Розділ тридцять другий

Розділ тридцять другий. Запрошення до раю.

Тесс не очікувала на те, що Раян буде чекати її так довго. Вона мала припущення, що він вирішить повернутись додому і ображений на неї, більше ніколи не потурбує. Та вона знов помилилась. По закінченню зміни вони разом з Амалією вийшли на вулицю і побачили навіженого, який розлежувався на карнизі прийомного відділення швидкої, що складалось з обмежувальних бетонних стовпів та покриття, адже саме відділення було на невеликому схилі і майже досягало вікон першого поверху.

– Як йому дозволили відлежуватись тут? – здивувалась Амалія, відпускаючи руку подруги, яка задоволено посміхалась і не зводила очей з молодого чоловіка у кремовій сорочці.

– Мабуть він має дозвіл. – відказала Тесс і обійнявши Амалію, пообіцяла їй, що вирішить питання з її вподобанням.

– Набери мене, коли будеш вдома. – попросила Амалія.

– Добре. – Тесс провела поглядом подругу, яка помахала рукою таксисту, що вже чекав на неї. А сама підійшла до обмежувача і посмикала Раяна за рукав сорочки. – Доброго ранку!

– Не такий-то він і добрий. – зітхнув Раян і розпливаючись у посмішці, легко зістрибнув з карнизу та без попереджень обійняв Тесс, яка застигла на місці з розширеними очима. – Я заморився і змерз. – видихнув він в її шию, притуляючись до теплої шкіри своїм холодним носом. – Та я не жаліюсь.

– Треба було попередити тебе, – зніяковіло відказала Тесс, і повільно звільнившись від обійм, відійшла від Раяна на два кроки. – Вибач, я забігалась на роботі.

– Навіть якщо ти це зробила навмисно, я не засуджую!

– Раян, – Тесс усміхнулась куточками губ і поправила волосся, що було сколихнуте поривом вітру. – Я не хочу поспішати, але не проти перейти до тієї частини, де ми проводимо ніч разом. – дещо крижаним тоном сповістила вона. – Ми ж дорослі люди, можемо просто переспати за згодою, щоб зрозуміти чи настільки це захоплення виправдане.

– Воу! – Раян підняв руки і не приховуючи свого здивування такою пропозицією та відвертістю, встромив пальці у своє волосся і секунд десять не міг вимовити і слова. Він хоч і був ловеласом та полюбляв різні ігри, ніяк не очікував зустрітись з такою прямолінійністю та цинічністю в його сторону.

– Ти ж не думаєш, що я буду вести себе як цнотлива дівчина. Я доросла і можу вирішувати чого я хочу і з ким. – підкреслила Тесс, опановуючи легке тремтіння в грудях. 

– А ти дійсно не така як інші. – зітхнув Раян. 

– То що скажеш? Зараз я дуже втомлена, тому хочу повернутись додому і відпочити, а ввечері,

– Так! Авжеж! – вигукнув Раян. – Чорт забирай, звісно! Воу! – він посміхався і поводив себе як підліток, який вперше отримав те, що так довго випрошував у своїх батьків. – Я відвезу тебе додому, а на вечір організую нам романтичну вечерю і шикарне місце.

Так і вирішили.

Тесс погодилась на те, щоб Раян підвіз її до автобусної зупинки на районі, адже вона вже була навчена, що не можна усім і кожному сповіщати про місце проживання, не говорячи про запрошення до себе у гості. Вона дозволила йому поцілувати себе, і цього разу сподівалась на те, що метелики в її животі прокинуться, але знов не сталося.

По дорозі додому Тесс зайшла до місцевого міні-маркету та купила каву, яка незмінно продовжувала займати особливе місце в її серці. Відчиняючи двері до квартири, Тесс прислухалась до крику немовля і вже збиралась подзвонити у сусідські двері, як вони прочинились.

Її сусідка, молода дівчина з блакитними очима та попелово-помаранчевим волоссям, тримаючи свого сина в одній руці, а його пляшку молока у другій, дивилась на Тесс підозріло – благальним поглядом. Вона була вдягнена у коротенький бузковий халат, а її малюк був в одному підгузку.

– Доброго ранку, Тесс. – першою звернулась сусідка, імені якої Тесс так і не могла запам’ятати.

– І вам доброго ранку. – усміхнулась вона у відповідь. 

– Ти ж лишень зараз повернулась? – поцікавилась сусідка, оглядаючи Тесс.

– Так, у мене була нічна зміна.

– Слухай, я не хочу бути дивною, але це вже не вперше. – плутано продовжувала дівчина. – Це не моя справа, але ж ти знаєш, що мій малий постійно хворіє і не спить, тому і я не сплю.

– Так, нажаль. – погодилась Тесс, згадавши кілька ночей, коли вона готова була викликати спеціальні служби до своїх молодих сусідів, адже їхній малюк міг кричати по кілька годин поспіль, не припиняючи істерику ні на хвилину. – Якщо я можу чимось допомогти,

– Ні. Так. Потім. – дівчина притиснула малюка до себе і поцілувала, – я просто не знаю, чи хтось має ключі від твоєї квартири чи ні. Я вже кілька разів помічала, ні, не так. Я чула кілька разів як до твоєї квартири заходив чоловік. Я чула його голос, коли він розмовляв з кимось по телефону. Ось думаю, дай спитаю.

– Чоловік? – пошепки перепитала Тесс, згадуючи у кого є ключі від її квартири. Вона хотіла б згадати про Елліаса, який мав дублікат ключів, та зупинила себе. Ключі мали лише Амалія та Едгар, який інколи навідувався до Тесс, коли її не було вдома, щоб переконатись, що вона не має проблем з нестатками. – Так. Напевне це мій опікун.

– Опікун? – сумніваючись перепитала сусідка.

– Так, мій дядько, можна так сказати. – посміхнулась Тесс. – Він інколи навідується до мене. Дякую, що попередила.

– Добре. Тесс, я хотіла запитати, – сусідка опустила очі і зніяковіло озвучила своє прохання. – Малому прописали заспокійливі, у мене залишилось на два дні. А треба пити ще тиждень, а рецепт я не можу знайти. А мій чоловік постійно на роботі, і я не маю сили їхати до лікаря. Не могла б ти,

– Ти ж на реєстрі педіатрії центрального госпіталя? – спокійно перепитала Тесс, усміхаючись до сусідки. Та кивнула. – Напиши мені своє прізвище і я підіймусь до твого лікаря, поясню йому твою ситуацію і візьму рецепт.

– Дякую, Тесс! – зраділа сусідка і легенько підкинула малого, міцно тримаючи його за сідниці. Малий почав сміятися, хапаючись маленькими долонями за обличчя матері. – Я зараз напишу!