Розділ двадцять другий

Розділ двадцять другий. Королева короля. 

Тесс влетіла в таксі, важко дихаючи, і відразу затулила рота руками, намагаючись стримати наростаючу хвилю паніки. Її серце билося так сильно, що здавалося, вона чула його глухі удари у вухах.  
Що вона наробила? 
Вона сказала це. Вона справді це сказала. Тепер він її зненавидить. Її пальці стиснулися у волоссі, а очі широко дивилися в нікуди. Вона не могла повірити, що щойно так нахабно висловила все, що накопичувалося в її душі. Не змовчала. Не прикусила язика. 
Вона, наче невдячна дитина, відштовхнула людину, яка так багато для неї зробила. Тепер він більше ніколи не наблизиться до неї. Коли дія марихуани остаточно вивітриться, вона тисячу разів пожалкує про кожне сказане слово, кожен наголос, кожен погляд. Але найбільше – про своє освідчення.  
Вона закрила очі й зробила глибокий вдих. 
Водій не звертав на неї жодної уваги. Його погляд був прикутий до монітора телефону, на якому висвітлювалося замовлення. Він не питав нічого, не закидав її звичними розмовами. Оплата була здійснена через додаток, а значить, вона для нього – просто ще один анонімний пасажир у довгій низці клієнтів. 
І, мабуть, це було єдине, що зараз не зводило її з розуму.  
Прибувши на роботу, Тесс кинулася у вир буденних обов’язків, намагаючись втопити в них свої думки. Вона не могла дозволити собі згадувати сусіда. Вона не могла дозволити собі розпадатися на шматки тут, посеред ресторану. І, на щастя, роботи було достатньо, щоб відволікатися. 
Зала була заповнена вщерть. Жодного вільного столика. Навіть довелося винести кілька додаткових столиків, щоб розширити посадковість. Відвідувачі приходили один за одним, створюючи безперервний потік руху й шуму. Жоден із співробітників ресторану не мав ані хвилини, щоб видихнути. І це буле єдине, що зараз рятувало Тесс від власних думок. 
Опівночі до Тесс підійшла менеджерка, нервово смикаючи комір своєї білосніжної сорочки. Її погляд був напруженим, а брови злегка зсунуті, ніби вона боролася з собою, перш ніж заговорити. 
– Третій столик візьмеш на себе, – випалила вона, її голос звучав різкіше, ніж зазвичай. 
Тесс здивовано підняла голову від планшета, швидко перевівши погляд у бік VIP-сектору, де за ширмою зазвичай ховалися знаменитості та впливові особи. 
– Але це ж не моя територія, – вона нахмурилася, не розуміючи, чому раптом її туди відправляють. 
Менеджерка різко видихнула, ніби це питання лише дратувало її ще більше. 
– Слухай, я не знаю чому, але клієнт хоче, щоб їх стіл обслуговувала саме ти! – вона підняла очі до стелі, ніби просячи когось дати їй терпіння – Тому не валяй дурня і йди до них! 
Тесс стиснула планшет у руках. 
– Але... а що з рештою моїх столів? – її голос звучав розгублено. Вона швидко пробіглася поглядом по екрану – роботи й так було достатньо, а ще додатковий столик, та ще й у VIP-секторі... 
– Розслабся! – Менеджерка не дала їй договорити. Вирвавши з рук Тесс гаджет, вона швидко внесла її ім’я у список персоналу, що обслуговував особливих гостей. – Я розкидаю твої столи між іншими офіціантами, а ти головне – не облажайся з VIPами. 
Повернувши планшет Тесс, вона уважно глянула на її вигляд, підхопила одне неслухняне пасмо волосся і заправила його за вухо. 
– Іди вже, – штовхнула її в бік, підганяючи. – Не змушуй їх чекати. Вони завжди залишають потрійні чайові. 
Тесс закліпала очима, відчуваючи, як серце починає калатати сильніше. 
Хто цей клієнт? І чому, чорт забирай, він захотів, щоб саме вона його обслуговувавла?... 
За одним з двох столів у VIP-ложі, що стояв біля стіни й був прихований від більшості відвідувачів, сиділи троє чоловіків.  
Тесс одразу відчула щось не так. 
Чорні спортивні костюми. Нерухомі погляди. Аура напруженості, що нависала над столом, немов важка хмара перед грозою. Їхній вигляд був недоречним навіть для такого маленького ресторану, а тим більше для гостей VIP-зони.  
Та варто було підійти ближче й побачити їхні обличчя, як її серце затріпотіло й збилося з ритму. 
