Розділ двадцять шостий

Розділ двадцять шостий. Перша зустріч з кінця. 

– А знеболювати не збираєшся? – заревів молодик, відсахнувшись убік, коли помітив голку з ниткою в руках Тесс. Його карі очі блищали не то від лихоманки, не то від алкоголю, що гуляв кров’ю. 
– А воно вам треба? – саркастично запитала вона, піднявши брову. – Ви ж і так під градусом, а ще й випари від вас такі, що медсестра ледь на ногах стоїть. Навіщо подвійна анестезія? Потерпіть. Ви ж чоловік! 
Вона чекала на реакцію, і отримала її – збурене невдоволення, стиснуті пальці та сердите бурмотіння. 
– Така бісяча! – пробурчав приятель, невдоволенохитаючи головою. 
– Я така бісяча, що можу і рота зашити, – холодно відповіла Тесс, дивлячись на нього зверхнім поглядом.  
– Ніккі, закрий рота і не нервуй лікаря! – глухо кинув поранений, стискаючи край кушетки. Видно було, що біль добряче роз’їдав його терпіння. – Давай вже, лікарко, зашивай! 
Вона не змусила чекати. Її руки працювали чітко й холоднокровно, без зайвих рухів. Голка ковзала по тілу, зашиваючи рівний ряд швів. За якихось двадцять хвилин останній стібок було зроблено. 
Поранений вже майже не пручався. Від алкоголю та дії міорелаксантів він розслабився, важко дихаючи. Його вуста ще мали натяк на зухвалу посмішку, але повіки вже злипалися. 
– Все, розслабтеся, пане «я-ніколи-не-програю». – Тесс зняла рукавички та глянула на нього з байдужістю. 
– Хм... – він ледве поворухнув губами. – Ти... зла... але... мені подобаєшся.  
Тесс не звернула уваги на ці відверті слова, їй було все одно: хто він, що він, ким себе уявляє. Вона зробила свою роботу. Нічого більше. 
Вийшовши з маніпуляційної, вона нарешті змогла розслабити плечі. Але ще не встигла зробити й двох кроків, як асистентка тихо сказла: 
– Він ще прийде до тебе. Такі, як він, завжди повертаються. 
Тесс лише зневажливо хмикнула і пішла далі коридором, шукаючи наступного пацієнта. 
– Тесе, це ти оглядала віпа? – запитав заступник головного по зміні, знімаючи маску й чепчик. Його триденна щетина підкреслювала втому, але Олі тримався бадьоро, як і завжди. Він давно приятелював з Тесс та Амалією, покладався на них у критичних моментах і ставився як до рівних. Вони були його «малими клонами» – швидко схоплювали суть, не боялися брати на себе відповідальність і, що найважливіше, не парили мозок. 
З першого дня їх знайомства він роздав їм призьвиська – Тесе для Тесс, іноді просто Тс, а Амалію називав Амі або Мі. У їхньому колективі прізьвиська означали більше, ніж просто літери. Вони свідчили про довіру. 
– Угу, – буркнула Тесс, навіть не зупиняючись. Вона вже прямувала до четвертого ліжка, на яке щойно поклали дівчину у весільній сукні. 
– Боюся навіть питати, – зітхнув Олі, потираючи перенісся. 
– Олі, тобі нема про що турбуватися, – видихнула вона, перш ніж приступити до огляду пацієнта, і мимохідь підморгнула йому. – Якщо все добре – лаври твої. Якщо будуть претензії – я винна. Домовились? 
– Ок, Тесе! – засміявся Олі і похитав головою. – Колись я все ж покличу тебе заміж. Ти ідеальна жінка! 
– Не наврочуй, – пробурмотіла вона, сконцетрувавшись на огляді пацієнта. 
Олі посміхнувся, але більше нічого не сказав. Він розумів: Тесс повністю закрита від будь-яких натяків на стосунки. І якщо хтось колись і зможе її розворушити – це точно буде не він. 

Нічна зміна п’ятниці завжди приносила щось цікаве. Так і сталося цього разу.  
Тесс лише встигла переодягнутися, як почула своє ім’я по гучномовцю. Вона швидко увійшла до приймальної, кинувши погляд на знайому німфетку-асистентку, яка хитро кивнула у бік віп-кабінету, що все ще залишався маніпуляційною. 
– Що цього разу? 
– Доктор Сміт сказав, що відсипатиметься після операції й призначив тебе головною, – дівчина зітхнула, прочиняючи двері. – Вітаю, ти головна сьогодні. 
– Нарешті! – вигукнув кароокий хлопець і розтягнув тонкі губи в самодоволеній усмішці. Його пшеничні кучері м’яко спадали на плечі, надаючи йому химерної казковості. Білу сорочку розстебнуто на кілька ґудзиків, а на зап’ясті – дорогий годинник, який точно коштував більше, ніж зарплатня всього відділення. 
