Розділ тридцять другий

Розділ тридцять другий. Запрошення до раю. 

Тесс не очікувала, що Раян чекатиме її так довго. Вона думала, що він образиться, піде й більше не нагадає про себе. Та знову помилилася. 
Після зміни вийшла з Амалією на вулицю й побачили знайомого навіженого, який вмостився на карнизі біля приймального відділення швидкої. Будівля стояла на схилі, тож карниз був майже на рівні першого поверху – достатньо зручно, щоб лежати й ловити ранкове сонце. 
– Як його сюди пустили? – здивувалася Амалія, відпускаючи руку подруги. 
– Мабуть, має дозвіл, – відказала Тесс, усміхаючись. Вона не зводила очей з хлопця в кремовій сорочці. 
– Набери, як будеш удома, – попросила Амалія. 
– Добре.  
Тесс провела подругу поглядом, махнула їй на прощання та підійшла до Раяна. Обережно смикнула його за рукав: 
– Доброго ранку. 
– Не такий уже він і добрий, – буркнув Раян, але, розплившись у посмішці, легко зістрибнув з карниза й обійняв Тесс так раптово, що вона застигла з широко розплющеними очима. – Я заморився і змерз, але не жаліюся, – прошепотів він, притуляючись носом до її шиї. 
– Треба було попередити тебе, – зніяковіло мовила вона, обережно звільняючись з обіймів. – Вибач, забігалась на роботі. 
– Навіть якщо це навмисно – я не в образі. 
– Раян, – Тесс усміхнулась куточками губ і поправила волосся, сколихнуте вітром. Її голос був спокійним, але холоднуватим. – Я не хочу тягнути час, але не проти перейти до тієї частини, де ми проводимо ніч разом. Ми дорослі, маємо право спробувати. Без зобов’язань. 
– Воу! – Раян підняв руки, вражений її прямотою. Він втупився в неї, мов уперше побачив. – Ти серйозно? 
– Я не граю в цнотливу дівчинку. Я доросла і знаю, чого хочу і з ким, – підкреслила Тесс, намагаючись приховати тремтіння в голосі.  
– Ти справді не така, як інші, – зітхнув Раян.  
– То що скажеш? Зараз я дуже втомлена, тому хочу додому, а ввечері... 
– Так! Авжеж! – вигукнув він. – Чорт забирай, звісно! Я Все організую – романтичну вечерю і шикарне місце. 
Так і вирішили. 
Раян підвіз Тесс лише до автобусної зупинки поблизу її району. Вона вже навчилась – не варто одразу повідомляти свою адресу. Перед тим, як вийти, дозволила йому поцілунок – надіючись, що цього разу з’являться метелики в животі. Але ні. Знову – тиша всередині. 
По дорозі додому Тесс зайшла в місцевий міні-маркет, купила свою улюблену каву й паднялася до квартири. З під’їзду долинув знайомий дитячий плач, і вона вже хотіла подзвонити в сусідські двері, як ті відчинилися самі. 
– Доброго ранку, Тесс, – звернулась молода сусідка з немовлям на руках. 
– І вам доброго, – відповіла Тесс, усміхаючись.  
– Ти щойно з роботи? 
– Так, нічна зміна. 
– Вибач, не хочу лізти в чужі справи, але... я кілька разів чула, як у твоїй квартирі хтось був. Чоловік. Розмовляв по телефону. 
Тесс мимоволі зупинилася, розмірковуючи. Хтось із ключами... Хіба що Едгар, або Амалія. Не Елліас. Вона швидко вдягнула маску спокою:  
– Це мій опікун. Можна сказати, дядько. Іноді заходить. Дякую, що попередили. 
– А... добре. Тесс, слухай, я хотіла ще спитати, – дівчина знітилася. – Малому прописали заспокійливі, а рецепт загубився... чи не могла б ти... 
– Ви ж на зареєстровані в педіатрії нашого госпіталю? – перебила Тесс. 
– Так. 
– Напишить мені своє прізвище, я поговорю з лікарем, і візьму рецепт. 
– Дякую, Тесс! – зраділа сусідка. – Я зараз напишу! 
Дочекавшись поки сусідка винесе на маленькому папірці кривий напис з усіма необхідними даними, Тесс кивнула їй і зайшла в свою квартиру. Вона одразу помітила на кухонному столі конверт із золотистою печаткою та знайомим логотипом. Готель «Троянська вежа». Всі витрати оплачені, дата заселення – через кілька днів. 
– І що це? – запитала вона вголос. – Що вони замислили? – не встигла вона подумати про Амалію та Едгара, коли задзвонив телефон. – І хто з нас псих після цього?! – вигукнула вона, побачивши ім’я подруги. – Це твоя ідея? Чи Едгара? 
– Тесс, заспокойся! – реготала Амалія. – Це мій сюрприз! 
– Дуже цікаво, як ми поїдемо у відпустку, якщо ми повинні попереджати за пів року?! 
– Все вже готово! Ти ж знаєш мене. Якщо треба, я з Чортом домовлюсь – аби відпочити. Ми заслуговуємо на відпочинок. 
– Це ж вже за кілька днів! – не стрималась Тесс. 
– Якби ти переспала з тим психом раніше, ми б уже валялись десь на пісочку із коктелями. 
– Ти ж сама сказала, щоб я це зробила. 
– Бо ти не здатна відрізнити психа від простого нестабільного хлопця. Розумієш? 
– Ні, – сказала Тесс, але подумки визнала правду. Амалія мала рацію.  
Тесс ще кілька хвилин стояла в тиші. Амалія провернула це за її спиною – майстерно. І, мабуть, вона права: їй дійсно потрібно вирватись. 
Та залишилося одне питання: що робити з Раяном?  
З одного боку, він був милим, відкритим, веселим. І, хоч був сином багатія, не тикав усім підряд гаманцем. Але з іншого – його поведінка... надто емоційна, тривожна. Симптоми, які важко ігнорувати. 
Спочатку вона думала: пересплю з ним, забуду Елліаса – і все. Та щось зупиняло. Інтуїція чи, може, професійне чуття. Якщо Амалія права, і в нього справді розлад, то цей «легкий флірт» може перетворитися на переслідування. І це – лише початок. 