Вона занадто довго вдивлялася в молодого чоловіка, що розвалився на дивані, ліниво примруживши праве око. Русявий молодик з ластовинням на овальному обличчі, з гордовитим поглядом і золотою усмішкою у прямому значенні цього слова. Його зуби виблискували у світлі ламп, мерехтячи, ніби натякали на щось огидне, щось, що вона намагалася забути. Але не змогла. 
Тесс різко зупинилася. Вона пам’ятала цього нахабного й відразливого чоловіка. І, мабуть, ніколи б не змогла забути. Її долоні стали вологими, а ноги здалися надто важкими, щоб зробити хоча б крок. 
Але вона взяла себе в руки. Ні. Вона не покаже страху. 
Посміхнувшись, як і годиться офіціанці, вона зупинилася біля столика й привітно запитала: 
–Доброї ночі, я ваша нова офіціантка, Тесс. Чим можу допомогти? 
– Можеш допомогти, – кивнув головою кремезний чоловік із картопляним носом і вузькими очима. 
– Бажаєте щось замовити? 
– Тебе, – другий чоловік різко нахилився вперед і розтягнув губи в хижій посмішці. 
Тесс навіть не кліпнула. 
– На жаль, я не є частиною меню, – вона зберегла стриману усмішку, хоч відчувала, як всередині все стискається. – Що хочете замовити з меню? – Повторила вона, ігноруючи напружену атмосферу. 
– Ти не пам'ятаєш мене? – втрутився русявий, звертаючись грайливм голосом. 
Вона пам’ятала і знала його ім’я. Навіть серед нічного пробудження могла б назвати його. 
Він зробив останню затяжку й загасив недопалок у червоній попільничці. Тесс змусила себе зберегти спокій.  
– Вибачте, – м’яко, але впевнено пояснила, – нам не можна обговорювати особисте життя на робочому місці. 
Вона опустила погляд у планшет і приготувалася записувати замовлення.  
– То що бажаєте? 
Русявий підняв брови, але швидко розслабився, знову відкинувшись на спинку дивана. 
– Гаразд, граємо за твоїми правилами, – сказав він з легкою насмішкою, прогортаючи меню. – Страва дня і найдорожчий віскарик. 
– Добре, – Тесс внесла замовлення й перевела погляд на двох інших чоловіків. 
– Те саме, – відповів один із них, не відриваючи погляду від неї. 
– Добре. Ваше замовлення буде готове за п’ятнадцять хвилин. – сказала вона, збираючись піти. 
Але її крок завмер, коли вона почула тихий, але чіткий голос: 
– Не здумай тікати.  
Вона стиснула планшет у пальцях. 
– З тобою ще буде розмова. 
Тесс глибоко вдихнула й змусила себе усміхнутися. 
– Приємного вечора, панове, – тихо промовила вона й вийшла у загальний зал. 
Лише коли двері за нею зачинилися, вона усвідомила, що весь цей час затримувала подих. 
Тесс не одразу зрозуміла, що відбувається. 
Їй знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що це не просто неприємне відчуття, а справжня загроза. 
Вона мала би діяти швидше. Мала би одразу повідомити про дивного гостя, який поводився надто самовпевнено, як для відвідувача такого престижного ресторану. Але вона цього не зробила. Її щось зупинило. Можливо страх. А можливо, бажання не допустити, щоб хтось із колег чи власник ресторану дізнався про її минулі знайомства. 
Поки Тесс чекала на страви для VIP-столика, її думки знову поверталися до сусіда. Вона знала, що повинна сповістити Елліаса про зустріч з Метью – тим більше, що між ними явно була напружена історія. Але після сьогоднішнього... 
Після того, як вона сама виставила бар’єри між ними, відштовхнула його... Він навряд чи захоче навіть слухати її. Тому вона має впоратися сама.  
Попри це, вона все ж вирішила написати Амалії.  
Коротке повідомлення, яке важко було повірити навіть самій собі: 
«Не повіриш, кого я обслуговую! Метью – той золотозубий»... 

Тесс поставила на стіл останню тарілку з бараниною в часниковому соусі, аромат якого був таким насиченим, що здавався майже відчутним на дотик. 
– Насолоджуйтесь стравами, – промовила вона рівним голосом. 
– Гей, як там тебе? – голос Метью змусив її напружитися. Він розтягнув губи в посмішці, золоті зуби блиснули в м’якому світлі ресторану. – Ти ж подруга Елліаса, так?  
Тесс коротко глянула на нього і вказала на бейдж: 
– Тесс. 
Вона проігнорувала інше питання, сподіваючись, що цього буде достатньо. 
