Розділ четвертий

Розділ четвертий. Мій названий брат.  

У якийсь момент в Елліаса з'явилося дивне бажання зробити один дзвінок і знести всю цю старечу халупу та провести оновлення житла. Щойно він побачив убогу кухню Тесс, думки про ремонт і покращення її умов стали нав’язливими. Але чому це його турбує? Саме це питання він задавав собі знову і знову, поки продовжував оглядати кімнату. 
Він раптом усвідомив, що зовсім нічого не знає про свою сусідку. Але чомусь уже бажає турбуватися про неї.  
«Скільки їй років? Де її батьки? З ким вона живе? Очевидно, що одна. Де вчиться? В медичній академії, але в якій і чи це правда? Чим вона займається? Звідки бере гроші на життя? І хто цей, сука, мерзенний поц, що хотів вдарити це миле дівча? Стільки питань, на які я неодмінно знайду відповіді», – подумав Елліас, спостерігаючи, як Тесс рухається на кухні.  
– Чорна кава без цукру, – сказала вона, ставлячи перед ним кухоль із принтом рожевих слонів. Її усмішка була вимушеною, але теплою. 
Елліас зробив ковток і відчув себе в легкому ступорі. Кава була не просто дешевою – вона ледве-ледве дотягувала до назви «кава». Але напій був несподівано смачним. Солоний присмак, який відчувався на кінчику язика, додавав глибини. 
Він глянув на Тесс. Вона стояла перед ним, ховаючи тремтіння рук за кумедною усмішкою. 
– Звідки знала, що я п'ю без цукру? – спокійно запитав Елліас, знову зробивши ковток. 
Тесс на мить завагалася.  
– Я теж п'ю без цукру... ось і вирішила, що ви теж, – відповіла вона, запнувшись на останніх словах. Її очі збентежено дивилися на кухоль у його руках. 
– Чого застигла? Я ж тепер твій брат? – хмикнув Елліас, піднімаючи одну брову. – Не «Викати» ж своєму братові?  
– Вибачте, – прошепотіла Тесс. Потім додала трохи гучніше: – Вибач, що представила тебе своїм братом. 
Її голос був м’яким, а усмішка... награною, але водночас наповненою світлом, що пробивалося крізь її тривогу.  
Елліас мовчки спостерігав за нею, намагаючись зрозуміти, чому ця дівчина, зі своїми скромними умовами та невинною наївністю, змушує його відчувати це дивне тепло.  
– Так хто він, цей антигерой? Хлопець? – Елліас глянув на Тесс із сумішшю цікавості та відвертої огиди. Його голос несподівано змінився, наповнившись відтінком ревнощів, що він сам не міг приховати.  
– Мій колишній. – Вона ледь чутно зітхнула й сіла на табурет. Її погляд впав на чашку з чаєм, ніби Тесс намагалася уникнути його очей.  
– Він завжди так поводився? – запитав Елліас, його голос став наполегливим, майже загрозливим. 
– Поводився, – уточнила вона, дозволивши собі слабку, гірку усмішку. – Ми розійшлися пів року тому.  
– Тоді навіщо він приходив?  
Тесс трохи розгубилася. Вона намагалася знайти відповідь, але, як завжди, обрала свою улюблену стратегію. 
– Тому, що...  
– Тому, що? – Елліаса підняв брови. – Тому, що, що?  
– Тому, що... – повторила вона, невинно знизавши плечима. Її губи розтягнулися в легкій усмішці, але дівчина швидко відвернулася й зробила ковток чаю, намагаючись уникнути його пронизливого погляду.  
– Знаєш, припиняй зі своїми «тому, що». Я терпіти не можу таких відповідей, – буркнув він, напружено зітхнувши. Елліас відкинувся спиною до стіни, вперше за весь час виглядаючи трохи розслабленим. – Сама живеш?  
– Угу, – тихо відповіла вона. У її голосі не було впевненості, але щось у погляді, здається, викликало у нього бажання довіритися.  
– А батьки?  
– Сама живу, – різко заявила Тесс. Вона знову підняла на нього свої зелені очі. Це був чіткий знак, що тему слід змінити. – До речі, я втомилася, а мені ще потрібно готуватися до завтрашніх занять. Якщо ти не проти... 
Елліас на мить застиг, а потім коротко кивнув.  
