грудей, чуючи сильне, рівне серцебиття. 
– Забирайся... – прошепотіла вона, вже без сили. 
– Не кажи того, чого не бажаєш усім серцем, – відповів він лагідно. 
Вони так і стояли нерухомо, мов у часі не існувало нічого, крім них. Це було більше, ніж випадкова зустріч. Це було повернення. Елліас боявся зізнатися, як і вона, але серця мовчати не могли. 
– Я так довго на тебе чекала, – прошепотіла Тесс крізь сльози. – Ти міг залишитися тоді, але ти пішов із мого життя. 
– Я не міг, – відповів він, тихо, майже вибачаючись. – Ти хотіла бути вільною від мене. А я не мав права залишатися. Я мусив усунути всіх тих, хто міг використати тебе, щоб дістатися до мене.  
– То я є твоєю слабкістю?  
– Так Тесс, ти – моя слабкість, – він трохи відсторонився, тримаючи її за плечі. – Ти була нею тоді, і залишаєшся зараз. 
Вона не розтискала пальців, не давала йому можливості відійти. Дививлася в очі – ті самі очі, які неодноразово снилися їй уночі. 
– Я могла б це зрозуміти... якби ти сказав. 
– Ти з'явилася у моєму житті в найнебезпечніший момент. Я тільки отримав владу, а ти – зруйнувала мою броню. Я не міг дозволити собі ризикувати тобою. Я повинен був захистити тебе навіть ціною власного серця. 
– А що змінилося тепер?  
– Я усунув більшість загроз. Місто стало безпечнішим. І я, нарешті, можу спробувати жити як звичайна людина. 
– Звичайна людина? – здивовано повторила Тесс. 
– Тесс, я не скажу, що став святим. І ніколи не зможу бути ним, навіть якщо щодня молитимусь. Але я хочу спробувати бути кимось... для тебе. 
– Ти був для мене всім, – її голос тремтів. – І мені було байдуже, скільки тіней стояло за твоєю спиною. Я просто хотіла бути з тобою. Я думала, що помру, коли ти зник. Я була гтова бігти за тобою куди завгодно... 
Вона зупинилася, зітхнула й усміхнулася крізь сльози: 
– Пробач. Це була моя заготовлена промова. Тоді я не розуміла, ким ти є насправді. 
– А зараз? 
– Зараз розумію. – Її погляд став упевненішим. – Едгар розповів мені все. Я заню, в якому світі ти живеш, і чому повинен був йти далі. Але це не означає, що я пробачаю. Я досі зла. Дуже зла. 
– А я сюди не за прощенням прийшов, – тихо сказав Елліас.