– Пам'ятаєш мене? – він відрізав шматок м'яса, наколов його на виделку й підніс до рота, не відводячи від неї погляду. 
Тесс намагалася не дивитися на нього. 
– Думаю, це непорозуміння. Ви помилилися, – відповіла вона тихо, намагаючись зберігати спокій. 
Але Метью не збирався здаватися. 
– Ти ж змусила Елліаса викупити у мене професора! – натякнув він, жуючи, його губи були вкриті жирним соусом. 
Він говорив голосно, наче навмисно привертаючи до себе увагу.  
– Тепер я залишився без хорошого хірурга.  
Він витер рот тильною стороною руки й нахилився ближче. 
– Я Метью, ти ж пам’ятаєш мене!  
Тесс здригнулася, коли він розтягнув усмішку, а його приятелі захихикали, жадібно вплітаючи м’ясо, змочуючи його в соусі так, що бризки розліталися по столу. 
– Нумо, вип'ємо разом, – запропонував він, відкинувшись назад і оцінюючи її поглядом. – Познайомимося ближче. 
Він вилизав кінчик пальця. 
– Друг Елліаса – мій друг, як то кажуть.  
Його приятелі засміялися ще голосніше. 
Тесс зробила крок назад. 
– Я не думаю, що це гарна ідея, – її голос був рівним, але в грудях уже наростав панічний клубок. 
Вона швидко відступила ще на крок, опускаючи очі. 
– Перепрошую, але я не можу залишатися так довго біля столу. – Вона зробила глибокий вдих і, нарешті, змусила себе сказати: 
– Приємного вечора, панове, – і різко розвернулася, готова якнайшвидше піти. 
Але не встигла. Щось важке опустилося на її плече, змушуючи серце зупинитися. Рука. Груба важка рука. 
– Сіла, тобі сказали! – прогарчав чоловік із маленькими очима й смикнув її на себе. 
Тесс не встигла навіть розвернутися. Вона відчула, як світ перед очима на мить сповільнився. І зрозуміла, що допустила помилку. Велику помилку. 
Тесс похитнулася, її очі металися по залу, шукаючи вихід. Завіса залишалася відкрита. VIP-сектор був частково оголений для загального огляду, і вона сподівалася, що хтось із персоналу помітить її. Менеджерка. Офіціанти. Хоч хтось. Але ніхто навіть не дивився в їхній бік. 
Хвиля жару прокотилася її тілом, пульсуючи дрібними поштовхами в животі. 
Ніхто не прийде. 
Тесс проковтнула клубок страху й зробила глибокий вдих. 
– Що ви собі дозволяєте?! – її голос звучав твердо, хоча всередині все стискалося від напруги. 
Вона різко прибрала руку чоловіка зі свого плеча. Він навіть не здивувався, лише недбало вказав на вільне місце поряд із Метью. Але Тесс не сіла.  
– Якщо ви справді друг Елліаса, – вона сміливо зустріла погляд русявого, не дозволяючи собі ані на мить зламатися, – то повинні усвідомлювати наслідки такого поводження з дівчиною. 
Метью випустив виделку з рук і зайшовся сміхом. Грубий, розтягнутий, майже карикатурний. 
– Ніхто нічого тобі не зробить, – з глузуванням заспокоїв він, відкинувшись на спинку дивану. – Я просто хочу поспілкуватися. Чого ти одразу обурюєшся?  
– А моя згода вас не цікавить? – Тесс відчула, як її плечі напружилися. 
Його очі. 
Холодні. Порожні. Блакитний колір, який мав би здаватися спокійним, здавався їй чужим і моторошним. 
– Не цікавить, – відказав він, посміхаючись так само нахабно, як і раніше. 
Тесс зробила короткий вдих. 
– Можливо, наступного разу варто спершу запитати, перш ніж щось пропонувати, – тихо видихнула вона, відчуваючи, як її руки затремтіли. 
Метью стискав бокал віскі, його пальці сковзнули по склу, коли він залпом допив напій. А потім він рикнув. 
– Сіла, я сказав! 
Склянка грюкнула об стіл. Він стиснув губи, і кілька секунд просто дивився на Тесс. Її тіло немов скам’яніло. Вона мала піти, але не рухалася. 
Думай, думай, думай. 
– Елліас не схвалить цього спілкування, – користуючись ім’ям та статусом свого сусіда, Тесс спробувала залякати зухвальця. Вона знала, що це ризиковано. Але це був її єдиний шанс. Дістала із кишені телефон й, швидко розблокувавши екран, почала шукати контакт сусіда. – Можливо, ви не відмовитеся поспілкуватися з ним?  
Її голос залишався прохолодним. Жоден нерв на обличчі не здригнувся. Але всередині...  