Вона приїхала із запізненням на пів години. Місце зустрічі – невеликий ресторан японської кухні з приватними кабінками, мяким освітленням і затишною атмосферою. Раян чекав її біля входу. Побачивши Тесс, він розплився в посмішці й підбіг до неї так, ніби дитина побачила маму після довгої розлуки. 
– Вибач, що запізнилась, – мовила Тесс, м’яко звільняючи руку з його долоні. 
– Я готовий чекати на тебе вічність, – усміхнувся Раян, але його погляд став трохи напруженим, коли вона таки вислизнула. 
– Не варто так говорити, – стримано відповіла вона й першою увійшла до закладу. 
– Щось сталося? – запитав він, крокуючи слідом за офіціанткою в традиційному кімоно. – Я відчуваю, що щось не так. 
– Поки що ні, – відказала Тесс коротко. 
Вони розмістилися у кабінці, замовили напої. Тесс зітхнула і глянула Раяну в очі. Вони були глибокими і теплими, з ледь вловимим вогником веселощів. Але в них не було ані тіні того холоду й безжального цинізму, який так вражав її в очах Елліаса. І жоден чоловік, якого вона зустрічала за ці роки, не мав нічого схожого. 
– Я вже замовив кілька сетів, щоб ти спробувала, – почав Раян, не витримавши тиші. Та не встиг він завершити думку, як Тесс перебила: 
– Ми з подругою летимо на курорт післязавтра. На тиждень, – вона ледь усміхнулась. – Тож... ми, певно, не зможемо зустрічатися найближчим часом. 
– Скажи, який курорт, у який готель, – миттєво відреагував Раян, нахилившись ближче. – І ми цілком зможемо бачитися. Для мене це не проблема. 
– Ти жартуєш? – Тесс глянула на нього з недовірою. 
– Тесс, задля тебе я б міг літати з континенту на континент щодня!  
– Ти дещо заграєшся, – відказала вона, але голос її був уже не такий твердий.  
– Ні, Тесс. Це не гра. – Обличчя Раяна змінилося: серйозне, доросліше. – Я вже казав: ти мені справді цікава. І я зроблю все, аби розгадати цю загадку, тобто тебе.  
– Цікава, – повторила вона, трохи стиснувши губи. – Тобто просто... зацікавила? 
– Так, Тесс. Ти – моя цікавість. І я не відступлюся так легко. 
– Дозволь спитати, – вона вчепилася пальцями в сумочку і якомога холодніше промовила. – Що буде, коли твоя цікавість згасне після... близькості? Як ти себе поведеш? 
– Нічого не буде, – відповів він тихо. – Розійдемось, як у морі кораблі.