Розділ двадцять сьомий

Розділ двадцять сьомий. Нове. Старе. Забуте.

Амалія продовжувала підозріло дивитись на Тесс, яка квітла на очах як маленька дівчинка. Вона не сумнівалась в обачності своєї подруги і за останні кілька років жодного разу не відчула занепокоєння про неї. Та те, що та Тесс яку вона знала і любила, погодилась піти на побачення з пацієнтом та ще й з віп-пацієнтом, було як мінімум божевільним.

– Тесс, ти себе добре почуваєш? – не витримала Амалія і схопила подругу за руку. Швидко нащупавши пульс на її зап’ясті, дівчина подивилась на годинник і почала підраховувати биття.

– Ну, як завжди. – відказала Тесс, посміхаючись у відповідь.

– Що сталось, про що я ще не знаю?

– Нічого. – смикнувши плечима, Тесс подивилась на щойно увійшовшого старшого хірурга і на крок ближче підійшла до подруги, щоб все сказане було почуте лише нею. – Я вирішила, що треба трохи розвіятись.

– Трохи розвіятись – це піти у клуб і підчепити собі когось на одну ніч. А йти на побачення з навіженим, який ріже себе на спір – це шиза!

– Ти ніколи не зрозумієш, допоки не спробуєш, – посміюючись, Тесс притислась до Амалії щокою, – мені нудно з нормальними.

– То так. – зітхнула Амалія. – Та від нудотства не треба кидатись в обійми першого зустрічного психа.

Нічна зміна була неспокійною. До відділення поступила невелика компанія підлітків, які отруїлися міксованими наркотиками, а під ранок підвезли постраждалих з автомобільної аварії. Тесс під кінець зміни була виснажена настільки, що вже й забула про побачення з нахабним і трохи божевільним, хоч і досить симпатичним молодиком. Вона спокійно зібралася і попрощавшись з Амалією, яка залишилася до заповнювати папери, вийшла з госпіталю. 

Ранок виявився сумним і легко хмарним, хоч і приємно теплим. 

Втомлена, але задоволена собою Тесс попрямувала у бік невеликого магазинчика, де вона купувала найсмачнішу ранкову каву. Її знали місцеві продавщиці та заздалегідь готували чорну каву без цукру ранками суботи та вівторка. Тесс посміхнулася миловидній дівчині шкільного віку і прийняла свою паперову склянку. Вона вже розвернулась щоб йти, але врізалася в людину, яка буквально налетіла на неї.  

Не втримавши рівновагу і злякавшись від раптовості зіткнення, Тесс випустила каву і тихо вилаялася, розуміючи наскільки дорого виглядають штани і туфлі людини, яка стояла перед нею.

– Я заплачу за хімчистку. – підводячи очі, видихнула вона, і тієї ж миті застигла на місці, здивовано розглядаючи молодика.

– Я і не сумніваюся у цьому! – лукава усмішка на тонких губах і білі рівні зуби буквально засліплювали її втомлені і такі сонні очі.

– Що ви забули тут? – Запитала Тесс. 

Віп – пацієнт, який завіряв, що порізав руку заради зустрічі з нею, виглядав зовсім інакше ніж запам'ятався при вчорашній зустрічі. Рожевий відтінок сорочки підкреслював пшеничність його волосся, роблячи на ньому акцент. Такий собі офісний менеджер або бос маленької компанії, дивлячись з якого боку подивитися. Ідеальна шкіра та аромат приємного парфума лише надавали зовнішності м’якості та приємне враження.

– Я сподівався, що ти побачиш мене, але ти так швидко втекла, що мені довелось наздоганяти тебе тут. – відповів Раян.

– Втекла?! – хмикнула Тесс і відразу напружилася. 

В її пам'яті випливло те, що вона не помітила відразу, коли вийшла з госпіталю, та завдяки натяку молодика згадала. Вона бачила чорну автівку навпроти центрального входу свого відділення і чоловіка, який махав їй рукою. Але вона не могла впізнати в ньому нікого знайомого, тому пішла звичним маршрутом, не надавши цьому значення.

– Ти не забула, що у нас ранкове побачення? – запитав Раян, примружуючи очі.

– Побачення?! – Перепитала Тесс, намагаючись прокинутися та прийти до тями.

– Не кажи, що забула! Я вперше заради дівчини прокинувся так рано і чекав. – Докоряв її Раян, продовжуючи лестиво посміхатися. – Чи мені доведеться завдати собі нових каліцтв, щоб побачитися з тобою?!

– Пробач, – видихнула Тесс і важко зітхнула. – Я справді забула.

– Що ж, пішли снідати. – запропонував Раян, вказуючи правою рукою на двері кафетерію, який розташовувався поряд з госпіталем. – Я не відстану.

– Я так і зрозуміла. – дозволивши собі усміхнутися, Тесс кивнула головою. – Ходімо на ранкове побачення.

Маленький затишний кафетерій, прихований тінню дерев, був одним із улюблених місць Амалії. Вона неодноразово приходила сюди зі своїми залицяльниками, і прищепила цю любов до закладу і Тесс. А Раян не був проти лише тому, що йому не було принциповим де снідати, головне щоб з Тесс.

– Чим ти займаєшся? – поцікавилася Тесс, чекаючи на своє замовлення.

– З тобою снідаю. – Посмішка на губах Раяна так само сяяла і засліплювала своєю білизною.

– Зрозуміло. – дещо розчаровано зітхнула Тесс і відвела погляд на вітрину зі смаколиками.

– Я отримав диплом юриста минулого року, але вирішив, що поки не готовий до такої роботи.

– То ти зараз не працюєш зовсім?

– Ні, не працюю.

– Тоді звідки такі статки? Може криптою займаєшся? – Тесс придивлялась до годинника на лівій руці Раяна, що був дуже схожий на справжній ролекс.

– Скажу чесно, сиджу на шиї у батька. – зрозумівши натяк, молодик зовсім не соромився себе і своїх відповідей. – Але ж він не проти! Мій батько готовий утихомирювати мене грошима, аби я нічого не накоїв і нікуди не влип. Я з малечку приношу йому головний біль, тому він відправив мене навчатись до Америки. А коли я повернувся і відмовився працювати на нього і його компанію, зрозумів, що я не змінився. Тому татусь ладен віддати всі свої статки вже сьогодні, аби я був хорошим сином.

– Дивно, – Тесс дивувалася такій відповіді молодика, але визнавала, що своєю відкритою щирістю він подобається їй все більше. – ти всім дівчатам говориш про свої статки та відносини з батьком? Не боїшся, що відповідаючи так, заохотиш дівчину до втечі?