– Зрозумів. Дякую за каву, сестричко, – мовив він, підкресливши останнє слово. Його голос прозвучав із легкою іронією, яка змусила дівчину закусити губу. 
– Будь ласка, – відповіла Тесс, намагаючись залишатися спокійною. Вона підвелася, витираючи руки рушником, і провела поглядом Елліаса до дверей.  
Сусід затримався на порозі, повернувшись до неї обличчям. У його очах все ще читалася цікавість, а на губах грала легка усмішка. 
– Якщо цей «герой» ще раз з’явиться тут, – почав він, знизуючи плечима, – просто дай знати. Можливо, мені доведеться нагадати йому, що твій брат – не той, з ким варто жартувати. 
Тесс не знала, як реагувати на таку заяву, тому просто кивнула, опустивши очі.  
– Забігай у гості, сестричко, – наостанок додав він.  
– І ви забігайте. – Видихнула вона у відповідь.  
– А з чого ти мені знову «викаєш»? – Елліас поглянув на її червоне личко і хижо посміхнувся.  
– Я більше не буду, – намагаючись вирівняти дихання, Тесс торкнулася пальцями губ. 
– Добре, сестричко. Ще побачимося, – задоволений собою, Елліас кивнув і вийшов із квартири.  
Клацнув замок. Переможна усмішка з'явилася на його обличчі. Дівчинка, як йому здавалося, запала на нього. Вона не розуміла, у що грає, чи, можливо, взагалі не мала почуття самозбереження. Після того, що сталося тиждень тому, Тесс не сприймала його як загрозу.  
«Дивна, дурна, але зараза така апетитна» – промайнуло у його думках.  
Елліас вирішив поки що не бентежити її та не показувати, наскільки вона йому бажана. У його й без того похмурій душі з'явився промінчик світла, який він не збирався гасити. Поки що. 
У цій дивній грі він міг дозволити собі насолоджуватися моментом.  
Тесс довго не могла заснути тієї ночі. Весь час думала про сусіда. Його слова, поведінка, манера дивитися на неї – усе викликало тривожний інтерес і змішане почуття страху та захоплення. 
Вона не розуміла, чому її тягне до цього чоловіка. Чому вона не боїться його? Ні, вона, звісно, боялася. Але зовсім інакше. Цей страх був чужий її колишньому досвіду. Він не мав нічого спільного з панікою чи жахом, які викликав у неї Оскар. Це було щось нове. Невідоме. І це лякало її найбільше. 
 
Наступного дня, повернувшись додому після вечірньої практики, Тесс вирішила, що проведе решту вечора, відпускаючи емоційну напругу. Закутавшись у ковдру, вона тримала у руках свій улюблений м'ятний чай, потупившись очима у старенький телевізор. Улюблений фільм заспокоював її, і вона приготувалася плакати, як завжди. 
На екрані з’явився знайомий титр: «Воїн. Історія хороброго серця». Тесс знала напам'ять кожен рядок цього фільму й, зачарована, промовляла в такт з озвучкою.  
– Суолі, – прошепотіла вона разом із головною героїнею.  
Дві години пролетіли непомітно. Фінальна сцена, де кохані загинули, а їхній син спостерігав за листям, що повільно осипалося з дерев, завжди викликала у Тесс шквал емоцій. Вона ревіла, ніби вперше побачила цю історію. 
Її сльози були не лише через трагічний кінець героїв, а й через весь накопичений біль, який вирвався назовні. Це був її спосіб випустити горе, образи, розчарування та самотність. 
У реальному житті Тесс здавалося, що її ніхто не розуміє. Вона втратила батьків і була змушена виживати самотужки, розпродаючи речі з квартири. Її колись затишний дім тепер здавався спустошеним, але вона не здавалася. У неї були мрії й мета – стати лікарем.  
Стук у двері вирвав її з істеричного полону. Тесс підвелася з дивана, витираючи сльози, і, не спитавши «хто там», відкрила двері. 
На порозі стояв Елліас. Він спирався рукою на стіну й дивився на неї з-під лоба. Щось у його погляді змінилося, щойно він помітив її почервонілі очі та сльози. Спокійний вираз обличчя поступився місцем хижому, його пальці стиснулися в кулаки, а тіло напружилося.  
– Вітання, – тихо сказала Тесс, намагаючись прикрити сліди сліз награною усмішкою. 
Але Елліас не відповів. Він лише мовчки дивився на неї, а потім пройшов повз, м’яко, але наполегливо відсунувши її вбік, і почав обстежувати квартиру. 
