Розділ дванадцятий.

Розділ дванадцятий. Пам’ять про нього. 

Повернувшись додому, Тесс кілька хвилин стояла біля дверей сусідської квартири, притулившись до неї чолом. Вона все ще не могла повірити у те, що сталося, і як її сусід допоміг їй у найскрутніший час. Якби він дочекався її після захисту або зараз вийшов до неї, Тесс, мабуть, розцілувала б його руки. Але вона розуміла: Елліас не з тих, хто проміняє свої справи на дівчину, яка нічого не має і нічого не може йому запропонувати. 
Простоявши під теплим струменем води хвилин п'ятнадцять, Тесс нарешті відчула полегшення. Вона подивилася на себе у дзеркало. Звідти на неї дивилася втомлена, виснажена дівчина з набряклими повіками та червоними очима. Відображення здавалось їй чужим і водночас таким правдивим. Попри те, що ситуація вирішилась у її користь, зрада Деймона гірким осадом нагадувала про її безпорадність. Тесс знову помилилася. Вкотре. 
Слабкість у тілі та тремтіння рук підказували їй, що зараз найкраще рішення – заснути. Вона мріяла просто лягти й відключитися від усіх думок, які крутилися в її голові. Але перед сном їй хотілося випити чашку зеленого чаю, щоб хоч трохи заспокоїтись. 
Закутавшись в старенький халат, що колись належав її матері, Тесс зайшла на кухню і застигла на місці. На столі стояла невелика коробочка, перев’язана білою стрічкою, а поруч лежала записка.  
Затамувавши подих, вона розгорнула листівку. На її губах з’явилась м’яка усмішка: 
«Вітаю з маленькою перемогою, сусідко! На каву не чекай, маю нагальні справи. Твій брат». 
Її очі наповнилися слізьми, коли вона відкрила коробочку й побачила смарагдову брошку у вигляді ведмежати з великими рубіновими очима. Тесс обережно взяла прикрасу в руку. Вона не могла навіть уявити, скільки це коштує, хоча відчувала, що це зовсім не звичайна біжутерія. Але для неї це не мало значення. 
Цей подарунок був від Елліаса – чоловіка, який увірвався в її життя за таких дивних обставин, але зумів стати її світлом. І тепер він залишив їй частинку себе, яка назавжди нагадуватиме про нього. 

Тесс не бачила Елліаса вже понад тиждень. Його відсутність викликала в ній хвилювання та сумніви. Вона відчувала незавершеність – не мала змоги подякувати йому за порятунок. Ця невисловлена вдячність гнітила її, але сусід зник так само несподівано, як і з’явився у вирішальний момент. Життя тривало, і Тесс, як завжди, поринула у навчання, залишаючись однією з найкращих студенток медичної академії. 
Проте, після інциденту зі порятунком, ставлення до неї з боку студентів змінилося. Замість колишньої поваги та захоплення з’явилися ревнощі та презирство. Усі знали про її «брата», який допоміг їй уникнути відрахування. У їхніх очах він був темною фігурою з кримінального світу, яка витягнула Тесс з біди за допомогою своєї сили й впливу. Це викликало заздрість і сумніви у її чесності. 
Навіть викладачі, які раніше підтримували дівчину, вирішили переглянути її становище. На закритих зборах обговорювалося, чи продовжувати надавати їй фінансову допомогу. Адже тепер у Тесс був «брат», який, за їхньою думкою, міг забезпечити її всім необхідним. Однак ніхто з них навіть не уявляв, як важко Тесс виживати самотужки. Вони не знали, що за зовнішньою стійкістю ховається тендітна дівчина, яка бореться за кожну мить свого майбутнього. 
Амалія, одна з небагатьох, хто залишився на її боці, стала для Тесс острівцем підтримки. Рудоволоса красуня з ідеальними формами була відкритою, енергійною та не прагнула конкурувати з нею. Вона знала правду про Елліаса й не приховувала своїх симпатій до нього. Часто вони разом обідали або пили каву в місцевому кафетерії. Під час однієї такої зустрічі Амалія несподівано зізналася в тому, що отримала від Елліаса шанс, про який давно мріяла. 
Того самого дня, коли вона отримала його номер телефону, Амалія запросила Елліаса на вечерю. Вона відверто виклала свої плани й бажання, пояснивши, що їй потрібна його допомога, щоб почати нове життя. Вона не прагнула бути звичайною ескортницею, але шукала можливості для самореалізації в ролі компаньйонки для впливових людей. Її зовнішність і впевненість у собі допомогли переконати Елліаса. Він гарантував їй безпеку та надав старт для нової кар’єри. 
Для Тесс ця історія була важкою для сприйняття. Вона не могла збагнути, як людина з такими талантами, як у Амалії, могла обрати шлях, пов’язаний із таким ризиком. Однак Тесс змушена була визнати, що кожен має право на свої рішення. Амалія не відчувала сорому за свій вибір. Вона впевнено рухалася вперед і досягала того, чого прагнула, чим викликала в Тесс і повагу, і нерозуміння. 