Їїсерце билося так сильно, що, здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей. 
Тишу прорізав короткий видих. Метью звів брови. 
– Навіть так? – Його голос був тихим, але в ньому прозвучало щось небезпечне. 
Він кивнув своєму приятелю. І все сталося надто швидко. 
Чоловік поруч блискавично вихопив телефон із рук Тесс. Вона зойкнула від несподіванки, її пальці інстиктивно стиснулися в кулаки. Страх вдарив в груди, але вона змусила себе зберегти спокійний вигляд. 
Незнайомець безцеремонно сховав її телефон у праву кишеню своїх спортивних штанів, навіть не звернувши уваги на її реакцію. 
Тесс відчула, як всередині наростає паніка, але вона не могла дозволити собі її показати. Вона перевела погляд на відеокамеру, заховану у вазоні з квітами на стіні, і швидко намалювала в повітрі знак нескінченності. Це було останнє, що вона могла зробити. 
Ресторан був невеликим, затишним, відомим у вузьких колах, але добре захищеним від непередбачених ситуацій. Кожен працівник знав, як діяти в разі небезпеки. Щомісяця тут проводили інструктажі, нагадували правила поводження з агресивними чи небезпечними клієнтами. 
Охорона була. Але два хлопця біля входу, які перевіряли гостей і зустрічали їх із ввічливими усмішками, не могли нічого вдіяти, коли справа сягала авторитетності певних осіб.  
Тепер усе, що їй залишалося – протриматися кілька хвилин, доки не прибуде підкріплення. Вона зробила все, що могла. Залишиося лише вижити. 
– Що ти тільки що зробила, стерво?! – голос Метью різко прорізав простір, змушуючи серце Тесс стрибнути. 
Він підхопився на ноги й схопив її за руку, стискаючи її так сильно, що вона відчула, як шкіра немов тріскається під його пальцями. 
– Хто кришує цей заклад?! – його голос потемнів, він роздратовано глянув на своїх приятелів. Ті лише знизали плечима, не знаючи, що відповісти. 
Тесс вдихнула через ніс, намагаючись не показати страх. 
– Вам краще заспокоїтися і відпустити мене, – сказала вона тихо, хоч відчувала, як ноги починають слабшати. 
Метью лише посміхнувся. 
– Та ти, падло, не така проста! – він стиснув її руку ще сильніше, нахилившись ближче до її обличчя. Від нього тхнуло алкоголем і сигаретами. – Люблю таких впертих.  
Тесс ледве не скривилася. 
– Відпустіть мою руку, – її голос був рівним, хоча всередині все тремтіло. 
– Пішли зі мною, тоді й відпущу. – Він смикнув її на себе, але вона не зрушила з місця, зціпивши зуби. – Ти що, бляха, робиш?! – заревів він, смикнувши її сильніше. 
Тесс не могла більше мовчати, бо потребувала бути почутою. Вона мусила привернути увагу. 
– Оплатіть рахунок, будь ласка! – голосно сказала вона, навмисне додаючи до голосу професійну ввічливість. Її голос розірвав загальний гул ресторану. 
Приятелі Метью різко відсмикнули завісу, відкриваючи їхній столик для всього залу. Всі повернулися в їхній бік. Гості ресторану підняли голови від своїх тарілок, відволіктися від розмов. Очі. Повсюди очі. Люди дивилися на них. На Метью. На його руку, що стискала зап’ястя Тесс. На його розлючене обличчя.  
Він зрозумів це. Він усвідомив це. Його пальці на мить ослабли. Тесс відчула, що це її шанс. Вона не могла згаяти цей момент. 
Тесс справді була налякана. Її серце билося так сильно, що здавалося, воно стукає прямо у горло. Вона не хотіла залишати ресторан. Вона не могла дозволити йому витягнути її звідси. Але як?  
Як зупинити цього нахабного чоловіка, який поводиться, ніби він цар і бог цього світу? 
Усе, про що вона могла думати, – чи варто дзвонити Елліасу? Чи прийде він? Чи зможе він їй допомогти? 
Але перш ніж вона встигла ухвалити рішення, Метью нахилився ближче. Його обличчя майже торкалося її. 
– Ти що, сучка, вирішила пограти в жертву? – прохрипів він, своїм диханням обпікаючи її шкіру. Його очі зустріли її погляд. Вона бачила в них лише порожнечу. І холодний, чистий азарт. Йому це подобалося. 
Він усміхнувся й прошепотів прямо в її зімкнуті губи: 
– Я, бляха, не Елліас. Я не церемонитимуся з тобою. 