Тесс не одразу впізнала нахабного «я-ніколи-не-програю», а коли впізнала, то зробила вигляд, що цього не сталося. 
– Що цього разу?  
Раян простягнув ліву руку, демонструючи свіжий, акуратний поріз. 
– Порізався. 
– Знов на спір? – її голос був байдужим, майже ледачим. 
– Ні. 
Тесс скептично звузила очі. Вона не раз бачила подібні травми і добре знала, коли рани були випадковими, а коли – навмисними. Цей розріз був надто рівним, надто точним, щоб бути простою прикрістю. 
Вона натягнула рукавички, підійшла ближче й узяла його за руку, уважно розглядаючи пошкодження. Від хлопця більше не тхнуло алкоголем, натомість у повітрі витав солодкий аромат жувальної гумки. 
– До речі, я Раян. – Він нахилився вперед і зухвало усміхнувся, ніби вони щойно познайомилися. 
– До речі, ми оформимо заяву до поліції, – сухо відказала Тесс, не підводячи очей. – У вас проблеми із психікою чи координацією? 
Раян навіть не кліпнув. 
– У мене проблеми з ігнором. 
– Чудово. 
– Одна прекрасна особа змушує мене завдавати собі каліцтв, – пояснював він, спостерігаючи, як її тонкі пальці швидко й точно дезінфікують рану. – Минулого разу мене оглядав якийсь чувак, а я бажав побачитись саме з тобою. 
Тесс не витримала й нарешті підняла очі. 
– Тобто, ви завдали собі пошкоджень, аби просто потрапити до мене на огляд? 
– Виглядає як божевілля, чи не так? – Раян хитро всміхнувся. 
– Виглядає як порушення Кримінального кодексу. 
Раян розсміявся, не зводячи з неї погляду. 
– До речі, якщо вона не погодиться піти зі мною на побачення, то мені доведеться заявити на неї до поліції. 
– Окей, я дам вам напрямок, куди саме звернутися, – її голос був беземоційним, і тільки легкий натяк на сарказм міг би видати її роздратування. 
Тесс без попередження полила руку антисептиком, змусивши його різко сіпнутися. 
Збоку почулося стримане хихотіння асистентки, але Тесс не звернула уваги. Вона зосередилась на пацієнтові, що поводився аж надто нахабно для людини з розрізаною рукою. Його карі очі, що у світлі денних ламп здавалися майже шоколадними, зухвало розглядали її обличчя. 
– Ви справді думаєте, що такий «підкат» допоможе вам здобути бажаного? – Спокійно запитала Тесс, злегка піднявши брову. 
– Ну, увагу я вже отримав, а домагатися свого вмію. 
– Співчуваю вам, – холодно кинула вона й потягнулася за тюбиком медичного клею, вирішивши не накладати скоб. – Шрами, звісно, прикрашають чоловіків, але чи варте це таких каліцтв? 
– Варте, – без жодних сумнівів відповів Раян. Його посмішка стала ширшою, а в очах з’явився дивний блиск. – Воно того варте, Тесса. 
Тесс на секунду затримала погляд на його обличчі, потім відвела очі й повернулася до рани. 
– Ваше право. 
Наступні хвилини пройшли в мовчазному процесі обробки та склеювання розрізу. Раян не відводив від неї погляду, наче намагався прочитати щось у її байдужому виразі обличчя. Коли все було закінчено, Тесс зітхнула: 
– Що ж ви такого робили, що порізали руку?   
– Яблуко.  
Тесс скептично звела брови. 
– На майбутнє, просіть когось із прислуги допомогти вам із нарізанням. 
Раян посміхнувся, але не заперечив. 
– Не з'являйтесь тут більше, якщо не хочете опинитись в психіатричному відділенні, – додала Тесс і спокійно почала заповнювати медичну карту.  
– Ви мені погрожуєте? 
– Ні. Попереджаю. 
– Я віп-пацієнт і маю право...   
– Ви всього лише пацієнт, – не піднімаючи очей, перебила його Тесс. – Як і інші, які надходять у приймальне відділення. Ваші гроші нічого не вирішують, тож не гайте наш час на такі дитячі забавки. 
Вона взяла його реєстраційну карту, коротко переглянула записи та, не кажучи більше ні слова, попрямувала до виходу. 
– Підеш зі мною на побачення? – вигукнув Раян у спину. 
Тесс прочинила двері і не зупиняючись відповіла: 
– Ми перейшли на «ти»? – кинула вона через плече. – Не пам’ятаю, щоб я давала своєї згоди! 
– А я не повинен питати про таке! – парирував він. 
– Тоді нам нема про що говорити. 
Раян скривився, підхопився з кушетки й, незважаючи на застереження медсестри, швидко наздогнав Тесс у загальній залі. Відчувши, як його пальці торкнулися її ліктя, вона різко зупинилися. 
– Стривай! – він стиснув її руку. Тесс повільно повернула голову, поглянувши на нього холодно, майже байдуже. – Стривай... те, – м'якше додав, його нахабство на секунду поступилося нерішучості. – Будь ласка, – майже прошепотів, ніби цей жест міг щось змінити. 
