Розділ сімнадцятий

Розділ сімнадцятий. Справжній Диявол. 

Тесс уважно дивилася на сусіда своїм єдиним відкритим оком, намагаючись зрозуміти його наміри. Його слова, хоча й вимовлені тихо, звучали як вирок. У них вловлювалася гіркота, проте водночас у голосі чулося щось більше – обіцянка, яка змусила її відчути прилив тепла й страху одночасно. Інстиктивно вона знала: Елліас не залишить її кривдників безкарними. Але як саме він це зробить, Тесс не могла уявити. Її серце забилося швидше, коли перед очима спалахнули жахливі спогади про сміх Оскара. Вона відчувала, що це не закінчиться простою розмовою чи поліцейським допитом. Це буде щось більше. 
Її обличчя спалахнуло червоно-багряним від сорому й гніву. Вона хотіла забути все, що сталося, і знову почати жити нормально, без страху та провини. Але забути було неможливо. Глибокок всередині Тесс знала, що ці рани залишаться з нею назавжди, і відтепер усе її життя буде поділене на «до» та «після». Але вона також не хотіла бути слабкою. Вона не збиралася бути однією з тих, хто боїться навіть згадувати про свої травми. Її рішення боротися, навіть якщо це буде боротьба з самою собою, уже почало зміцнюватися в її серці. 
Елліас, стоячи поруч із нею, не відводив очей від її понівеченого обличчя. Кожна подряпина, кожен синець були для нього як ножі, що впивалися йому в душу. Але це було не лише відчуття провини чи співчуття. У його голові вже з’явився план – холодний, точний і безжальний. Елліас знав, що для того, щоб захистити Тесс і себе самого, йому доведеться зробити крок назад у темний світ, з якого він намагався вирватися. Він знав, що це означатиме  повернення до методів, від яких він так завзято відмовлявся. 
Його погляд зупинився на ній, і в його очах спалахнула рішучість. Відчуття провини змінилося відчуттям власності. Тесс більше не була просто сусідкою, яка випадково опинилася в його житті. Вона була Його. Його рятівницею. Його Тесс. І тепер він зробить усе, щоб більше ніхто й ніколи не зміг заподіяти їй болю. 
  
Тесс вже не була для нього просто сусідкою з якою йому було приємно проводити свій вільний час. Вона вже не була випадковою рятівницею, яка стала свідком його слабкості і врятувала йому життя. Ця дівчинка вже була Його. Його сусідкою. Його рятівницею. Його Тесс. І він більше ніколи не дозволить собі допустити чогось подібного. Він більше ніколи не допустить її страждань. 

