Розділ тридцятий

Розділ тридцятий. Складнощі в звичайному та кримінальному житті. 

– Тесс! – Амалія з’явилася вчасно, діставшись до клубу «Мохіто» менш ніж за двадцять п’ять хвилин. – Тільки не кажи, що ти зібралася йти, не дочекавшись на мене?! – її сповнений обурення погляд ковзнув до Раяна. 
– Так, мені трохи зле. Злегка перепила, – видихнула Тесс, намагаючись виправдатись. Але Амалія знала її надто добре, щоб повірити. 
– Тесс, я відвезу тебе додому, і просто поговоримо, – запропонував Раян. 
– Це ти, той псих, який дошкуляє моїй подрузі? – Амалія з викликом підняла ідеальну брову, і діловито поправила свій джинсовий жакет.   
Раян лише кивнув у відповідь, провівши рукою по волоссю, ніби пишаючись цим званням. 
– Якщо ти її подруга, – він кивнув головою у бік клубу, – приєднуйся до нас. Друзі моєї дівчини – мої друзі! 
– Дівчини?! – вигукнули дівчата в унісон, дивлячись на нього з подивом. 
– Я не давала згоди, пам’ятаю точно! – обурилась Тесс, намагаючись триматися на ногах. – Це ж було просто побачення. 
– Так. І ми цілувалися на ньому, двічі! – нагадав він, втішаючись своїм досягненням. 
– Тесс, – Амалія смикнула подругу за руку й відвела її вбік. – Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Які ще стосунки з цим психом?! – Її голос не приховував злості. 
– Я не знаю... – Тесс притулилась чолом до плеча подруги. – Я вже нічого не знаю. У мене алкогольне сп’яніння. Мені потрібна крапельниця! 
– Ну, знаю не знаю, а їдемо додому! – рішуче заявила Амалія, зупиняючи таксі, що під’їхало до парковки. 
– Я сам відвезу Тесс! – наполіг Раян. – Якщо вже я сказав, що вона моя дівчина, то я повинен піклуватися про неї сам! 
– Тусуйся, хлопче! – рішуче відрізала Амалія, допомагаючи Тесс сісти до салону. – І що ти таке пила, що тебе так ковбасить? – запитала вона вже в салоні, насторожена станом подруги.  
Переконавшись, що Тесс у безпеці, Амалія різко розвернулася до Раяна. 
– Я знаю таких як ти. Вирішив дістати ту, що не поспішає вішатись тобі на шию чи вестися на гаманець? – її голос звучав чітко і голосно, щоб кожен чув її позицію. – Поспішаю тебе засмутити: ти їй не до смаку! 
– А хто ж тоді до її смаку? – зухвало перепитав Раян. 
– Справжні чоловіки, – холодно шепнула Амалія, змушуючи його читати по губах. 
– Я не відступлю, – його голос здригнувся від злості, щелепи стиснулися. – Вона може бути не мого поля ягідка, але на те в мене і гаманець, щоб зробити її такою. І повір, ти мені не завадеш! 
– Хворий придурок! – вигукнула Амалія. – Гроші не вирішать твоєї проблеми! І повір мені, – копіюючи тон Раяна, Амалія примружила очі. – Якщо треба буде – знайдеться хтось, хто тебе попустить! 
– Ти мені погрожуєш?  
– Так, – мило всміхнувшись, відповіла Амалія й без зайвих слів сіла в таксі. 
– Хех, – зітхнув Раян, проводжаючи поглядом автомобіль. – Зірвалася моя рибка... 

Амалія не докоряла Тесс, хоча та виглядала розбитою. Снігова королева, яку вона знала останні роки, ніби розчинилась у сльозах. Тінь смутку, знайома їй ще з часу зникнення Елліаса, знову повернулась. Амалія робила все, що могла, але цього разу не допомагало навіть це. 
Однак стан Тесс викликав підозру. Розпач – це одне. Але тремтіння, слабкість і знепритомнення у душі – зовсім інше. Ця ніч могла закінчитись набагато гірше. У клубі «Мохіто» іноді підмішували наркотики в напої дівчат, і Амалія знала про це. Прибувши додому, вона дістала з аптечки Тесс сольовий розчин та кілька пакетиків адсорбентів. Допомогла подрузі прийняти душ, підтримувала її, коли та ледь стояла на ногах. Підозра Амалії підтвердилась – її подругу справді накачали чимось.  
Лаючись, Амалія вклала Тесс у ліжко, засікла час після прийому ліків. Якщо за пів години не стане легше – викликатиме швидку. На щастя, вже через десять хвилин почались блювотні рефлекси, і стало трохи легше. 
Наступного ранку, заваривши на кухні міцну каву, Амалія потерла руки об новенькі джинси й подивилась на Тесс, яка виглядала, ніби щойно зійшла з хреста. 
– Ти ж чула, що цей псих заявив? 
– Не зовсім впевнена. 
– Він сказав, що ти його дівчина. 
– Я не здивована... – зітхнула Тесс. – Я, единє не розумію, чому мене так розвезло. 
– Бо хтось підмішав тобі щось, щоб ти не могла чинити опору, – Амалія замовкла, втупившись у підлогу. 
– Я певна, що це та блондинка. Дана. – припустила Тесс. 
– Я не здивована і не здивуюсь, якщо сам Раян був у курсі. 
– А що я можу зробити? 
– Нічого. – роздратовано зітхнула Амалія. 
– Елліас бачив нас... у ресторані. Його погляд... Я хотіла провалитись крізь землю. Я думала, що вже позбулась його з думок і серця, як він позбувся мене, але ні. – Тесс зробила ковток кави й задумливо подивилась на пінку. – Здається, я досі кохаю його. 
– Тільки не ридай знову! – видихнула Амалія. – І, благаю, більше не зустрічайся з тим психом! Наступного разу я викличу поліцію. 
– Не думаю, що це буде потрібно... 
– Такі психи, як він – не здаються просто так. 

