Розділ двадцять восьмий

Розділ двадцять восьмий. Зустріч з минулим. 

Вони йшли величезним залом, на стелі якого розливались гірлянди з плафонів у вигляді різноманітних квітів, проходячи повз столики з відвідувачами, що помітивши Тесс, округляли свої очі від подиву. Всі гості закладу були одягнені у дорогі костюми та вечірні сукні. Відвідування цього ресторану прирівнювалось до походу в оперу, а Тесс примудрилася порушити дрескод своїми блакитними джинсами та білою блузою. 
– Яка ж я ідіотка, – бурмотіла вона, червоніючи. Сідаючи на м'який стілець, Тесс прикрила очі долонею. – Яка ж я дурепа. 
– Все добре, Тесс, – посміюючись, Раян з захватом спостерігав за її емоційністю. – А ти, виявляється, не така вже й сніжна, якою здавалась. І, до того ж, неймовірно смілива. 
– Вибач, – зітхнула вона, прибравши руку. – Я справді не була готова до такого. 
– Але я ж надіслав тобі адресу, – примружився він. – Забий. Так навіть краще. Ти підтвердила свою бунтарську натуру. 
– У мене були непередбачені обставини, – виправдовувалася Тесс, ніяковіючи. – Мені шкода, що я не підготувалась належним чином. Може, перенесемо вечерю? 
– Ще чого! – хмикнув Раян. – Якщо ти не помітила, то я можу дозволити тобі розслабитись. Мені байдуже, у що ти одягнена. А на інших не зважай – нехай дивляться на себе. І, між іншим, на нас уже ніхто не дивиться. 
– Дякую. 
– Замовляй, що хочеш, – простягнув їй меню. 
– Все так дорого... – прошепотіла вона, ковзнувши поглядом по цифрах, а тоді здивовано підняла очі. – Це ж космос! 
– Ха-ха-ха! – Раян засміявся щиро й голосно. Він давно так не сміявся і не почував себе таким здивованим та захопленим, як зараз. Тесс була справді ексклюзивним екземпляром у його колекції жінок. Вона була простою і напрочуд дивною. – Не дивися на космічні ціни, я пригощаю! 
– Ні, – заперечила вона. – Не хочу бути винною. Я сплачу половину. 
– Я не збираюсь вимагати від нічого, чого ти не захочеш дати сама, – серйозно відповів він. – Ти якась... Не з цього світу. 
– Що? 
– Ну, більшість дівчат приймають моє запрошення як щось належне. А ти – наче виклик.  
– Пробач, що не вписуюсь у звичний шаблон, – Тесс закрила меню й вже збиралася встати. 
– Зачекай! – Раян покликав офіціантку. – Не йди. Я не хотів тебе образити. Якщо хочеш – розділимо рахунок. Якщо захочеш піти – викличу тобі таксі. Але я справді хочу просто повечеряти і поспілкуватися. Як чоловік, який запросив тебе сюди, я маю платити. І я маю провести тебе додому. Просто поважай це, гаразд? 
– Вибач, – м’яко відповіла Тесс і розслабилась. – Тоді повечеряймо. 
Вечеря перевершила всі очікування. Морепродукти, особливо імператорські креветки у вершково-чесночному соусі, буквально танули в роті. Червоне вино додавало смаку і легкого запаморочення. Вони жартували, сміялися, спілкувались, і Тесс ловила себе на тому, що їй справді приємно поруч з Раяном. 
Раян слухав уважно, вставляв влучні коментарі, й ніколи не тиснув. Тесс дозволила собі відкритись, говорити про навчання, про родину, про втому. Та деталі про Елліаса вона, звісно ж, промовчала. 
– Отже, твоє серце вільне? – поцікавився Раян, зробивши ковток вина. 
– Як і твоє, – відповіла вона з лукавою усмішкою. 
– Моє вже зайняте. 
– Ким? 
– Очевидно ж, тобою. – Він нахилився ближче. – Підеш зі мною до клубу? Познайомлю з друзями. 
– Я, здається, знайома з одним із них. І взагалі, не люблю клуби. Та й не маю часу. 
– Ну, заради мене зроби виняток, – обводячи обличчя вказівним пальцем, Раян кивнув. – Якщо я й далі поводитимуся ідеально? 
– Ми ще не вирішили, чи будемо продовжувати це спілкування. 
– Я вирішив. І я точно знаю – це лише початок. І твоя згода мені не потрібна. 
– То моєї згоди тобі не потрібно? – перепитала Тесс, все ще не сприймаючи його слова як червоний прапорець. 
– Ти не згодна на друге побачення? 
– Я не знаю, – зітхнула вона. 
– Як для снігової королеви, ти занадто... 
– Занудна? – він негативно похитав головою. – Самовпевнена? Неадекватна? 
– Досить! – піднявши руку, він підніс палець до губ. – Ти занадто невпевнена в своїй згоді. 
– Що?! – Тесс розсміялась, знову відчувши себе легко. Вона вже майже погодилась на наступну зустріч.  
– Ти хо-чеш, щоб я бла-гав те-бе? 
– Йой, ні! – категорично відповіла Тесс, збираючись вставати. – Не треба благати! Просто дай час подумати. – Вона вийшла з-за столу, всміхаючись. – Дякую за вечір і за вечерю! 
– Ти знов утікаєш? Знову? – Раян схопився з місця і якось по-дитячому перегородив їй шлях. – Дай мені хоч надію на свою згоду. Хоч щось! 
– Хоч щось...  
Саме в ту мить вона відчула на собі чийсь важкий погляд. Слизький. В’язкий, мов дим.  
З одного із затеменних куточків ресторану, з ложі для особливих гостей, вийшла група чоловіків у класичних костюмах. Серед них – він. 
Погляд, який пробирав її до кісток. Нерухомий. Цинічний. Холодний. 
Тесс стиснула ремінь сумочки до побіління кісточок рук. Вона дивилася на чоловіка, який так само немиготливим поглядом розглядав її, сковуючи її свободу та вивільняв демонів, яких вона поховала. Вона впізнала його. Це не могло бути випадковістю. 
Елліас. 

