Розділ третій

Розділ третій.  Не клич, не шукай і не чекай. 

Елліас знову скористався моментом. Підвівшись із софи з легкістю, притаманною хижакові, він підійшов до Тесс і, притягнув її до себе. Вона, здавалося, була його єдиним свіжим ковтком повітря у задушливому світі. Її тіло застигло, а очі відображали суміш подиву та нерішучості. Міцно притискаючи Тесс до своїх грудей, він позбавив її шансу поворухнутися, залишаючи її безпорадною у його обіймах.  
– Я... я не можу дихати, – простогнала вона, але не відвела погляду від його очей.  
Елліас лише ледь помітно усміхнувся. Він встромив пальці в її густе пшеничне волосся, водночас таке м’яке і ніжне, ніби створене з шовку. Його обличчя злегка нахилилося до її голови, вдихаючи незвичайний аромат жасмину, що переплітався з лаймом. Це поєднання дивувало й водночас приваблювало. Щось у цій дівчині здавалося йому незрозумілим, недосяжним. Її природність, простота, світло... 
Вона була надто яскравою. Надто чистою. Надто хорошою для нього.  
Елліас завжди уникав таких, як вона. Занадто світлі дівчата були схожі на дзеркало, у якому відображалися всі його тіні – кров, зрада, ненависть, таємниці, які ніколи не повинні були побачити світ. І ця дівчина навіть гадки не мала, ким він був насправді. Але якби знала... Від однієї лише думки, що вона може побачити його справжнє обличчя, у грудях закалатало глухе невдоволення. 
Його руки притисли її сильніше. Він відчував биття її серця – воно шалено калатало, відгукуючись на кожен його рух. Дихання Тесс стало коротким і важким, і це задовольнило Елліаса. Він не хотів завдавати їй болю, лише налякати. Показати, що вона грає з вогнем. 
– Хочеш, щоб я зупинився? – прошепотів він низьким голосом, нахилившись так близько, що його подих ковзнув по її шиї. 
Тесс не відповіла, але її очі залишалися впертими, навіть коли її тіло легенько здригнулося. Це розчарувало його і водночас сподобалося. Її не можна було просто злякати. Ця дівчина була незвичайною. 
І Елліас нахилився, щоб поцілувати її. Цього разу без грубості, без натиску. Його губи торкнулися її ніжно, як дотик пір’їни. 
На його подив, вона відповіла взаємністю. Її губи здригнулися, але вона не відштовхнула його. Навіть після всього, що сталося між ними, вона залишалася такою... наївною. Цей поцілунок був чимось більшим, ніж він міг передбачити. Він відчув, як щось у ньому тремтить – щось, що він вважав давно зниклим. 
Коли Елліас відірвався від її губ, в його погляді блиснула тінь сумнівів. Тесс не виглядала наляканою. Її малахітові очі були спокійними. І це лякало його набагато більше, ніж будь-який страх у її погляді. 
– Я тобі казав, – хрипко промовив він, – не приходь більше. 
Тесс збиралася відповісти, але раптовий дзвінок мобільного телефону перервав їхню розмову, ніби грім серед ясного неба. Пальці Елліаса, які щойно міцно тримали її талію, на мить напружилися, але він не поспішав відпустити її. Діставши телефон, він відповів різким голосом:  
– Що?! – рикнув він, здавалося, наполовину стримуючи гнів.  
– Ел, тобі необхідно заявити свої права. – Спокійний, навіть байдужий голос долинув із динаміка. – Тіньова імперія має бути твоєю. 
Елліас стиснув зуби й майже прогарчав:  
– Ти вирішив зателефонувати, щоб сказати це саме зараз? – він відчував, як ситуація вислизає з-під контролю.  
– Ну так.  
– Ти з глузду з'їхав?! – Елліас різко вилаявся, кидаючи свій погляд у стелю, ніби шукав там підтримки. 
– Та ні, Ел. Просто вирішив нагадати тобі.  
– Нагадав, – погодився Елліас і зупинив погляд на Тесс. 
Усе її тіло ніби застигло під його рукою. Вона розуміла, що він говорить про щось дуже важливе, хоча жодної деталі не могла зрозуміти.  
– Так ось, ти ж не збираєшся просто відсиджуватись? Ми готові йти за тобою до кінця.  
– Шрам, ти за себе говориш чи за всіх хлопів? – Елліас знизив голос, але його очі були як сталеві ножі. На мить він настільки занурився в розмову зі своїм вірним другом, що його хватка на талії Тесс ослабла.  