Знайти кривдників Тесс виявилося легше, ніж думав Елліас. Ці покидьки навіть не спромоглися сховатися. Вони продовжували вести своє звичне безтурботне життя, прикриваючись «крилами» прокурорської недоторканності, та вже розважалися з новими жертвами, коли їх знайшли люди Елліаса. У задушливій атмосфері нічного клубу, де все тремтіло від басів і світла стробоскопів, виродки навіть не помітили, як з’явилася група чоловіків, які перекрили їм шляхи до втечі. 
Спроби чинити опір були марними. Крики та прохання про допомогу губилися в гучній музиці, а перелякані очі відвідувачів швидко поверталися до своїх склянок. У цьому клубі давно звикли не помічати зайвого.   
Елліас розумів, що перетинає межу. Його положення, статус і корона, яку він так довго вибудовував, тепер опинилися під загрозою. Але зараз це мало значення менше, ніж будь-коли. Рішення було прийнято, і він не збирався вагатися. 
У темному підвалі, де кожен звук відбивався від голих бетонних стін, панувала атмосфера жаху. Крім глухого відлуння крапель води, чути було лише звуки криків і глухі удари. Професійність М’ясника, вірного супутника Елліаса, не залишала шансів. Він працював повільно, майстерно, з ретельністю, яка була результатом багаторічного досвіду.  
– Ці виродки більше ніколи нічого не зможуть зробити, – промовив М’ясник, витираючи чоло брудною ганчіркою. Його жовтуваті зуби визирали з-за посмішки, в якій відчувалася холодна задоволенність. – Тепер до нижніх кінцівок?  
– Продовжуй, – коротко відказав Елліас, стоячи в напівтіні і стискаючи кулаки так, що біліли кісточки. Його терпіння вже майже вичерпалося. Він хотів особисто розірвати цих покидьків на шматки, але втрутилася тверезість його думок – він не міг заплямувати свої руки, занурившись у цей бруд. Зараз він був суддею, а М’ясник – його вироком. 
Процедура тривала ще сорок хвилин. М’ясник виконував свою роботу методично, з усією увагою до деталей. Руки, які колись наважилися торкатися Тесс, були зруйновані дощенту – кожна кістка, кожен суглоб, кожен нерв. Двічі одного з кривдників довелося приводити до тями водою, коли той непритомнів від болю. Інший лише хаотично сміявся, знаходячись під впливом важких наркотиків, але це не врятувало його від долі.  
– Готово, – доповнив М’ясник, витираючи руки об тканину, яка вже була густо просякнута кров’ю. Він кивнув Елліасу, чекаючи подальших вказівок. – Продовжувати? 
– Зачекай, – відказав Елліас і повільно вийшов з тіні. Його постать здавалась ще більш загрозливою в напівтемряві. Важкі кроки віддавались луною у бетонних стінах.  Він підійшов ближче до кривдників Тесс, зупинившись так, щоб їхні спотворені болем обличчя були прямо перед ним. Його холодний, пронизливий погляд повільно ковзав по кожному з них. 
Оскар підняв голову. Його губи розпухли від ударів, але він все ще примудрився викривити обличчя у бридкій посмішці. 
– Це ти... – прохрипів він, випльовуючи кров і слину. – Ти її довбаний брат! 
Елліас підняв брову. Кут його губ смикнувся. Він нахилився трохи ближче до Оскара. 
– Брат? Хм... – У його голосі прозвучало щось майже забавне, але очі палали холодним гнівом. 
– Вона... – Оскар гигикнув, потім застогнав, коли різкий біль прорізав його понівечене тіло. – Вона ніколи мене не забуде. Я буду її кошмаром. Я залишусь у її голові назавжди! І ти нічого не зможеш зробити! 
Елліас випростався, склавши руки  за спиною. Його мовчання говорило більше за будь-які слова. Нарешті він перевів погляд на другого молодика. Той залився сльозами і хрипло шепотів якісь благання, не в силах зібрати докупи навіть речення. Пляма на його штанах збільшувалась, і слабкий запах аміаку заповнив приміщення.  
– Мій батько... він засадить усіх вас! Він... він прокурор! Ви всі за це поплатитесь! – син прокурора захлинався погрозами, але страх у його голосі був настільки явним, що навіть М’ясник презирливо хмикнув. 
– Продовжуй, – кивнув Елліас не змінюючи свого виразу обличчя. 
М’ясник підняв невеликий молот, кивнувши своїм помічникам. 
– Чекав цього моменту, – тихо промовив він, перш ніж нанести точний удар по передпліччю Оскара. Той заволав, його крик відлунював, мов відчайдушний плач якоїсь дикої істоти. 
Син прокурора захитав головою, судомно вдихаючи повітря. 
– Ні! Зупиніться! Я... Я скажу все, що треба! – благав він, але ніхто його не слухав. 
Коли черга дійшла до нього, він верещав ще голосніше, намагаючись вирватись. 
– Ви всі помрете за це! Ви не розумієте, з ким зв’язались! 
– Помремо? – М’ясник тільки посміхнувся. – Сумніваюсь. 
Після першого ж удару молота по його правій руці хлопець захлинувся криком і втратив свідомість. 
– Не треба! – це були його останні слова, перш ніж темрява захопила його. 
«Пацієнтів» тримали у свідомості, приводили до тями і не давали можливості відключатися надовго. Вони повинні були відчути весь біль всесвіту та власну безпорадність перед Законом за скоєний злочин. Елліас не збирався зупинятися і був рішуче налаштований на те, щоб забезпечити кривдників Тесс життям, схожим на кошмар з якого неможливо прокинутись. 
Елліас мовчки глянув на Абрама, який нервово крутив телефон у руках. Молодий чоловік з карими очима та рудим кучерявим волоссям, виглядав так, ніби збирався сповістити про щось вкрай неприємне. Абрам нарешті наважився: 
– Ел, прокурор на зв'язку. Він просить поговорити з тобою. – Абрам простягнув мобільний телефон, втримуючи стриману тривогу в очах. 
– Як він дізнався? – сухо запитав Елліас, не приховуючи роздратування. 
– Він дзвонить з номера Радника, – пояснив Абрам. – Йому доповіли про викрадення його сина. 
Елліас повільно взяв телефон, притулив слухавку до вуха і холодним голосом промовив: 
– Кажіть. 
У слухавці прорвався оскаженілий голос прокурора: 
– Слухай, ти, виродку! Якщо з моїм сином щось трапиться, я засаджу тебе на все життя! Ти мене чуєш?! 
– Чую. – Елліас відповів із льодовою байдужістю, не відводячи очей від сина прокурора. 
– Хто ти такий, щоб дозволяти собі викрадати людей? Де мій син?! – прокурор буквально сипав погрозами. 
– Вам слід було раніше подбати про безпеку вашого сина, – відрізав Елліас, стримуючи власний гнів. Він кивнув М’яснику, який продовжив свою справу. Черговий хруст зламаної кістки прокотився приміщенням, викликаючи черговий несамовитий крик Оскара. 
– Це ще не кінець, – хрипко прошипів прокурор. 
Елліас зітхнув, перевівши погляд на Абрама. 
– Якщо ви дзвоните з номера Радника, то повинні розуміти, з ким говорите. Ваш син вчинив злочин і поніс за це покарання. Більше нам немає про що говорити. 
Не давши прокурору вимовити жодного слова, Елліас завершив дзвінок і повернув телефон Абраму.  
– Що далі, Ел? – запитав Абрам тихо. 
– Дайте їм знеболюючого, – кинув Елліас, відвертаючись. 
М’ясник мовчки виконав наказ. Низькоякісний порошок жменями засипали в роти двом скаліченим «пацієнтам». Їхні конвульсії та крики швидко змінились піновиділенням, а потім – тишею. 
– Заберіть їх звідси, – промовив Елліас, витираючи руки хусткою. – Я поїду на зустріч. 
Він знав, що зустріч із старійшинами та самим прокурором неминуча, але це його анітрохи не лякало. Елліас розумів: сьогодні він захистив не лише Тесс, а й свої принципи. 
Як і очікувалося, Елліаса не відразу визнали за його новим статусом. Спроби прокурора та його людей спершу заарештувати його, а потім навіть пристрелити не мали успіху з кількох причин. По-перше, «король і його оточення» були готові до всього, передбачивши кожен можливий хід подій. По-друге, на зустріч приїхали й інші представники вищих верст правління, забезпечивши Елліасу захист та повне виправдання його дій. 
Прокурор на очах посивів і змарнів, коли до зали внесли тіла його сина та приятеля того. Він не хотів вірити в те, що сталося, але  ані змінити перебіг подій, ані повернути час назад було неможливо. Ситуація, що відкрилася перед ним, стала чітким нагадуванням, наскільки безсилим він був перед тим, хто вмів грати за своїми правилами. І хоча прокурор мріяв про помсту, у нього не було ані способів, ані важелів впливу на Елліаса. 
Йому детально пояснили ситуацію, у якій опинилися його син з дружком, а також обґрунтували та виправдали жорстку міру покарання. Це було зроблено настільки холоднокровно та впевнено, що слова прокурора втратили будь-яку вагу. 
– Ти міг би поговорити зі мною, – видихнув прокурор, опустившись на коліна перед тілом свого сина. Його очі налилися червоним, а губи сіпалися від обурення. – Її навіть не зґвалтували, – додав він, провівши тремтячою рукою по волоссю метвого хлопця. – За що ти забрав життя мого сина? За дівку, яку навіть не зґвалтували? 
Елліас мовчав. Його погляд залишився незворушним, навіть холодним. Він чудово розумів, що ніякі слова зараз не зможуть змінити ситуацію, але його мовчання, схоже, лише підігрівало гнів прокурора. 
Зрештою, після тривалої паузи, він усе ж вирішив відповісти. Його голос був низьким і насиченим отруйною іронією. 
– Навіть не зґвалтували, – повторив він із такою самою інтонацією, що й прокурор. Він зробив кілька повільних кроків уперед, схиливши голову трохи набіік. – Дівчина, яку вони побили й навіть не зґвалтували, – моя. 
Прокурор завмер, здавалося, навіть перестав дихати. 
– Сестра, – закінчив Елліас, і на його губах заграл легка, майже невловима усмішка. 
У залі настала гнітюча тиша. Усі присутні відчували, що ця розмова лишевершина айсберга. 

