Розділ двадцять перший

Розділ двадцять перший. Більше ніж поцілунок. 

Намагаючись переключитися з палкої хвилі бажання на реальність, Елліас зітхнув і повільно натиснув кнопку, щоб опустити скло. До машини підбіг професор – задиханий, розгублений, але з нотками полегшення на обличчі. 
Елліас вперся в нього холодним поглядом, перш ніж заговорити тоном, у якому бринів відтінок гострої стриманості: 
– Я зробив це для Тесс. Вона дала тобі другий шанс, тому скористайся ним. Мені байдуже до твого життя чи до життя твоєї родини. – Професор слухав його, не зводячи радісного погляду, майже нестримно усміхаючись і киваючи на кожне слово свого спасителя. Елліас нахилився трохи ближче, його голос став ще жорстокішим: 
– І запам’ятай – наступного разу, коли захочеш зробити ставку, гарненько подумай. Поруч не буде цієї дівчинки, яка захоче спокутувати твої помилки і повірить у щось, чого немає. Ти більше ніколи не отримаєш такого шансу. 
Професор швидко закивав, його голос тремтів від нервів і вдячності: 
– Я більше ніколи. Я присягаюсь. Дякую! Справді, дякую вам обом... 
Його погляд швидко перескочив на Тесс, яка мовчки сиділа поруч. Її обличчя було нейтральним, але очі, напружені й непохитні, дали зрозуміти, що вона не пробачить ще однієї помилки. 
Елліас коротко кивнув водієві: 
– Нехай відвезуть його додому.  
– Добре. Зробимо. 
Коли професора нарешті відвели до другої автівки, Елліас повернувся до Тесс. Його погляд трохи пом’якшав, але голос залишався напруженим: 
– Нам вже час повертатись. 
Тесс лише злегка кивнула. Елліас відкинувся назад, заплющив очі і зробив глибокий вдих, поки машина плавно рушила з місця, залишаючи нічний жах позаду. 
– А що буде з тим хлопцем? – нарешті порушила тишу Тесс, сидячи на теплому шкіряному сидінні. Її погляд уперся в сусіда, обличчя якого виглядало виснаженим, ніби всі події цього вечора забрали рештки сил. Вона раптом усвідомила, наскільки сильно він відрізняється від усіх, кого вона знала. Його життя здавалося їй недосяжним, сповненим подій, які вона не могла уявити навіть у найгірших кошмарах. Її власне життя, її проблеми – усе це здавалося крихітним і незначним у порівнянні з тим, що доводилося вирішувати йому. 
– З ним залишаться люди, – тихо відповів Елліас, не відкриваючи очей. 
Його голос звучав спокійно, але в ньому відчувалося напруження. Він не хотів обговорювати це. 
– А якщо щось трапиться? Якщо його стан погіршиться? – Тесс продовжувала розмірковувати, хоча й сама знала, що відповіді їй можуть не сподобатися. 
Елліас різко підняв голову, його очі блиснули в темряві салону. 
– Су-ка, Тесс, – пробурмотів він Дещо роздратованим голосом. – Просто забудь про нього! Тобі немає діла до того, що може статися з ним чи кимось іншим! 
Тесс не здригнулася, але її обличчя стало серйозним. Його слова зачепили її. 
– Як так?! – вона подивилася на нього здивовано. – Я тепер не скоро забуду про нього. 
Елліас притиснув пальці до перенісся, ніби намагаючись зняти напругу. 
– Забудеш, – коротко відповів він. – Якщо треба буде, то забудеш. 
– Обіцяєш? – слова вирвалися з її вуст, перш ніж вона встигла обміркувати їх. 
Її питання прозвучало майже дитячо, ніби його обіцянка могла якось полегшити її власну тривогу. Вона знала, що вимагає від нього те, чого він не може дати, але не могла зупинити себе. 
Елліас подивився на неї. В його погляді з’явився відтінок втомленого розуміння. 
– Забудеш, Тесс, – повторив він твердо. 
А потім, не роздумуючи, він нахилився ближче і зробив те, про що пошкодував у ту ж мить. 