Скориставшись нагодою, Тесс миттєво вислизнула з його рук і попрямувала до дверей, її рухи були швидкими, але точними, як у звіра, який шукає шлях до порятунку від переслідування хижака.  
– Це все? – Елліас, усвідомивши її втечу, зрозумів, що його контроль зникає, і втратив самовладання. – Шрам, у тебе діло до мене?  
– Ні, просто дзвоню дізнатися, як твої справи.  
– Твою ж матір! – Зірвавшись на крик, він майже вибухнув, але вчасно стримав себе. Крокуючи до коридору, Елліас кинув у слухавку: 
– Шрам, у мене все добре. Все, прощаємось!  
Його голос луною розлетівся квартирою, як штурмовий вітер перед бурею. 
– Ну так до вечора? – не розуміючи натяків, Шрам не здавався.  
– До вечора! І привези того малого, що мене підрізав. Я сам поговорю з ним. 
Він кинув погляд на двері, що вже майже зачинилися за Тесс. Кинувши телефон у кишеню, Елліас різко закрив її вихід своїм тілом. Його очі, сповнені зухвалості та темної сили, уважно вдивлялися в її.  
– Зовсім не страшно? – запитав він тихим голосом. 
– А повинно бути? – Тесс намагалася приховати хвилювання, та легке тремтіння в руках її видавало.  
Елліас нахилився ближче, схопив її за руку, як вовк, що тримає здобич. 
– Маєш боятися.  
– Я піду, – її голос здригнувся, але вона знайшла сили відповісти майже переконливо. – Вам потрібний відпочинок. Я завтра зайду.  
– Чому одразу не пішла?  
– Тому що... – вона важко зітхнула, але замовкла.  
– Тому що, що? – його голос був наполегливим, як і його погляд, від якого неможливо було втекти.  
– Тому що... ви не погана людина.  
Ці слова пролунали, наче вибух у тиші. Елліас хмикнув. Його сусідка була такою наївною, що навіть гадки не мала, наскільки він не «не погана» людина.  
– У всьому поганому є щось хороше. – Тесс намагалася триматися впевнено, навіть коли відчувала, як його пальці повільно рухаються по її талії. – Потрібно лише придивитись.  
– Отже, не боїшся? – Його голос став тихішим, але холоднішим. Зупинивши руки на її пружних сідницях, він стиснув їх з силою. – Не боїшся, що я можу завдати тобі справжнього болю?  
– Ми всі вміємо завдавати болю, – прошепотіла вона, торкнувшись його рани. 
Їхні погляди знову зустрілися, але цього разу між ними запанувала глибока тиша, насичена невисловленими емоціями. Ні, вона не встигла зробити те, про що могла б пошкодувати. Але не встигла лише тому, що сама передумала.  
Тесс прийняла для себе дивне, зовсім нелогічне рішення, слідуючи за спонтанними бажаннями, яке вирувало десь глибоко всередині. Вона сміливо простягла руку, обхопила шию сусіда, який продовжував сердито дивитися на неї, і раптово поцілувала його. Її губи торкнулися його з такою рішучістю, що навіть сам Елліас не відразу збагнув, що сталося.  
Вона цілувала його жадібно, як людина, що шукає порятунку, і водночас – як вирок. Її дотик був м’яким, але водночас вимогливим, ніби вона хотіла чогось більше, ніж просто поцілунку. І тільки тоді, коли в її легенях не залишилося повітря, Тесс відступила на крок, важко дихаючи. Її погляд був водночас зляканим і збентеженим, як у людини, яка щойно зламала всі свої правила. 
Елліас, своєю чергою, застиг на місці. У його голові вирувала буря, яка, здається, знайшла свій вихід і в грудях, і десь глибше. Він насилу стримував себе, щоб не піддатися цьому шаленому імпульсу – знову притягнути її до себе.  
– Більше не приходь! – прохрипів він, і його голос прозвучав грубо, майже хижо. Його слова несли більше виклик, ніж наказ. 
Тесс, усміхнувшись майже манірно, поспішно витерла губи. Її руки тремтіли, але вона трималася впевнено. 
– Не прийду, – обіцяла вона з такою ж рішучістю, яка досі жевріла у її голосі. А потім, не оглядаючись, швидко вислизнула з квартири, яку сусід лише щойно відчинив для неї. 
Двері за нею зачинилися, залишаючи Елліаса в повній самоті. Його думки були хаотичними, серце билося як божевільне, а всередині розгорався вогонь, який він не міг згасити.  

Постійно згадуючи той шалений поцілунок, Тесс старанно уникала навіть випадкових зустрічей із сусідом.  