Він саме закінчив зустріч із потенційними партнерами одного зі старійшин – чоловіком, що відмовився від наркотрафіку на користь легального бізнесу: алкоголю та впровадження медичної марихуани. За офіційною вечерею було підписано договір про довгострокову співпрацю – правильний крок у стратегічному плані. Але на шляху до виходу Елліас зупинився. Його вухо вловило знайомий голос – і тіло миттєво завмерло. 
Він повернув голову. Спочатку – сумнів. Потім – холодне розуміння. Вона. У центрі залу. У звичному для себе одязі, який зовсім не вписувався у формат закладу. Поруч із молодим власником ресторану, самовпевненим сином високопосадовця. Елліас не був знайомий із ним особисто, але багато чув. І тепер цей хлопчина стояв, загороджуючи їй шлях, усміхаючись до неї із такою самовпевненістю, що в Елліаса стиснулись кулаки. 
Його погляд пройшовся по дівчині, по її тендітній фігурі, по очах, що здавались ще дитячо-широкими... доки вона не відчула цей погляд. І тоді – вона обернулась. 
Їхні погляди зустрілись і час перестав існувати.  

– Тесс, ти в порядку? – Раян схилився до неї, помітивши, як вона різко зблідла. 
– Так, – видихнула вона, але голос був слабкий. 
– Присядь, – він кивнув на стілець, але Тесс не зрушила з місця. Її погляд був прикутий до фігури чоловіка, що вже розвертався до виходу. – Тесс, хто це був? – Запитав Раян, прослідкувавши за її поглядом, але не впізнавши жодного з чоловіків. 
– Мій... опікун, – тихо відповіла вона. 
Елліас зник так само, як і з’явився – мовчки, без жодного жесту, без жодного натяку на емоції. Але цього вистачило, щоб світ Тесс почав знову хитатися. Серце билося скажено, а дихання стало важким. Її не покидало відчуття, що ґрунт під ногами знову зникає. 
– Опікун? – здивувався Раян. – Той самий, якого більше не мало бути в твоєму житті? 
– Раян, – урвала вона, не бажаючи продовжувати розмову. – Можемо їхати в клуб? 
Раян окинув її поглядом, зрозумівши, що питання не потребує обговорення. 
– Звісно. – Він подав їй руку. – Поїхали! 
Коли вони вийшли на вулицю, Тесс ще раз оглянула периметр вона вдивлялась у кожне тоноване вікно, в кожне авто, що від’їжджало, ніби хотіла впевнитися, що його вже немає. 
– Тесс? – Раян торкнувся її плеча. – Ти впевнена, що не хочеш додому? 
– Так. Впевнена. – Вона опустила погляд і мовчки сіла в авто, розстібнувши два верхніх ґудзики на сорочці. 
– Той чоловік... Він досі важливий для тебе? – обережно запитав Раян. 
Вона не відповіла. Просто мовчала.  
– Якщо ти хочеш вирватися з минулого, – тихо додав він, – я можу допомогти. Не одразу. Але я буду поруч. 
Тесс подивилася на його руку, що торкнулась її пальців. І не відсторонилась. 
– Добре, – просто відповіла вона. 
І машина рушила. Попереду була ніч, клуб, нові знайомства. Але в грудях знову стискалося серце, а в голові знову лунав лише один голос. 
Елліас.