Тесс уважно подивилася на його обличчя. 
– Ви марнуєте мій час. 
Медичний персонал помітив, що ситуація виходить за межі звичайної розмови. Медсестри вже тяглися до телефонів, готуючись викликати охорону чи повідомити керівництву, а мед брат, що чергував біля сестринського посту, швидко наближався до Тесс і настирливого пацієнта. 
– Одне побачення на ваших умовах! – майже відчайдушно випалив Раян, ніби справді боявся, що зараз його просто виставлять геть. – Обіцяю поводитися пристойно. Якщо тобі буде нудно, більше ніколи мене не побачиш. 
Його хватка на її руці була гарячою, але не болючою. Просто надто впевненою. Надто знайомою. 
Тесс різко втягнула повітря. Спогад про інші пальці, що стискали її зап’ястя, прокотився розпеченою хвилею по її шкірі. Так само колись робив Елліас. Не з примусу, ні зі страху, а з впертою владністю. Чорт. Чорт. Чорт. 
– Все гаразд? – басовито поцікавився медбрат, не відводячи жорстокого погляду від Раяна. Його долоня впевнено притримувала лікарку за лікоть, ніби утворюючи між ними бар’єр. 
– Так. – Голос Тесс звучав відсторонено, майже розгублено, хоча її обличчя залишалося незворушним. Вона змусила себе моргнути і відвести погляд від Раяна. – Пацієнт вже викликав таксі. 
Раян все ще тримався зухвало, але його очі трохи змінилися. Він помітив її секундну слабину. І його посмішка стала ширшою. 
– Я завжди повертатимусь знову і знову. – З удаваною серйозністю заявив він. 
– То ми просто оформимо вас у психіатрію, – беземоційно кинув медбрат, стискаючи плечі. 
Тесс видихнула. Вона повинна була сказати «ні», повинна була виставити геть цього нахабного пацієнта і більше не згадувати про цю абсурдну розмову. Але... 
Її власне серце раптово гучно забилося у грудях. Раян не був Елліасом. Зовсім не ним. Але щось у ньому було таке ж – вперте, нахабне, непохитне. Чи вона просто почала бачити привиди там, де їх не було? 
– Завтра о сьомій ранку я закінчую зміну, – холодно промовила вона, не даючи собі передумати. – Сніданок за ваш рахунок. 
Раян видихнув, ніби тільки що виграв важливий бій. 
– Завтра о сьомій, – підморгнув він, посміхаючись вже майже по-дитячому. 
Тесс мовчки розвернулася і пішла геть. «Це нічого не означає!» – сказала вона собі. – «Абсолютно нічого». 

Тесс увірвалася до передопераційної, де Амалія готувалася до майбутньої операції. Її подруга навіть не встигла зреагувати, як перд нею з’явилася схвильована Тесс, очі якої світилися незвичною енергією. Це було настільки дивно, що Амалія автоматично відклала мило, яким мила руки, і підійшла ближче.  
– Тесс, що сталося? – Її голос був серйозним, а в погляді читалася тривога. 
Тесс глибоко вдихнула, наче наважуючись на щось важливе, і несподівано усміхнулася: 
– Я погодилася піти на побачення! 
Амалія закліпала очима, не вірячи своїм вухам. 
– Що?! Серйозно? – її обличчя змінювалося щосекунди, від здивування до радості, а потім до настороженості. – З ким? Коли? Як? Чому я про нього нічого не знаю? 
– З тим віпом, якому дуже кортілося побачитися зі мною на зміні Олі, – відповіла Тесс, злегка насолоджуючись реакцією подруги. 
Очікувано, на обличчі Амалії з’явилася незадоволена гримаса. 
– Господи! – простогнала вона, закинувши голову назад, наче звертаючись до вищих сил. – Ну чому? Він психічно хворий! Це той самий, якого ти зашивала минулого тижня? 
– Ага. 
– І він знову був тут! Я бачила його в коридорі! 
– Він порізав руку, щоб зустрітися зі мною і запросити на побачення, – повідомила Тесс, гордовито розправляючи плечі, ніби це був найромантичніший вчинок у світі. – Хіба це не романтично? 
Амалія глянула на неї так, ніби та щойно повідомила, що виходить заміж за власного пацієнта. 
– Дебіл він, а не романтик! – вона знову звернулася до стелі, ніби просила у небес терпіння. – Дівчино, він сам собі завдає каліцтва, бо не може поводитися адекватно. Це не романтика, це тривожний дзвіночок! 
Тесс підняла брову. 
– Це... цікавий клінічний випадок, – розсудливо сказала вона, насолоджуючись цією грою. 
Амалія стиснула пальцями перенісся і важко зітхнула. 
– Так, клінічний випадок – це ще м’яко сказано, – пробурмотіла вона, не вірячи, що подруга справді погодилася на це побачення.