Різко відриваючись від спинки сидіння, Елліас захопив її потилицю своєю гарячою рукою й притягнув до себе. Тесс ледь чутно зойкнула від несподіванки, її очі округлилися, але вона не відвела погляду, ніби передчувала те, що ось-ось станеться. І він не змусив себе чекати. 
Його губи накрили її раптово й жадібно, зминаючи її нужну, хоч і трохи пересохлу шкіру. Тесс задихалася від наростаючого бажання та браку повітря, але не опиралася. Навпаки, коли її холодні руки оповили його шию, він відчув, як всередині нього зривається стримувана хвиля. 
Не відриваючись від неї, Елліас підхопив її під стегна й легко посадив собі на коліна, притискаючи сильніше до свого тіла. Він відчував, як її тендітна постать тремтить, а шкіра покривається мурашками від дотику. Її важке дихання, невмілі, але щирі спроби слідувати його ритму лише розпалювали його ще більше. 
Тесс нічого не говорила, вона просто була поруч, не стримуючи ні його, ні себе. Її тіло піддавалося йому, а він насолоджувався кожною миттю цієї слабкості й взаємності. 
Відірвавшись від її губ, Елліас зустрів її туманний, трохи розгублений погляд. Його очі звузилися, а на губах з’явилася хитра, самовдоволена усмішка.  
– Не пошкодуєш? – його голос був хрипким, майже шепіт, що вібрував у повітрі. 
Тесс повільно кивнула, не відводячи погляду. Це змусило його усміхнутися ще ширше, а в очах загорівся вогник. 
– Зовсім трошки залишилось, – сказав він, проводячи великим пальцем по її м’яким губам, змушуючи її затамувати подих. Його рух був повільним і чуттєвим, аж до її підборіддя, а потім вниз по шиї. 
Але раптом він зупинився. Його рука застигла на мить, а очі, що спалахували бажанням, стали холоднішими й більш стриманими. 
– Не в таких умовах і не сьогодні, – прошепотів він, знизивши голос до глибокого, майже шорсткого тону. 
Тесс кліпнула, але нічого не сказала. Елліас допоміг їй знову сісти на місце, здавалося, його рухи стали механічними, ніби він примушував себе зупинитися. 
– Обіцяєш? – ледве чутно запитала вона. 
Елліас замислився на мить, ніби перевіряючи себе. Потім повільно кивнув. 
– Обіцяю, – коротко відповів він, стикаючи пальці в кулаки, щоб утримати себе в руках. 
Відкинувшись на спинку сидіння, він заплющив очі й повернув голову до вікна, де за склом миготіли вогні міста. Його груди важко підіймалися й опускалися, ніби він щосили намагався приборкати хтиве бажання, яке не прокидалося в ньому вже дуже давно. 
Тесс сиділа мовчки поруч, відчуваючи його внутрішню боротьбу. Її серце билося в такт його важкому диханню, але слова більше не знаходили виходу. 

Той поцілунок був першим і останнім за півтора місяці. Весь цей час Тесс не бачила Елліаса. Здавалося, він просто зник. Його непередбачувана поведінка лише заплутуваа її: то він зникає без сліду, то раптово повертається, стрясаючи її життя одним лише подихом. 
Вона прислухалася до кожного шороху в під’їзді, вглядалась у вікно, сподіваючись побачити його силует на вулиці. Вона не вимикала світло в кімнаті і не лягала спати раніше першої ночі, боячись пропустити його несподіваний візит на нічну каву. По кілька разів на день Тесс набирала повідомлення, наповнені питаннями, але щоразу видаляла їх, не наважуючись натиснути «відправити». 
Вона воліла вірити, що Елліас просто виїхав у справах – можливо, навіть в іншу країну – і скоро повернеться, щоб усе пояснити. Їй вже не потрібні були його поцілунки чи обійми... Хоча ні, вона брехала сама собі. Вона хотіла більшого. Але найбільше їй потрібно було знати, що він живий. 
Кілька разів її розум малював найжахливіші сценарії: Елліас потрапив у перестрілку, аварію, лежить у госпіталі й не може зв’язатися з нею. Думку про його смерть вона відкидала одразу, ледь вона з’являлася в голові. Це був її найгірший кошмар, і вона не дозволяла йому стати реальністю. 