Час минав, а думки про Елліаса не покидали Тесс. Вона продовжувала гадати, чи зможе знову побачити його і подякувати за все, що він зробив для неї. Але цей спогад ставав дедалі примарнішим, залишаючи в її серці лише біль від усвідомлення, що він, можливо, назавжди залишиться лише спогадом. 

Після ще одного дня, проведеного за книжками з клінічної діагностики та підготовки до прийдешніх іспитів, Тесс домовилася з Амалією, що наступного тижня вони вдвох займуться перехресним тестуванням знань. Це мало б допомогти закріпити вже вивчений матеріал та виявити прогалини, якщо такі будуть. 
Вечір закінчився передбачувано. Тесс увімкнула новий серіал про молодих медиків, які тільки-но закінчили навчання й почали інтернатуру у провідній лікарні. Захопившись сюжетом, вона навіть не помітила, як заснула на дивані, загорнувшись у старенький плед. 
Однак її сон перервали. Спершу долинув різкий звук – протяжний дзвінок у двері. Потім додався гучний стукіт, настільки відчайдушний, що здавалося, двері могли зірвати з петель. Тесс сонними очима глянула на годинник. Опівніч настала рівно дві години тому. 
Її серце стислося від знайомої надії: «Можливо, це Елліас?». Зазвичай, у такі години він приходив на каву, але ніколи не був таким наполегливим. Думка про зустріч із сусідом окрилила її. Швидко протерши очі й накинувши мамин халат, вона побігла до дверей. 
Проте, відчинивши, Тесс застигла на місці. На порозі стояла зовсім не та людина, яку вона сподівалася побачити. Її зустрів цинічний погляд незнайомки. 
Перед нею стояла невисока дівчина у короткій спідниці, чорних панчохах із візерунком, які явно контрастували із дешевими сандалями, та топі, що лише злегка прикривав її невеликі груди. На губах яскраво-червона помада, а в роті – жуйка, яку вона голосно жувала, намагаючись демонструвати байдужість. Поруч стояли дві валізи на коліщатках і велика червона сумка. 
– Ну нарешті! – вигукнула дівчина, обурено труснувши своїми каштановими кучерями. – Я так і заклякнути можу! 
– Вибачте, а ви до кого? – тихо спитала Тесс, намагаючись зберегти ввічливий тон, хоча її розум заполонили питання. 
– Я до тебе, кузина! – із нахабною посмішкою відповіла незнайомка, киваючи на багаж. – Може, допоможеш? Чи так і стоятимемо? З гостинністю в тебе проблеми! Мати не навчила!  
– Кузина? – Здивовано повторила Тесс, не розуміючи, про що йде мова. Її розгубленість лише посилилася, коли дівчина схилилася до червоної сумки, витягнула звідти якісь папери й простягнула їх їй. 
– Читай! – наказала незнайомка, недбало стукаючи ногою по валізі. – Там усе чорним по білому написано. 
Тесс, тримаючи папери в руках, намагалася знайти хоч якийсь сенс у тому, що відбувається. Тим часом незнайомка, не чекаючи запрошення, затягнула одну з валіз у квартиру. 
– Але... – почала Тесс, намагаючись щось запитати, але її слова заглушив голос гості. 
– Давай, давай, не стій на порозі, – додала вона, махнувши рукою. – У тебе ж тепер буде весело! 
Тесс відчула, як її світ, що щойно почав стабілізуватися після всіх потрясінь, знову починає руйнуватися. Хто ця дівчина? І що тепер робити? 
У документі, який був нотаріально завірений і мав юридичну силу, зазначалося, що після смерті батьків Тесс, поки їй не виповниться двадцять один рік або вона не завершить навчання у виші, опіку над нею бере далека родичка. Ця опікунка, про яку Тесс знала лише з чуток, мала право розпоряджатися майном дівчини до закінчення одного з цих термінів. Дівчина, яка раптово увірвалася в життя Тесс, виявилася далекою кузиною і заявила, що збирається жити тут, поки вони не вирішать питання з продажем житла. 
Тесс читала кожен рядок документа, і з кожним новим рядком усвідомлення падало на неї важким тягарем: вона потрапила в пастку. Її опікунка, яку вона бачила лише раз – на похороні батьків, мала намір продати квартиру ще до завершення навчання Тесс. За законом, у дівчини не було ні права голосу, ні вибору, а на консультацію з адвокатом грошей теж не вистачало. 
– Так, я житиму в кімнаті з телевізором! – заявила дівчина, розвалившись на дивані. – І звідки в тебе такі гроші? Такий телевізор коштує до-хека і більше! 
– Це подарунок, – тихо відповіла Тесс, зачиняючи двері. Вона зайшла до кімнати, де вже господорювала її нововиявлена кузина, і не мала ні сил, ні бажання сперечатися або намагатися вигнати непрохану гостю. 
– Ріана, – підморгнула дівчина, представившись. – А тебе, здається, Тесса? 
– Тесс, – виправила вона, кивнувши і все ще притискаючи документи до грудей. 
