Розділ одинадцятий

Розділ одинадцятий. Останній шанс. 

Минуло два дні, і настав час для захисту курсових робіт. Тесс все ще сумнівалася, чи виправила всі недоліки, але намагалася вірити у свої знання та сили. Вона тихо зачинила двері своєї квартири й затрималася перед сусідськими. Її думки мимоволі повернулися до Елліаса. Востаннє вони бачились тоді, коли він прийшов перевірити Деймона. З того часу він не приходив до неї навіть на каву, як це було раніше.  
Її цікавило, що насправді коїться в житті її сусіда. Елліас був для неї загадкою, покритою шлейфом таємничості. Його поведінка, зовнішність, навіть голос – усе це притягувало, немов магніт. Але водночас вона не могла повірити у чутки про його зв’язки з криміналом. Тесс уперто трималася за той образ, який побачила при їхньому першому знайомстві: серйозного бізнесмена. 
«Напевно, він просто зайнятий своїм бізнесом», – подумала вона, намагаючись виправдати його мовчання. Але частина її серця підказувала інше. Що як він просто втратив до неї інтерес? Зрештою, у нього є пасія – та розкішна брюнетка, яка була в його квартирі. Вона в тисячі разів привабливіша за неї, та й що може запропонувати така дівчина, як Тесс, чоловікові рівня Елліаса? Вона лише студентка-сирота, яка кожного дня бореться за своє місце під сонцем.  
Тесс глибоко зітхнула, змусила себе усміхнутися і вирішила відпустити всі думки про сусіда. Вона мала зосередитися на головному – захисті своєї курсової роботи. Затримуватися на непотрібних емоціях було недоречно. Притиснувши до себе теку з малюнками та схемами, які були основою її роботи, Тесс упевнено вирушила до академії. Попереду був важливий день, а за годину вона мала зустрітися з Деймоном, хлопцем, який останнім часом став для неї все ближчим і зрозумілішим. 
«Можливо, це мій шанс почати нову сторінку», – подумала вона, прямуючи до місця зустрічі. 
Як і домовлялися, Тесс і Деймон зустрілися в кабінеті для лабораторних робіт у корпусі анатомії. Тесс усе ще трималася впевнено, але її серце билося швидше, коли вона побачила Деймона. Хлопець, який останнім часом здавався їй таким турботливим і приємним, змінився до невпізнання. Його погляд був сповнений презирства, а зухвалий усміх зловісно розтягнувся на обличчі. 
– Чого ти дивишся? – холодно кинув він, тримаючи в руках її теку з курсовою. – Думаєш, ти така особлива? Думаєш, завжди будеш першою? 
– Деймон, про що ти? – Тесс застигла, побілівши. 
У наступну мить, не відповідаючи на її запитання, хлопець розірвав теку на шматки, жбурнув їх у повітря й відштовхнув Тесс убік. Папери злетіли й осипалися навколо неї, немов гостре знущання. 
– Навіщо, Деймон? – тихо спитала вона, намагаючись зібрати порвані аркуші з підлоги. Її руки тремтіли, а очі наповнювалися слізьми. – Що я тобі зробила? Навіщо ти це робиш? 
– Щоб ти не була краща за мене! – гаркнув Деймон, і його голос пролунав мов ляпас. – Ти завжди перша, завжди попереду. Мені це остогидло! Зрозумій, Тесс, ти не зможеш досягнути успіху. Ти просто не на це створена! І знай, твій брат мене не лякає! Він тут не допоможе! – Деймон зневажливо сміявся, проходячи повз неї. – І хай щастить, Тесс. Це був твій останній шанс. 
Грюкнувши дверима, він зник, залишивши Тесс саму. 
Тесс опустилася на підлогу, тримаючи в руках зібрані шматки своєї курсової роботи. Сльози текли по її щоках, розмиваючи всі думки. Її серце билося глухо, а розум відмовлявся приймати те, що сталося. 
«Я могла б пояснити це професорам, – промайнуло в її голові. – Вони мене знають. Вони знають, як я працюю». Але вона знала, що це не допоможе. Цього разу на захисті був присутній запрошений Академік медичних наук. Людина, яка не чула про неї, якій потрібні були лише бездоганна робота й пунктуальність. Жодних пояснень, жодних виправдань. 
Її надії та мрії зруйнувалися в одну мить. 
Це був провал. 
Тесс заливалася сльозами, притискаючи до грудей розірвані шматки курсової роботи. Вона не могла повірити, що людина, якій вона довіряла і яка здавалася такою доброю, могла зробити з нею щось подібне. Деймон, той самий розумний і тямовитий одногрупник, якого вона вважала майже другом, завдав їй такого удару. Її світ, побудований на вірі в людську доброту, здавався зруйнованим. Тепер вона не знала, як зібрати себе докупи, адже шанси на виправлення були мізерними. Її впевненість зникла, а біль в серці здавався безмежним. 
За кілька хвилин до аудиторії зайшла Амалія. Вона здивовано зупинилася, побачивши Тесс, яка сиділа на підлозі зі сльозами на очах, оточена уривками паперу. Дівчина швидко зняла з себе білий халат і присіла біля Тесс. 
– Тесс, ти чого? Що сталося? Чому ти тут сидиш? Скоро викличуть першу п'ятірку, а ти в такому стані, – занепокоєно питала Амалія. 
Тесс здавлено схлипнула, не наважуючись підняти очі. Вона обережно прошепотіла: 
– Деймон... Він розірвав мою курсову. Він сказав, що не хоче, щоб я була кращою за нього. 
Амалія зітхнула, її обличчя наповнилося рішучістю. Вона подивилася на розірвані шматки паперу, а потім прямо в заплакані очі Тесс.  
– Тварюка! – голосно видихнула вона, розлючено постукавши пальцем по лобі. – То ось чому він такий спокійний і впевнений. Знаєш що? Це ще не кінець світу! Ми щось вигадаємо. 
Амалія допомогла Тесс піднятися на ноги. І м’яко усміхнулася: 
– Так, слухай. Збери ці папери, заліпи скотчем і чекай мене біля аудиторії за годину. Я щось придумаю. І не смій навіть думати про те, щоб здатися. Я зроблю все, щоб ця історія закінчилася на твою користь! 
Амалія впевнено кивнула, немов уже знала план дій. Її енергія й рішучість трохи повернули Тесс віру в те, що вихід завжди є. 