Перший тиждень після його зникнення Тесс не могла зосередитися на навчанні. Викладачі дивилися на неї з підозрою, а Амалія відкрито висловлювала своє занепокоєння. Іспити вона склала автоматом – професор, якого вони з Елліасом врятували, подбав про це. Але взяти себе в руки... це здавалося неможливим. 
Як змусити себе забути, коли в нього вже влучила отруєна стріла Амура? 
Під кінець другого тижня Амалія більше не могла дивитися, як подруга сама себе знищує, і вирішила діяти. Вона зателефонувала Елліасу. Але відповів їй не він. 
На тому кінці дроту був чоловічий голос – спокійний, впевнений, стриманий. Незнайомець пояснив усе чітко й без зайвих емоцій: мовчання та відсутність Елліаса зумовлені його завантаженим робочим графіком. Його немає в місті, він зайнятий, але з ним усе гаразд. І як тільки в нього з’явиться час – він обов’язково дасть про себе знати. 
Тесс посміхалася, коли Амалія переповідала їй слово в слово цю розмову, навіть намагаючись передати інтонацію того загадкового співрозмовника. Але всередині неї ця інформація не принесла полегшення. 
Їй було недостатньо чужих слів. 
Вона вже хотіла написати Елліасу – вигадати якусь історію, щось драматичне, змусити його зреагувати. Але щоразу зупиняла себе. Її нав’язливість могла лише відштовхнути його. Він дорослий чоловік, зайнятий своїми справами. І на відміну від неї, у нього було справжнє життя. 
Та коли, здавалося, вона вже вичерпала всі свої сльози та втратила надію, з’явилося несподіване просвітлення. 
І знову це була Амалія. 
Тесс колись вважала, що життя її подруги складається легко, що їй просто щастить. Але цього разу саме Амалія врятувала її від саморуйнування. Вона звернулася до своїх, тепер вже постійних клієнтів, і один із них запропонував Тесс роботу. 
Офіціанткою. У маленькому, але престижному ресторані в центрі міста. Це була не та зміна, якої вона очікувала. Але це був шанс відволіктися. Шанс хоча б на мить перестати чекати. 
За кілька тижнів Тесс усвідомила, що виснажена до краю. Її тіло ледве витримувало щоденні навантаження, а очі постійно злипалися від недосипу. Але вона не зупинялася. 
Перші виплати та щедрі чайові щоразу підбадьорювали її, змушували триматися, навіть коли сил майже не залишалося. Це було щось нове – вона вперше відчувала фінансову незалежність, і це дарувало їй відчуття контролю над власним життям. 
Тепер вона могла дозволити собі таксі не лише з роботи чи на роботу, а й до академії, до госпіталів і лікарень, де проходила практику. Вона могла оплачувати сніданки та обіди з Амалією. Хоча, як і раніше, її подруга часто перехоплювала ініціативу, не дозволяючи їй цього робити. 
Життя Тесс поступово поверталося до свого розмірного, наскільки це було можливо, ритму. Навчання. Робота. І знову навчання.  
Про Елліаса вона згадувала лише тоді, коли пізно вночі поверталася додому й, мимохідь, кидала погляд на його двері. Але тепер усе було інакше. 
Він більше не викликав у неї істерик. Не змушував серце стискатися від жалю чи образи. Він просто став тим, ким, можливо, завжди повинен був бути. Сусідом. 

Тесс прийняла душ і нанесла легкий макіяж на втомлене обличчя. Два тижні недосипу й нещодавній стрес через практичні естафети давалися взнаки. Темні кола під очима стали майже частиною її обличчя, але завдяки порадам Амалії вона навчилася їх приховувати. Шкіра втратила здоровий відтінок, тому доводилося рум’янити щоки, щоб не виглядати надто виснаженою. 
Затягнувши волосся у тугий хвіст, вона мимоволі усміхнулася і зробила кілька затяжок другої за цей тиждень цигарки. Вона ніколи не була курцем, але звичка поступово закріплювалася. Амалія якимось чином дістала медичну марихуану, і в невеликих кількостях вона допомагала їм витримувати нічні зміни, залишатися зосередженими в академії й не давати стресу поглинути їх повністю. 