Тесс кліпнула. Вона не могла дозволити йому побачити, що всередині неї все стискається від страху. Тому вона зробила те, що змогла. Вона зустріла його погляд. 
– І не треба, – прошипіла у відповідь. 
На мить Метью завмер. Це його здивувало. Його усмішка не зникла, але в очах промайнуло щось інше. 
Тесс не встигла розгадати що саме, бо наступної миті поруч пролунало тихе, але рішуче запитання: 
– Що сталося? 
Менеджерка. 
Вона стояла поряд, її голос був спокійним, хоча Тесс помітила, як напружені її плечі.  
– Вам щось не сподобалося, панове? – м’яко поцікавилася вона, намагаючись діяти за ресторанним протоколом. – Давайте обговоримо ситуацію і вирішимо все мирним шляхом. Я менеджерка цього ресторану, дозвольте мені залагодити ситуацію, – продовжила вона, зберігаючи таку ж рівну інтонацію. 
Метью ліниво перевів на неї погляд: 
– Давай! – він посміхнувся, зухвало спостерігаючи, як жінка продовжує усміхатися і говорити про те, що всі проблеми можна вирішити мирно. 
Але він знав. Він знав, що вона боїться і він насолоджувався цим. 
– Ваша співробітниця відмовляється обслуговувати мене! – Кинув він, розкинувши руки, ніби демонструючи всім, яка це жахлива несправидливість. 
Менеджерка злегка кивнула, її обличчя залишалося таким же привітним. 
– Вибачте її, – сказала вона, м’яко беручи Тесс за руку. 
Її пальці опустилися точно на те місце, де трохи раніше стискали пальці Метью. Знак. 
– Вона нещодавно працює в ресторані й не знає всіх тонкощів роботи у VIP-зоні, – продовжила менеджерка, цього разу трохи менш впевнено, додаючи нотку нерішучості в голос. – Але, ви ж самі наполягли на її персоні. 
Метью злегка примружився, коли менеджерка зробила паузу, перш ніж додати. 
– Ви самі не схотіли слухати мене і наполягали, щоб вас обслуговувала саме Тесс. 
– Так, сам! – різко відповів Метью і його золота усмішка стала ширшою. А тоді він побачив їх. 
Кришувачі. 
Щойно увійшли у центральні двері. Їхні постаті відбилися у темному склі ресторану, перш ніж вони зробили крок уперед. 
Тесс уперше дозволила собі видихнути. Але не розслабитися. Бо все тільки починалося. 
До ресторану увійшли троє невисоких чоловіків у чорній військовій формі, які тримали автомати в руках. Вони рухалися впевнено, не зважаючи на перелякані обличчя відвідувачів. Гості завмерли. Їхні очі з жахом стежили за тим, як чоловіки швидко й безшумно перетинають зал, наближаючись до VIP-зони. 
У повітрі повисла напруга. Ніхто не смів навіть дихати. А вони навіть не моргнули. Цілеспрямовані. Холодні. Немов добре відточений механізм. 
Центральний чоловік зупинився за крок від столу й басовито проголосив: 
– Ходімо з нами. 
Дуло автомата вказувало у бік виходу. Метью на мить завмер. 
А потім... 
Видихнув і посміхнувся: 
– Звичайно. 
Його голос був насмішкуватим, а очі блиснули чимось, що нагадувало збудження. 
Він підморгнув менеджерці. 
– Підеш з нами?  
Дівчина не відповіла. Її обличчя було білим, але вона не зрушила з місця. 
Метью пирхнув, знизавши плечима.  
– Тоді лише ця. – Він різко смикнув за руку Тесс. – Ходімо, розбиратимемося! 
Її шлунок стиснувся. Тіло інстиктивно спробувало вирватися, але його пальці стислися ще сильніше. Вона не піде. Вона не дозволить цього. 
– Поверніть мій телефон та сплатіть чек, будь ласка! – голосно сказала вона, змушуючи себе триматися рівно. Вона смикнула руку намагаючись вивільнитися. – І врешті відпустіть мене! 
– Зараз, – пирхнув Метью і кивнув другому зі своїх приятелів. Той мовчки дістав із кишені стос купюр. Без жодних слів відрахував кілька сотень і кинув їх на підлогу. Гроші розлетілися, немов непотрібне сміття. – Сплачено! 
Менеджерка нервово ковтнула, але не відступила. 
– Мобільний нашої співробітниці, будь ласка. 
На мить здалося, що Метью просто проігнорує її. Але замість цього він вибухнув: 
– Закрий рота! 
Менеджерка здригнулася й відступила до стіни, не сказавши більше ні слова.