Тесс зачинила двері й нерухомо стояла, спостерігаючи за ним. Елліас заходив у кожну кімнату, відкривав двері шаф і навіть визирнув на балкон. Його рухи були стримані, але в них читалося щось небезпечне.  
– Хто тебе образив? – Він нарешті зупинився, глянувши на дівчину. Його голос звучав низько, майже роздратовано. 
Тесс, все ще закутана в ковдру, сіла на диван й розгублено дивилася на нього.  
– Ніхто, – видихнула вона.  
– Чого ревіла? – Його погляд обшукав кімнату, і зупинився на чохлі від диска, що валявся біля телевізора. 
Тесс відчула, як її серце трохи заспокоїлося, і пожвавішала.  
– Я фільм дивилася, от і розплакалася!  
– Фільм дивилась?! – Елліас звузив очі, а його голос наповнився здивуванням і недовірою.  
– Фільм, – повторила вона, кивнувши. 
– Су-ка! – не стримався він. – Вона фільм дивилася!  
Елліас раптом голосно вилаявся, змахнув рукою, і, перш ніж Тесс встигла щось сказати, схопив телевізор. Одним ривком він скинув його на підлогу. Старий екран розлетівся на друзки з гучним гуркотом. 
Тесс пискнути й підняла ноги, стискаючись від несподіванки. Вона дивилася на розбитий телевізор широко розкритими очима, і сльози знову навернулися, але цього разу не від фільму. 
Елліас різко пішов на кухню, лишаючи за собою відчуття вибуху. Шмигнувши носом, Тесс забігла за ним і збиралася сказати йому, що не має грошей на новий телевізор, і, що він не мав жодного права нищити те, що йому не належить.  
– Каву зроби! – коротко кивнув він, притулившись спиною до стіни. 
Тесс, тремтячи, підійшла до кухонного столу.  
– Чорну і без цукру? – запитала вона, намагаючись приховати свій страх. 
– Так! – Елліас різко відповів, схрестивши руки на грудях.  
«Су-ка… – невдоволено продовжував він у думках. – Фільм дивилася та розплакалася!»  
Тесс усміхнулася. У його суворому погляді вона бачила щось котяче – дикість, змішану з невимушеною грацією. І ця думка змушувала її засоромитися. Дівчина раптом відчула бажання простягнути руку, торкнутися його обличчя та заспокоїти. Вона розуміла, що його агресія – це лише оболонка, викликана нерозумінням. Незважаючи на смуток через зламаний телевізор, їй було приємно відчувати таке незвичне піклування. 
Заваривши ту саму найдешевшу каву з сіллю, Тесс поставила чашку на стіл. Вона відійшла до підвіконня, обережно впираючись у нього стегнами, і спостерігала за сусідом, який сидів, мовчки заплющивши очі.  
– А ти тепер завжди будеш приходити на каву? – запитала вона, намагаючись звучати невимушено. Її очі лукаво примружилися, сподіваючись на доброзичливу відповідь.  
– А тобі шкода чашку кави? – не відкриваючи очей, відказав він, ледь усміхнувшись куточками губ.  
– Ні! – різко відповіла Тесс, а потім швидко додала, намагаючись приховати зніяковіння: – Просто вже майже опівніч.  
– Але ж ти не спала, – спокійно зауважив Елліас.  
– Та в гості опівночі не ходять, – заперечила вона, м’яко усміхаючись від незручності цього діалогу.  
– А я не гість, – нарешті відкривши очі, заявив Елліас, ніби встановлюючи правила. Він помітив усмішку на її губах, і це зачепило в ньому щось. Ця дівчинка грає з ним, але чи розуміє вона, наскільки небезпечна ця гра? – Я ж ніби твій брат. Хіба ні?  
– Точно, – кивнула Тесс і розсміялася, знявши напругу. Її сміх був щирим та теплим, як ранкове сонце. Вона пильно спостерігала, як Елліас повільно, ковток за ковтком, допиває каву, не відриваючи погляду від її обличчя. Їхні очі зустрілися й завмерли. Ніхто з них не поспішав розривати цей момент. 
– Брат, що знайшов мене зовсім недавно, – жартома додала вона, але в її голосі бриніло щось більше. 
Елліас лише ледь усміхнувся у відповідь, але його очі промовляли інше.