Минуло близько двох годин. На захист курсових робіт увійшла друга п'ятірка студентів, а Тесс усе ще сиділа в аудиторії. За порадою Амалії вона склеювала скотчем розірвані аркуші своєї роботи. Хоча сама і не знала, як це їй допоможе, у її душі ще жевріла надія. Вона вірила, що зможе все виправити та успішно пройти захист. 
Остання група студентів зайшла до аудиторії, а Тесс стояла біля стіни, судомно стискаючи склеєну курсову. Її руки тремтіли, серце вистукувало ритм страху, але вона продовжувала сподіватися. Амалія нервово ходила коридором, дивлячись то на годинник, то на вхідні двері кафедри. Вона вже захистила свою роботу, але залишилася, щоб підтримати Тесс. Амалія знала, хто саме зможе змусити комісію прийняти роботу Тесс і вислухати її захист. 
Останній студент вийшов заудиторії. Одногрупники, які чекали вердикту, почали кидати на Тесс погляди. Більшість із них не приховували заздрощів, адже дівчина була кращою за багатьох із них, мала повагу професорів та блискучі академічні досягнення. Сьогоднішній провал Тесс здавався для них можливістю затьмарити її блиск. 
Деймон стояв осторонь, уникаючи її погляду. Його лице залишалося напруженим, але на ньому грав вираз прихованого задоволення. Його план спрацював. 
– Бляха, – тихо вилаялася Амалія, зібравшись із думками. Вона швидко увійшла до аудиторії, залишаючи студентів у коридорі в подиві. Менше ніж за хвилину вона вийшла, і, знервовано розблокувавши телефон, почала комусь дзвонити. – Десять хвилин. Я виграла десять хвилин! – пробурмотіла вона, помічаючи, як вхідні двері кафедри раптом різко розчинилися. 
Тесс здригнулася, притулившись до холодної стіни, коли побачила, хто зайшов до коридору. Високий чоловік із впевненим виглядом ішов поряд із ректором. Його хижий погляд викликав шепіт серед студентів, а у когось навіть страх. Це був Елліас. 
Він зупинився поруч зАмалією, щось тихо сказав їй, і вона усміхнулася, кивнувши у відповідь. Дівчина подивилася на Тесс і підбадьорюючи її, показала жест кулаком: «Вперед!». Ректор усміхався, спостерігаючи зі цією сценою. Вигляд у нього був грізний, але він м’яко простяг руку до Тесс.  
– Пані, дайте вашу роботу, – промовив він із повагою. – Я чув багато доброго про вас. Знаю, що ви є однією з найкращих студентів. 
Тесс віддала йому склеєну курсову, не відводячи очей від Елліаса. Її серце билося так швидко, що вона ледь дихала. Ректор уважно подивився на роботу й увійшов до аудиторії. 
Елліас глянув на Тесс, посміхнувшись одним куточком губ. Його погляд був теплим, але водночас неймовірно пронизливим. 
– Все буде добре, сестричко, – тихо, майже жартівливо, сказав він, ховаючи за спокоєм свою напругу. Його голос звучав переконливо, і навіть ті, хто випадково почув його слова, не могли не повірити. – Впораєшся чи краще перенести захист на інший день?  
– Звичайно ж впорається! – швидко відповіла Амалія, кидаючи Елліасу заохочувальний погляд і невимушено поправляючи своє руде волосся. Вона навіть не приховувала захоплення від того, що змогла покликати такого впливового чоловіка. – Це я повідомила твоєму, е-ем, – вона зам'ялася на мить, підбираючи правильне слово, – брату! – закінчила голосніше, ніби спеціально для тих, хто спостерігав за їхньою розмовою.  
– Я ж просив, щоб ти сама дзвонила мені, якщо потрібна буде допомога! – тихо, але з підкресленою серйозністю, Елліас нахилився до Тесс. Його подих обпік її шию, викликаючи у неї змішані емоції. – Будь-яка допомога. 
– Ти не повинен, – зітхнула Тесс, опустивши очі, але не зуміла приховати, як її щоки почервоніли. – В тебе є нагальні справи. 
– Більш нагальні за тебе? – запитав Елліас, викликавши у дівчини не лише розгубленість, а й невловиму теплоту, яка розливалася її тілом. Його слова пролунали як виклик, але водночас і як обіцянка. 
– Тесс! – голос ректора різко перервав їхню взаємодію. Він стояв у дверях аудиторії й привітно кивнув Елліасу, даючи зрозуміти, що час настав. – Йди на захист курсової! 
Тесс кивнула, затамувавши подих, і зробила крок уперед. 
– Побачимося вдома, – додав Елліас, його голос був спокійний, але погляд залишався надзвичайно зацікавленим. 
Вона не відповіла, лише кинула швидкий погляд через плече, перш ніж увійти до аудиторії, де на неї чекав вирішальний момент. 