Це були найважчі речовини, які вони дозволяли собі, хоча Тесс знала, що в Амалії були зв’язки, щоб отримати щось сильніше. Але цього було достатньо. 
Зібравшись і перевіривши свій вигляд у дзеркалі, Тесс кинула погляд на стопку паперу та підручники з патологічної анатомії. Примруживши очі, вона швидко підрахувала, скільки їй знадобиться часу, щоб завершити курсову. Завтра. Вона допише її завтра. Залишилося лише узагальнення і швидке вичитування, тож сьогодні їй не варто було про це турбуватися. 
Вона тихенько прочинила двері й вийшла в коридор. Діставши ключі, вже збиралася замкнути квартиру, коли раптом її погляд зупинився на сусідських дверях.  
І тоді їй здалося, що вона почула голос. 
Глухмй, низький. Знайомий до болю. 
Серце стиснулося. Вона затримала подих, напружила слух... Тиша. 
Тільки приглушене тупотіння маленьких ніжок поверхом вище та вередування малечі, що давно мала б спати. 
– Шалапайки ще не в ліжку, – зітхнула вона, а її губи мимоволі розтягнулися в легку посмішку. – Вже давно пора. 
Махнувши головою, ніби відганяючи непотрібні думки, Тесс провернула ключ У замку. Лишень клацнув затвор, як вона розвернулася, готуючись швидко збігти сходами вниз. Але натомість здригнулася.  
Просто перед нею, на відстані кількох кроків, стояв він. 
Елліас. 
– Як ся маєш, сусідко? – його голос був тихий, але наповнений якоюсь неприхованою насолодою. 
Його погляд неквапливо ковзнув по її постаті, зупинившись на вузьких джинсах, які підкреслювали пружні сідниці та стрункі ноги. В його очах заграв ледь помітний вогник. 
Він нарешті впіймав її. 
Другий день поспіль вона вислизала, залишалася для нього привидом. Вона майже не була вдома, і хоча він не міг дозволити собі цілодобово чатувати на неї, щоразу, коли випадав момент, перевіряв – чи вона тут. Він приходив по кілька разів на день і вночі, але завжди із запізненням. 
Здавалося, вона була на крок попереду. До цього моменту. 
– Я думав, ти втекла, – хмикнув він, спостерігаючи за її реакцією. – Чи, може, ховаєшся від мене? 
– А повинна? – прохолодно запитала Тесс, не піднімаючи погляду, а лише мимоволі глянувши на екран телефону.  
Вона мала всього кілька хвилин, щоб дозволити собі цей вимушений діалог із сусідом, який, схоже, зовсім не збирався відступати. 
– Уникаєш мене? – коротко поцікавився Елліас, його голос був рівним, але в очах читався прихований інтерес. 
Він бачив усе – ледь помітне напруження її плечей, ту скуту невпевненість, яка таїлася в її погляді. Легкий страх. Сором’язливість. 
– Я вже другий день поспіль не можу тебе застати. 
– Ні, – стримуючи раптову хвилю внутрішньої нестабільності, Тесс награно посміхнулася. Її голос звучав спокійно, але в середині все стискалося від дивного відчуття близькості, яке врна не могла контролювати. – Просто немає часу для посиденьок, – вона знизала плечима, намагаючись виглядати невимушено. – Я навіть не знала, що ти повернувся. 
– Куди зібралася в такий пізній час? 
– Я знайшла підробіток. Працюю в нічну зміну, – видихнула вона, відчуваючи, як уважний погляд Елліаса змушує її нервово стискати ремінець сумочки. 
– Роботу? – він скептично підняв брову, сунувши руки в кишені класичних чорних брюк. 
– Так. Роботу, – повторила вона, вперто дивлячись йому в очі, ніби намагаючись довести щось більше, ніж просто свій вибір. 
– А як же навчання? 
– Я поєдную роботу з навчанням, – коротко відповіла вона, злегка поправляючи сумку на плечі. Поглядом кивнула в бік сходів, ніби натякаючи, що розмова вже зайва. – На мене таксі чекає. 
Але Елліас навіть не подумав відступати. 