Наступні два тижні Тесс сумлінно дотримувалася обіцянки, даної подрузі. Вона уникала Раяна всіма можливими способами. Попри блокування його номера, повідомлення продовжували надходити з невідомих номерів. Він двічі з’являвся у приймальному відділенні з черговими різаними ранами – і кожного разу її колеги, Амалія та Олівер, злагоджено прикривали її, щосили оберігаючи від зустрічей. 
Та навіть коли здавалося, що буря вщухла, сталося дещо неочікуване.  
Нічна зміна була в розпалі, коли привезли чергового віп-пацієнта – травма щелепи. Тесс саме чергівала і підійшла до медсестри за карткою. 
– Що в нас?  
– Набряк щелепи, ймовірний вивих, можливо перелом. Плюс – кілька вибитих зубів. Супроводжував приятель, але він вже поїхав. Пацієнт – із тих же... знайомих облич. 
– Подивимось. 
Тесс увійшла до кабінету й одразу впізнала хлопця – того самого, симпатичного друга Раяна, що сидів із Даною в клубі. Він мовчки прибрав лід. Вона оглянула його обличчя: розсічена губа, набряк, підозра на вивих. 
– Рентген потрібен, – професійно константувала вона. – Після знімків буде видно, що далі. 
– Це я підсипав тобі наркотики, – раптом прошепотів він, ледь ворушачи губами. Я думав, що він просто хоче розважитись з тобою. А ти йому, схоже, справді сподобалась. 
Тесс застигла. 
– Вам краще мовчати, – сказала вона тихо. – Не говоріть, поки не завершимо огляд. 
– Він злий. Дуже. Він казав, що відіграється на Дані, якщо ти не відповісиш йому. – В погляді хлопця з’явилось щось благаюче. 
– Ви говорите про Раяна?  
Він кивнув. 
– Він не пробачає. І він точно не забув тебе. 
– Я не думаю, – Тесс зняла рукавички і ще раз подивилась на пацієнта. 
– Якщо я не зможу переконати тебе, то він направить до тебе Дану. 
– Я не обіцяю нічого. Але, можливо, я поговорю з ним. 
Вона не знала, чому сказала це. Можливо – через жалість, можливо – через страх, а може, тому, що не могла дозволити ще одній людині постраждати через її присутність у цьому дивному павутинні. 

У цей час, у зовсім іншому кінці міста... 
Елліас сидів у великому залі, заповненому димом сигар, пахощами парфуму і напругою. Напроти нього, з виглядом королеви, розташувалась Аліса – жінка, яка за три роки перетворилася з коханки на одну з небезпечних фігур у тіньовому бізнесі. 
Вона виглядала впевнено й хижо: червона сукня, ідеальний макіяж, посмішка – зміїна. Вона заволоділа клубами, казино, частиною дівчат для ескорту. Заручилася підтримкою мера, втерлась у довіру до чиновників. І, найнебезпечніше – стала невломию. Вона вправно замітала сліди, підставляла інших, і навіть Едгар не міг накопати достатньо, щоб притиснути її. 
– Алісо, – звернувся Елліас, переглядаючи папери, що йому передав секретар одного зі старійшин, який офіційно поскаржився на його коханку. – З казино немає жодних проблем? Твої звіти за останній квартал липові. Поясниш? 
– Що пояснювати, все краще, ніж у нашому ліжку. – Лукаво усміхнулась вона. 
Кілька старійшин важко зітхнули. Дехто похитав головою. Усім набрид її виклик. Всі чудово знали, в яких стосунках були Елліас та Аліса, але саме вона підривала всю систему тіньового бізнесу, що повільно та впевнено рухалась до легалізації. 
– Я даю тобі останній шанс. Вийди з гри. Залиш крісло. І я пом’якшу покарання.  
– Покарання? – вона пирхнула. – Що ти мені зробиш? Відправиш у трафік? Зітреш обличчя? Знищиш мене? – Аліса підвелася, обвела поглядом усіх чоловіків. – Не забувай, Елліасе, хто за мною стоїть. Політики, медіа. Всі вони в моїх руках, а мої руки ти добре пам’ятаєш... 
Тиша. Напружена, з гірким присмаком неминучого. 
Елліас дивився прямо на неї, і навіть вона на мить зблідла під вагою його погляду. 
– Ти програла цю гру, Алісо, – промовив він нарешті. – Ти просто ще цього не зрозуміла.