Елліас лютував на самого себе. Цей незрозумілий потяг до сусідки руйнував його впевненість у собі, розхитував чітко побудовані плани. Зараз не час для сентиментів, любовних пригод чи пустих роздумів. Коронація вже на горизонті, а разом із нею – відповідальність за весь уклад міста, за кожне рішення. Ті, хто не погоджуються з вибором старійшин, вже готували компромати на нього та його найближче оточення. Кожен його рух під пильним оком. Кожен шукав слабкість, яку можна використати, щоб поставити його на місце. 
Він був на черговому зльоті місцевих лідерів, коли отримав повідомлення від Амалії – однієї з тих, хто добре вмів маневрувати в його світі. Вона повідомила, що його «сестра» потрапила в халепу: її ось-ось відрахують із медичної академії. 
– Су-ка! – Елліас грюкнув дверцятами машини, намагаючись не втрачати самовладання. – Їдь! – кинув він водієві, глянувши на годинник.  
Він вирішив допомогти сусідці, але розумів, що за це рішення доведеться заплатити. 
– Що тепер? – водій, набираючи швидкість, з цікавістю поглядав у дзеркало заднього виду.  
– Нічого. Діємо за планом. А там побачимо, – видихнув Елліас, спираючись головою на підголівник і закриваючи очі. У пам’яті знову спливло обличчя Тесс, її здивовані очі, коли він з’явився на кафедрі у супроводі ректора. 
Ця сцена переслідувала його. Він сто разів пожалкував про їхнє знайомство. Хотів би повернути час назад і не дозволяти їй наблизитися. Він міг би залякати її, вигнати з життя, стерти всі спогади. Але реальність була іншою: Тесс зачепила в ньому щось давно забуте – почуття. І це бісило його понад усе. 
Після коронації він не зможе дозволити собі керуватися почуттями. У його світі це слабкість, яку знищують перш за все. Йому потрібно було забути про неї, хоча б на місяць. А краще назавжди. Коли ситуація стабілізується, коли він остаточно освоїться у своїй новій ролі, тоді він вирішить, чи має ця історія продовження. 
Елліас відпустив думки про Тесс, відкриваючи планшет і переглядаючи файл із досьє на міністра, який прагнув урвати частку тіньового бізнесу міста, не гребуючи брудними методами. 

Звичайно ж, після того, що сталося, Деймона виключили з університету без права на відновлення. Тесс, як і очікувалося, захистила курсову роботу на відмінно й отримала найвищі відгуки від присутнього академіка. Сам ректор був приємно здивований тим, наскільки дівчина була природною у своїй презентації та продемонструвала глибоке розуміння своєї теми, яке виходило далеко за межі простого заучування. Навіть попри драматичну ситуацію, чоловік, який очолював медичну академію, відчував задоволення, що допоміг студентці, за яку клопотала така впливова особа, як Елліас. І він не помилився. 
Коли Тесс вийшла з аудиторії, її зустріла Амалія з обіймами. У її рудоволосій одногрупниці світилася щира радість і гордість за те, що змогла допомогти. 
– Відсвяткуємо? – запропонувала Амалія, розправляючи волосся. – Я прямо перенервувала. Треба випити чогось міцного і піти танцювати. 
– Я, мабуть, відмовлюся, – видихнула Тесс, стомлено усміхаючись. – Можливо, іншим разом. 
– Ну, так, ти маєш рацію, – погодилася рудоволоса красуня, уважно оглянувши втомлену дівчину й розуміючи її стан. – Дай хоч до хати підкину? 
– Дякую, Амалія, – Тесс ледь усміхнулася куточками губ, але її очі почали розгублено оглядати простір у пошуках когось. 
– Він пішов одразу, – тихо сказала Амалія, вловивши, кого шукає Тесс. 
– Зрозуміло. 
– Домовились, іншим разом відсвяткуємо! – впевнено додала Амалія, простягнувши Тесс свою руку для рукостискання. – Тільки не забудь! 
– Не забуду, – прошепотіла Тесс, стискаючи руку Амалії, і відчула маленький проблиск тепла серед хвиль емоцій і втоми.