Вона обіцяла собі не навідуватися до нього більше, адже вже зрозуміла, що він чудово впорається без її допомоги. Цей розділ її життя мав залишитися у минулому. Тесс переконувала себе, що це був урок, який вона засвоїла. Вона намагалася повністю зосередитися на звичному ритмі життя: ранкові пробіжки, лекції в університеті, просиджування в бібліотеці. Але щоб вона не робила, думки про сусіда невблаганно поверталися. 
Його образ переслідував її всюди. Інколи вона ловила себе на тому, що надто довго вдивляється у вікно його квартири, сподіваючись побачити хоч натяк на рух. Час від часу Тесс здавалося, що вона чує його голос у коридорі чи кроки за стіною. Їй важко було визнати це навіть перед собою, але сусід глибоко засів у її голові. 
Одного вечора, втомившись від безплідних спроб вигнати Елліаса з думок, Тесс чесно зізналася собі, що закохалася. Це не було коханням, вона це розуміла. Її почуття до нього були схожі на бурю – захопливу, неконтрольовану, але скороминущу. «Це лише закоханість», – повторювала вона, сподіваючись, що переконає себе. Вона знала, що це пройде. Потрібно лише трохи часу, сили волі та терпіння. 
Однак, попри всі спроби зібрати себе докупи, її почуття не слабшали. Тесс усе ще частіше згадувала, як його очі дивилися на неї – суворо, але водночас з цікавістю. Як його руки впевнено торкалися її талії. Як вона відчувала тепло його тіла, притиснутого до її. Вона знала, що ця закоханість небезпечна, але не могла її позбутися. 
Навіть спілкування з іншими хлопцями, які намагалися привернути її увагу, не приносило результатів. Їхні посмішки здавалися їй надто безбарвними, розмови – поверхневими. Після зустрічі з Елліасом усі інші чоловіки виглядали нудними й передбачуваними. Його загадковість і сила продовжували притягувати її, немов магніт, хоча вона й знала, що краще триматися від нього якомога далі. 
Тесс була загублена у власних думках. Вона не знала, чи це добре, чи погано, але одне було очевидним: Елліас не був таким, як усі інші. І тепер, коли її серце потрапило в полон цього небезпечного чоловіка, вона могла лише сподіватися, що не пошкодує про це. 

Пройшов рівно тиждень від дня їхньої останньої зустрічі.  
Тесс поверталася додому після практичних занять, на яких сьогодні дали можливість попрактикуватися в чомусь новому. Вона була задоволена собою та втомлена. Єдине, чого вона хотіла – це прийняти душ, випити чаю та, укутавшись в ковдру, забутися у ліжку.  
Діставши ключі з сумочки, вона збиралася відчинити двері, коли почула кашель у напівтемряві під’їзду. Її серце стиснулося, а долоні спітніли. Тесс несміливо обернулася і, здригнувшись, побачила Оскара. Він крутив у руках запальничку, наче іграшку, і повільно прямував до неї.  
– Ну привіт, білка, – хрипкий голос хлопця прорізав напружену тишу.  
– Оскар... Навіщо ти прийшов? – Її голос зірвався на тремтіння. Стискаючи ключі, вона відчувала, як зростає напруга в грудях. – Тобі не можна з'являтися поблизу мого будинку. 
Вона притиснулася до дверей, намагаючись виглядати впевненою, хоча її страх видавали дрібно тремтячі пальці.  
– Я не зрозумів, у тебе хтось з'явився? – Оскар посміхнувся, наближаючись  до неї. – Бачив, як біля тебе вешталися якісь хлопці з університету. Що, вже почала ляпкатися з ними? А?  
– Ні... Нічого не змінилось, – тихо відповіла вона, намагаючись тримати себе в руках.  
– Я знаю, що навколо тебе завжди хтось крутиться. Але ж ти не будеш цілу вічність тримати свою цноту при собі, – сказав він з презирством, мружачи очі.  
– Після нашого розриву, я повністю занурена в навчання, – почала виправдовуватись Тесс, прагнучи пом'якшити його тон. – Ти ж знаєш, як я мрію стати лікарем. У мене немає часу на стосунки. Ті, про кого ти говориш, це просто однокурсники, і нічого більше.  
– Я приріжу тебе, коли дізнаюся, що ти з кимось спиш, – процідив він крізь зуби, торкаючись її губ пальцями. У його очах пломеніла ненависть і бажання. – Ти все ще бережеш свою першу ніч? Думаєш, я забув? Я маю право бути першим. 
Тесс здригнулася, притиснувши плечі до дверей. Їй хотілося кричати, але голос зник, залишивши лише страх.  
