Розділ двадцять пятий

Розділ двадцять п’ятий. Життя після. 

Тесс продовжувала жити. 
Вона не була впевнена, як саме це відбувається, але дні змінювали один одного, і вона не зупинялася. Її життя кипіло в скаженому ритмі – навчання, практика, робота... Все, що могло заповнити порожнечу, яку залишив після себе Елліас. Але навіть найщильніший графік та нестримне бажання стати хорошим лікарем не могли змусити її не думати про нього. Не відчувати. Не згадувати... 
Перші півроку були найважчими. Ночі жахливо холодними, навіть якщо вона вкривалася найтовстішою ковдрою. Тесс ловила себе на тому, що щоразу, проходячи повз свою кухню, поглядала на каву, ніби чекаючи, що ось-ось почує стукіт у двері і таке просте «Зроби каву». Але Елліас не з’являвся. 
Він не приходив на каву. Не повертався. Зник безслідно. Вона питала сусідів, чи хоч хтось його бачив, але відповідь була та сама – ні. Ніби він ніколи тут не жив. Ніби його ніколи не було. 
Навчання в медичній академії ставало жорсткішим. Практика, іспити, безсонні ночі над підручниками. А ще – робота. Попри всі навантаження Тесс так само продовжувала підробляти вечорами. Вона звикла до цього божевільного ритму, і змушувала себе не виглядала стомленою. Вона відмовлялася від вечірок, побачень, та й відпочинок у її житті здавався зайвим. 
Час був її єдиними ліками. Якщо вона буде достатньо зайнята, можливо, колись... їй стане легше.  
Її дружба з Амалією переросла в справжнє сестринство. Вони підтримували одна одну, ділилися всім – від навчальних матеріалів до пляшки дорогого вина, коли потрібно було відсвяткувати маленьку перемогу. 
Дівчата часто залишалися на ночівлі одна в одної, і хоч Тесс ніколи не говорила про Елліаса, Амалія розуміла все без слів. Вона бачила, як Тесс щовечора дивилася в телефон, гортаючи старі повідомлення, яких насправді не було. Вона ніколи не засуджувала, лише обіймала її і давала ковток вина, ніби цим можна було стерти біль. 
Але ніщо не могло стерти його. Кожна ніч приносила спогади. Елліасприходив у снах. Його губи торкалися її шкіри. Його руки огортали її. Його голос шепотів на вухо, змушуючи її задихатися від бажання. І щоразу вона прокидалася в сльозах, знаючи, що це ніколи не повториться. Ніколи. 
Одного разу, ніпідпитку, вона не витримала і написала йому повідомення: 
«Ненавиджу тебе за те, що ти пішов, не попрощавшись! Але якщо прийдеш на каву – не буду проти.» 
Написала і майже відразу потягнулася, щоб видалити, але не встигла. Палець натиснув не на ту кнопку. Повідомлення було надіслане. 
Тесс завмерла, відчуваючи, як серце вискакує з грудей.  
В ту ніч вона не могла заснути, її телефон став її найбільшим страхом. Кожен звук змушував її здригатися, але відповіді так і не було. Жодного слова. Жодного знаку. Нічого. 
Півтора роки потому у сусідську квартиру в’їхала молода сім'я з немовлям. Тессзнала, що це кінець. Остання надія на повернення повернення Елліаса розбилася у брязкіт. Молоді люди були доброзичливими і часто запрошували її на чай чи вечерю, але вона завжди відмовлялася. Вона не хотіла не хотіла заходити в ті двері, які колись відчинив для неї Елліас. Не хотіла сидіти в тому просторі, де вони колись були разом. Вона не хотіла торкатися минулого та його важких спогадів. 
Едгар, який за юридичними документами був офіційним представником Тесс, продовжував піклуватись про неї та наглядав за її життям. Він навідувався до неї раз на місяць, завжди привозячи торби зі смаколиками, які вони з Амалією потім поїдали з вином, сміючись над своїми маленькими радощами. 
Але кожен раз, коли Едгар приїжджав, Тесс задавала два незмінні питання: 
– З ним все добре? 
Едгар завжди мовчав кілька секунд, перш ніж кивав. 
– Він не згадує про мене? 
Це питання завжди звучало тихіше за перше, ніби вона не хотіла почути відповідь. Але відповідь завжди була одна і та ж: 
– Ні.  
І завжди він додавав: 
– І тобі не треба про нього згадувати. 
Але вона не могла. Вона знала, що він не повернеться, але її серце все ще чекало на нього. 