– Ну так ось, Тесс. Що є пожерти? Я так довго добиралася сюди, що мало не зомліла. Зараз би гарний шматок м’яса. 
– Я не впевнена, що моє харчування вам до смаку, – невпевнено відповіла Тесс і запропонувала Ріані піти з нею на кухню, щоб самій переконатися в цьому. 
– Таке ото, – зітхнула Ріана, перевіряючи всі тумби й шухляди. Врешті, діставши з холодильника пляшку кефіру, продовжила: – Ти, мабуть, по ресторанах харчуєшся, раз у тебе вдома немає нормальних продуктів. 
– Ні, – заперечила Тесс, але її слова так і не були почуті. 
Ріана розкладала свої речі, не звертаючи уваги на Тесс, яка акуратно прибирала в своїй маленькій кімнаті все зайве. Вона вже інтуїтивно розуміла: кузина почуватиметься тут господинею, а їй самій доведеться підкоритися. Але Тесс потрібні були гроші – хоча б на консультацію з адвокатом, щоб зрозуміти свої права та можливості. 
– Слухай, ти завтра купи продуктів! Я, знаєш, люблю пожерти, – заявила Ріана, стоячи в дверях кімнати Тесс і гидливо оглядаючи її. 
– У мене немає грошей на закупівлю продуктів, – чесно відповіла Тесс. – Я живу на стипендію й обережно планую витрати. Я не можу обіцяти, що зможу забезпечувати вас належним чином. Я не працюю. 
– І що з того? – пирхнула Ріана, розтягуючи гумку в руках. – Ти хочеш сказати, що я маю сама купувати продукти? Я сюди приїхала як гість. Тож вирішуй проблему з грошима. Шукай роботу. Позич у знайомих. Чи, може, ти хочеш, щоб я забезпечувала тебе? 
– Це не так просто. Мені треба вчитися. А вам треба було подумати про це, перш ніж приїжджати сюди жити. 
– Ой, – зітхнула Ріана. – Гаразд. Я й сама знайду щось пожерти. Але ось цукор і каву купи завтра.  
– Куплю, – зітхнула Тесс, зачиняючи двері за кузиною. 
Ніч здавалася нескінченною. Тесс тихо плакала в подушку, розгублена серед думок і запитань, на які не могла знайти відповіді. Чому вона залишилася без батьків? Чому тепер вона може втратити квартиру, єдину пам’ять про них? Як вона зможе жити з кузиною, яка вже поводиться як панянка в чужій оселі? Як знайти гроші, щоб зупинити продаж житла? А що з навчанням? Чи знайде вона роботу? Від цих думок її серце стискалося від болю і страху. 
Наступного ранку, ледве зібравшись із силами, Тесс вирішила поділитися своєю проблемою з Амалією, хоча й не відкрила всіх деталей. Вона сподівалася, що життєвий досвід і гострий розум подруги допоможуть їй знайти рішення. 
– Може, в кафе чи ресторан офіціанткою? – запропонувала Амалія, гортаючи оголошення про роботу у своєму смартфоні. Вона іноді поглядала на відчужене обличчя Тесс, яке видавало глибокий смуток. – У нічні зміни зарплата більша, але як ти потягнеш роботу й навчання? 
– Не знаю, – видихнула Тесс, не знаходячи слів. 
– А Елліас що каже? Ти ж розповіла йому про свою кузину? 
– Я не бачила його понад два тижні, – відповіла Тесс і спробувала усміхнутися. – Він і так багато зробив для мене. Я не можу турбувати його знову. 
– Ну, якщо він може допомогти, то чому б і ні? – Амалія відклала телефон і подивилася на Тесс серйозно. – Елліас досить мудрий і розсудливий чоловік. Він знає, що ти заслуговуєш на допомогу. 
– Я спробую самотужки, – твердо сказала Тесс. 
– Ну-ну, спробуй, звісно, – кивнула Амалія і простягла Тесс свіжий круасан із шоколадною начинкою. – Їж, бо ти вже схожа на скелет. У тебе взагалі хоч якісь гроші є? Може, я тобі позичу кілька сотень? Для адвоката чи просто на життя. 
– Дякую, Амалія, але не турбуйся. Я маю, що їсти, – сказала Тесс, ковтаючи ком підступаючих сліз. Вона не хотіла визнавати, що її фінансовий стан був катастрофічним. 
– Слухай, давай я все-такі тобі допоможу, – Амалія вже дістала гаманець, але Тесс стримала її жестом. 
– Ні, дякую! Не треба грошей! Ти й так часто пригощаєш мене в кафе. Це буде занадто, я не можу прийняти, – благала Тесс, сподіваючись, що Амалія зрозуміє її гордість. 
– Гаразд, – здалася Амалія, але не відступила повністю. – Тоді домовимося так: ти їстимеш зі мною раз-два рази на день, і не відмовляйся. Це не великі гроші для мене, а тобі це допоможе. І це не подачка чи милостиня, це моя подяка за знайомство з Елліасом. 
Тесс зітхнула, розуміючи, що Амалія не прийме відмову, і з вдячністю прийняла її турботу.