– Я вдячна тобі за все, що ти зробив для мене, – вимовила вона, хоч і не розуміла, за що має бути вдячною. Її слова звучали порожньо. Її «дякую» було лише спробою врятувати себе. 
Оскар пирхнув, його посмішка стала ще холоднішою. 
– Я сам вирішу, що для тебе краще. – Його пальці грубо стиснули її підборіддя. Він замахнувся, готуючись вдарити.  
Тесс заплющила очі, опустивши голову, намагаючись розслабитися і підготуватися до удару. Її тіло вже знало цей ритуал – дати йому можливість зробити те, що він задумав, щоб зберегти себе цілою. 
Вона навіть не почула кроків у коридорі, що стали її несподіваним порятунком...  
Секунда.  
Друга.  
Але нічого не відбувалося.  
Дивно. Це зовсім не схоже на Оскара. Він завжди діяв за одним і тим самим сценарієм. Що змінилося цього разу? У голові Тесс було стільки думок та запитань щодо дивної поведінки її колишнього, що у неї паморочилось.  
Раптом щось прогуркотіло.  
Спочатку вона не надала значення звуку, який прогримів зовсім поруч. Але вже за мить зважилася розплющити очі. І те, що вона побачила, змусило її завмерти. Оскар лежав на сходовому майданчику. Його обличчя було розбите, ніс явно зламаний, а з куточка рота текла густа кров. Він стогнав, спираючись на руки, але підвестися йому було важко.  
– Сусідко, – пролунав несподівано знайомий голос, – у тебе вдома кава є?  
Тесс повільно перевела погляд на свого несподіваного рятівника. Перед нею стояв Елліас. Його погляд був холодним і водночас спокійним, а голос – м’яким, але сповненим прихованої сили. Він уважно дивився на неї, оцінюючи її стан. Тендітна, налякана, майже беззахисна. І все ж у ній було щось таке, що змусило його втрутитися.  
– Є, – ледь чутно прошепотіла Тесс. Її руки ледь тримали ключі.  
– Тоді зроби мені каву, – він нахилив голову, ніби запрошуючи її діяти.  
– Добре, – відповіла вона, майже машинально відчинивши двері. Її ноги немов самі підкорялися його спокійному тону. Зупинившись на порозі й, не піднімаючи погляду, Тесс запитала: – З цукром?  
– На твій смак, – коротко відказав Елліас, жестом запрошуючи її пройти до квартири. 
– Добре, – кивнула вона. 
Позаду неї почувся хриплий, напружений голос Оскара:  
– Гей, ти, – він крекнув і затиснув ніс рукою. Його голос був сповнений злості й образи. – Ти хто такий?  
Тесс здригнулася від його голосу. Її колишній хлопець, хоч і принижений, досі був небезпечним. Якщо вона не виправдає нахабного вчинку свого сусіда, в Елліаса можуть виникнути серйозні проблеми. Оскар був хитрим і злопам'ятним. Він мав впливових друзів, які легко могли «виправити» для нього будь-яку проблему. 
Не дозволяючи страху взяти гору, Тесс підняла голову й упевнено відповіла:  
– Мій брат. 
Оскар витріщився на неї:  
– У тебе ж ніколи не було братів і сестер.  
– Він нещодавно мене знайшов, – швидко викрутилася вона. Її голос звучав твердо, але всередині все тряслося. 
Оскар підозріло примружився, але вирішив не ставати більше запитань:  
– Як скажеш. Брат так брат.  
Він виплюнув ці слова, витер рукавом кров із підборіддя та, зиркнувши на Елліаса, швидко пішов униз сходами, стикаючи кулаки від приниження.  
Елліас проводив його поглядом, а потім повернувся до Тесс: 
– Гарно збрехала. Тепер ми зв’язані. Іди, роби каву, сестричко.  
– Яку каву робити? – Тесс запитала, ніби нічого не сталося, швидко зникаючи у маленькій кухні. Вона відчинила навісну шафу, де стояла одна банка найдешевшої розчинної кави та кілька коробок чаю. Її рухи були автоматичними, наче заздалегідь пропрацьованими.  
– Гарячу! – коротко відказав Елліас, сідаючи на табурет біля невеликого столу. Його погляд ковзнув кімнатою, затримуючись на кожній деталі. 
Кухня була простою, скромною і навіть трохи занедбаною.  
Потертий стіл із подряпинами, стільці з різних комплектів, кілька яскравих магнітів на старому холодильнику. Здавалося, це місце було таким же звичайним і простим, як і сама Тесс – або принаймні, як вона хотіла здаватися.