Час нарешті зробив свою справу. За кілька років Тесс навчилася жити без нього, дихати на повні груди, бути самодостатньою. Вона врешті позбулася нав’язливих думок про Елліаса. Вона стала найкращою студенткою свого потоку і однією з найбільш перспективних в академії. Її рекомендаційний лист поповнювався відзнаками. Її ім’я звучало на всіх міжакадемічних медичних змаганнях. ЇЇ майбутнє було вирішене – хірургія. 
Вона мала стрімко піднятися кар’єрними сходами, і в центральному госпіталі головний хірург вже вніс її ім’я у список бажаних інтернів. Тесс вже не була слабкою дівчинкою, яка чекала сусіда на каву. 
В той час поки життя Тесс налагоджувалося, Елліас... Замерз. Він повністю охолов до жінок. Його серце, яке колись непомітно відкрилося, знову зачинилося наглухо. Його слова стали гострими, як лезо, думки – чорними, як ніч, а дотики – байдужими. Жодної емоції. Жодної прив’язаності. 
Зникнувши з життя Тесс, він повернувся до послуг давно знайомої йому Аліси. Жінка, яка не ставила запитань, завжди була поруч, коли потрібно. Яка не вимагала нічого, крім його тіла. Елліас не хотів більше почуватися слабким. Не хотів знову відчути біль від страти. Не хотів дозволяти собі кохати. 
Тесс залишилася в його минулому... 
Та як він не намагався викрислити сусідку зі своїх думок, а вона продовжувала снитися йому. Щоночі. Так його підсвідомість відмовлялася відпускати її. Тесс була його незаживаючою раною. 
– Ел, – голос Шрама вивів його із заціпеніння. Перед ним на столі лежав стос документів. – Це не помилка, – серйозно продовжив Едгар, насупивши брови. – Оборот товару не може бути таким «чистим». Ці звіти не збігаються з товарними накладними. 
– Та до біса, – Елліас пробіг очима рядки звіту, і його чоло насупилося. Щось не так. – Ми двічі проводили рейд, – він потер пальцями скроню, відчуваючи наростаюче роздратування. – Хто подав цю звітність?  
– Ти будеш здивований, це... – Шрам навмисно зробив паузу. 
– Ну?! 
– Аліса. 
Тиша. 
Едгар зітхнув, спостерігаючи, як Елліас напружився. Очійого друга змінилися, погляд став заважким. 
– Повтори. 
Шрам спокійно витримав цей крижаний погляд. 
– Аліса вже півроку керує клубом. І так, вона в цьому замішана. 
Елліас відкинувся в кріслі, повільно ковзаючи пальцями по краю стола. Усмішка ледь торкнулася його губ, але в ній не було радості. 
– Ох, суча дочка, – прошепотів він, поглянувши на фотографії, які Шрам щойно розклав перед ним. – Це відкриття. 
– Я стежу за нею зі дня поновлення ваших стосунків. Але вважав, що ти в курсі її різкого підйому. 
– Що ж, як бачиш, – Елліас кивнув. Його очі блищали зловісним спокоєм. – Я радий звільнитись від вантажу підозр. Значить, я не помилявся в ній. 
– Радий? 
– Мені не доведеться розчаровуватись у ній знов. Вона сама дала мені привід... 

Так пролетіли ще кілька років.  
Світ не зупинився, і Тесс також не дозволила собі стояти на місці. Елліас перетворював тіньовий бізнес на легальний, а вона... Вона перетворювала себе на ідеального лікаря. 
Робота поглинула Тесс з головою, і вона навіть не намагалася знайти щось інше. Їй це було не потрібно. У її житті більше не було місця для романтики та рожевих окулярів.  
Після випуску з академії, Тесс стала частиною експериментальної програми в центральному госпіталі. Це не була звичайна інтернатура, де студенти ховалися за спинами досвідчених лікарів. Вони працювали у відділенні швидкої допомоги, приймаючи рішення самостійно, розбираючись з пораненнями, травмами, критичними ситуаціями. Це була жорстка, виснажлива школа виживання.  
Щодо чоловіків... вони більше не цікавили Тесс. Вона навчилася бачити їх наскрізь. Занадто передбачувані. Занадто однакові. Жоден з них не викликав у неї навіть натяку на почуття. Її серце залишилося там, у минулому, з людиною, яка пішла. 
Вона ідеально пристосувалася до нового життя. Воно було простим і зрозумілим: практика, нічні зміни, трупна втома, ніяких очікувань, ніяких розчарувань. 
Навіть маленькі радощі стали ритуалом, який ніщо не могло порушити. Один з таких ритуалів – коньяк і шоколад перед зміною. Тільки для обраних. Тільки для тих, хто зміг завоювати прихильність суворої старшої медсестри. Тесс і Амалія були саме такими. 