– А тобі не здається, що це не найкраща ідея? – його голос звучав майже недбало, але погляд говорив зовсім інше.  
Він не давав їй пройти. Він викликав ураган емоцій, які вона не могла контролювати. І що більше він залишався на місці, то сильніше це впливало на неї. 
Вона втомилася. 
Від всього цього. 
Від нього. 
Від цих нескінченних ігор, які вона більше не хотіла грати. 
Тесс відвикла бути слабкою, відвикла бути просто тінню у його житті, що існувала лише для того, щоб задовольняти його забаганки. Вона більше не хотіла плисти за течією його бажань. Не хотіла бути іграшкою в його сильних руках. 
Вона бажала більшого. 
Того, чого він не міг – чи не хотів – їй дати. 
Вона програвала цю битву. Це було очевидно. Але що їй залишалося втрачати?  
Тесс вже майже втратила саму себе, зачарувавшись його грою, повіривши в неіснуючі почуття, які навіть почуттями назвати не можна було. Вона відчайдушно чіплялася за цей безглуздий вогник надії, знаючи, що він давно згас. 
Можливо, марихуана допомагала їй триматися. 
Можливо, саме тому вона змогла зараз дивитися йому прямо в очі й говорити те, що ніколи раніше не наважилася б сказати. 
Якщо вона зараз не зупиниться зараз, якщо не покінчить із цим болісним, одностороннім почуттям, то не зможе нормально вчитися, працювати, існувати. 
Вона скотиться вниз настільки, що, можливо, одного дня їй стане байдуже, чи прокинеться вона наступного ранку. Її фантазія неодноразово малювала різні сценарії майбутнього. 
Але сьогодні – з неї досить. 
– Елліас, – її голос тремтів, але вона не відступала. – А що, на твою думку, найкраща ідея для мене?  
Її щоки спалахнули рум’янцем, а очі вмить наповнилися сльозами.  
– Скажи, як мені жити, га? Як, на твою думку, я повинна виживати? – вона гірко посміхнулася, але ця посмішка швидко зникла. – У мене немає нікого, хто підтримав би мене матеріально. Так, я вдячна тобі за допомогу з квартирою. Але це лише одна з тисячи проблем. Я навіть не смію просити в тебе чогось більшого. І обов’язково віддячу за це, – вона з силою прикусила губу, щоб стримати новий потік сліз, але вони вже котилися вниз, гарячими доріжками спалюючи її щоки. 
Вона швидко витерла їх тильною стороною руки, але вони з’являлися знову, мов неслухняний дощ, що ллється, коли ти забув парасольку. 
– Я повинна оплачувати своє життя. Своє навчання. Я повинна боротися за своє місце в цьому жорстокому світі, де гроші й зв’язки вирішують усе. 
Вона зробила глибокий вдих. 
– А ще... – її голос осікся, і вона знову гірко всміхнулася. – А ще я повинна забезпечувати свого сусіда кавою і гарним настроєм. 
Він стиснув губи, але нічого не сказав. 
– Саме для цього ти приходиш, так? Щоб випити кави й погратися з моїми почуттями? 
Її голос здригнувся на останніх словах. Вона швидко шмигнула носом, намагаючись заспокоїтися. 
– А знаєш що, сусіде? – вона сміливо підняла підборіддя. 
Її очі були наповнені сльозами, але зараз у них горіло щось інше. 
– Роби що хочеш. 
Він не відреагував. Просто стояв і слухав. 
– Ти ж сам вирішуєш, коли з’являтися і коли зникати.  
Вона зробила крок назад, відчуваючи, як її груди стискає туга. 
– Ти мені подобаєшся, Елліас. Як чоловік. Але я втомилася бути твоєю безвідмовною сусідкою.  
Вона махнула рукою, ніби хотіла підібрати потрібні слова, але так і не змогла їх знайти. 
Її погляд затуманився, а руки тремтіли. 
– Я все сказала. Я запізнююсь на роботу. 
І перш ніж дозволила собі зрозуміти, що щойно сталося, вона швидко обійшла його й побігла вниз сходами. 
Вона не обернулася. Не зупинилася. Інкаше, можливо, вже не змогла б піти.