Тесь ледь могла повірити, що цей чоловік – її сусід – сидить поруч із нею, у тихій палаті шпиталю. Ніякої зухвалості, ніяких різких слів, якими він завжди відзначався, – лише спокій і тепло. Вона лежала нерухомо, уважно дивлячись на його профіль, і намагалася переконати себе, що ця мить реальна. У повітрі стояв легкий аромат його парфуму з нотками тютюну й деревини, які давно стали для неї символом захисту. 
– Як себе почуваєш? – його голос був тихим, а усмішка м’якою. 
– Краще, – відповіла Тесс, спостерігаючи, як він обережно бере її долоню у свою руки. Його тепло розлилося по її тілу, стираючи залишки страху. 
– Може, хочеш води чи їжі? – Він нахилився ближче, заглядаючи в її очі.  
– Ні, дякую, – вона злегка похитала головою, ледь стримуючи усмішку. 
– Лікар сказав, що тобі потрібно повноцінно харчуватися. Це важливо для швидкого одужання. – Він мимоволі провів пальцями по її зап`ястю, а потім додав: – Ти житимеш зі мною, допоки не станеш на ноги. Ніяких «але». Вибір у тебе не великий: або у мене вдома, або тут, у цій лікарняній палаті. 
Тесс не знала, як реагувати на таку категоричність. Вона розуміла, що сперечатися було безглуздо. Але її думки продовжували повертатися до Оскара. 
– Елліас, – обережно почала вона, – що сталось з ними? 
Він раптом завмер, а його погляд посуворішав. 
– Тобі не потрібно про це думати, – різко відрізав він. 
– Я боюся, що він повернеться, – наполягала вона. – Він захоче помститися. 
– Не захоче! – випрямився Елліас, схрестивши руки на грудях. – Він не повернеться. Повір мені, – його голос звучав як остаточний вирок. 
– Ти впевнений? – Тесс дивилася на нього з відчаєм. 
Він усміхнувся з тією самою усмішкою, яку вона вже вивчила до дрібниць, і відповів: 
– Він повернеться хіба що тоді, коли мертві почнуть вставати зі своїх могил. – Він розвернувся і попрямував до дверей. – Відпочивай, Тесс. Тобі потрібен спокій.