– Не знаю як ти, – видихнула Амалія, смакуючи шоколад, – але я збираюся вийти заміж до кінця цього року! Набридло мені все, хочу розслабитися і насолоджуватися сімейним життям. 
Тесс здивовано підняла брови. 
– Нічого собі заявочки! – Вона спокійно ховала порожню пляшку в сумку, почувши кроки за дверима. – А наречений знає про це? 
– Ні! – Амалія широко усміхнулася. – Нехай дізнається в день весілля. 
– Співчуваю твоїй жертві, – скептично пирхнула Тесс. 
– Ти ж не знаєш, кому співчуваєш. – Засміялася подруга, коли двері різко відчинилися. 
– Ось ви де! – Вигукнула зеленоока дівчина, асистентка головного лікаря, що задихано витріщалася на них. – Там п'яного багатія привезли з різаною раною. Хто візьме пацієнта? 
Тесс скривилася. 
– А де інші недо-лікарі? 
– А усі зайняті! – Відмахнулася дівчина. – Тож, прошу пані! Одна з вас. 
Амалія важко зітхнула, і кинула хитрий погляд на Тесс. 
– Як діло доходить до п’яниць, всі раптом стають зайнятими... Тесс, мені потрібно підфарбуватися. Ти ж знаєш мене. 
Тесс усміхнулася і кивнула подрузі, розуміючи її натяк. 
– Добре, я піду.  
Вона накинула халат і вирушила до приймального покою. 
– Люблю тебе! – вигукнула Амалія їй услід, розслаблено потягуючись. Але Тесс уже не чула її. 
У приймальному відділенні хірургії було не менше ніж два десятки пацієнтів. Тесс швидко перевела погляд по списку – усі лікарі зайняті. 
Вона відчинила двері маніпуляційної, яку часто використовували як швидку операційну, і майже одразу пошкодувала про це. 
На кушетці біля стіни лежав молодик із пшеничними кучерями, які недбало спадали йому на плечі. Він корчився від болю, стискаючи закривавлений рушник біля лівого боку. 
– Що за херня, Ніккі?! – загарчав він, переводячи зневажливий погляд на свого приятеля, який нервово курив у кутку. – Де, бляха, лікар? Ти заплатив, кому треба, чи мені все самому робити?! 
Тесс насупила брови, стримуючи бажання закотити очі. 
– От, – видихнула зеленоока асистентка і з виразом розпачу подивилася на Тесс, – віп-пацієнт. 
– Воно й видно. – Не приховуючи свого розчарування, Тесс вдягла рукавички, наблизилася до кушетки і тоном, який не терпить заперечень, заявила: 
– Приберіть руки і розказуйте, що сталося. 
– Йди на хер, подруго! – прошипів пацієнт, сіпнувшись. – Нормального хірурга мені покличте! 
Тесс скривилася, коли від нього вдарило перегаром. Вона холоднокровно глянула йому в очі, потім перевела погляд на годинник. 
– Ви вже під анестетиком. Так-то краще. – Вона простягла руку до закривавленого рушника. 
– Не чіпай мене! – прохрипів молодик, напружуючи вилиці. 
Тесс спокійно схрестила руки на грудях. 
– Якщо я не зачеплю вас зараз, за півгодини буде вже нічого чіпати. 
У приміщенні запала тиша. Тесс схилила голову, уважно спостерігаючи, як його обличчя змінюється від злості до сумніву. 
– Я – єдиний вільний хірург. І я можу почекати ще десять хвилин до початку своєї зміни. 
Вона зробила паузу, відтягуючи момент. 
– А потім просто піду. І буду лікувати тих, хто не заперечує проти моєї допомоги. 
Тесс спокійно зняла рукавички, повернулася до асистентки і взяла її під лікоть. 
– Пішли, чаю вип’ємо. 
– Стій! – заревів поранений. – Рятуй мене! Давай! Ти ж хірург, так?! Бляха, Ніккі, викинь цигарку! 
– Викинув, – приятель похмуро видихнув, оглянувся, не знайшов попільничку і втихомирено загасив недопалок об підвіконня. – Все. 
Тесс повернулася і повільно підійшла до пацієнта. 
– Що з вами сталося? – вона методично готувала матеріали, не звертаючи уваги на його приховану оцінку її фігури. 
– Проспорив друзям.  
– І як? Хоч виграли?  
Його усмішка стала ширшою, а в погляді з’явилася відверта зацікавленість. Тесс проігнорувала це, зосереджено дістаючи шовний матеріал. 
– Я ніколи не програю.