Розділ перший

Розділ перший. Ми з вами сусіди.  

Як завжди, рівно о шостій ранку Тесс вийшла на ранкову пробіжку. Поглянувши на двері сусідньої квартири, вона несподівано для себе хмикнула, зауваживши, що нарешті квартира по сусідству перестане бути порожньою. Тиждень тому туди заселився новий господар. Але він був, наче привид чи тінь, яку ніхто не бачив і не чув. Він ніколи не з'являвся на людях, залишаючи за собою ореол таємничості.  
Сусіди (зазвичай це досвідченілюди) подейкували, що новий  власник квартири — сам Диявол. Про нього ходило багато чуток та химерних історій, які лякали своїми подробицями, змальовуючи таємничого чоловіка як справжнього лиходія.  
Тесс також жодного разу не стикалася зі своїм сусідом, хоча вже встигла кілька разів наслухатись тих моторошних історій, які розповідали місцеві сторожили. Чоловік був ніби живий привид: завжди сам, без жодних слідів звичайного життя. За чутками, він був пов’язаний з криміналом і розшукувався поліцією, або ж був ватажком місцевої банди й мав сильну політичну протекцію. Підозріле оточення, дорогі автомобілі біля під’їзду та люди з холодними поглядами лише підсилювали ці домисли.  
Тесс відчувала суперечливі емоції. З одного боку, його постать викликала у неї необґрунтований страх. З іншого боку – цікавість. Вона розуміла, що її новий сусід навряд чи був ангелом, але ж хто в нашому світі без гріха? Що, як усі ці чутки лише вигадка? Що, як за цією загадковістю ховається просто людина, яка втомилася від своїх помилок?  
Тесс з дитинства була надто романтичною натурою й уміла бачити красу навіть у найнеочевидніших речах. Навіть калюжа на дорозі була для неї не просто багнюкою, а дзеркалом, у якому відбивалося зоряне небо. Віра в добро допомагала їй витримувати труднощі життя.  
Повертаючись із пробіжки, Тесс поглянула на годинник і з жахом зрозуміла, що спізнюється на заняття. Перша лекція мала розпочатися через сорок хвилин, і за цей час їй треба було встигнути прийняти душ, добігти до автобусної зупинки, дочекатися автобуса й потрапити в нього. А ще непомітно пробратися в корпус, щоб уникнути зустрічі з Оскаром і зберегти собі гарний настрій.  
Оскар — колишній хлопець Тесс, в якого вона була закохана останні півтора року. Він майже зламав її. З кожною сваркою, з кожним грубим словом Тесс втрачала впевненість у собі. Він принижував її почуття, залякував і навіть піднімав на неї руку. Після їхнього розтавання в її душі залишився глибокий рубець.  
«Це в минулому», – подумала Тесс, труснувши головою, щоб відігнати ці похмурі думки. Вона старалася налаштувати себе на позитив, як рекомендував психолог, якого їй призначили після втручання державної служби у справах жертв домашнього насильства.  
Забігши до під'їзду, вона швидко піднялася на другий поверх. Ритм її серця все ще гнався за часом, коли вона дістала ключі з кишені й не помітила, як зіткнулася з кимось.  
Тесс вхопилася руками за плечі незнайомця, щоб утримати рівновагу й не впасти. Він похитнувся і застогнав, притулившись спиною до дверей її квартири. Його обличчя скривилося від болю чи гніву. На рівні його пальців на білій сорочці проступила темно-червона пляма крові.  
– Пробачте! – видихнула вона, намагаючись осмислити ситуацію.  
Чоловік машинально притримував живіт і нічого не відповів. Він був високий, із міцною статурою. Обличчя незнайомця було вкрите легким загаром, а глибокі сірі очі здавалися крижаними. Шрам на правій щоці додавав йому дикої чарівності.  
– Вам потрібно до лікарні! Я викличу швидку, – запропонувала Тесс, не зводячи погляду з його рук.  
– Мені не потрібні поради, – хрипко відповів чоловік, відсторонено дивлячись на неї. Він потягнувся до ключів, що стирчали в замку дверей сусідської квартири.  
«Це він», – промайнуло в голові Тесс. Той самий загадковий чоловік, якого вона не раз уявляла за розповідями сусідів. Вона стояла як укопана, дивлячись, як він спокійно заходить у свою квартиру, залишаючи за собою слід крові на підлозі. 
Вона розуміла, що цей чоловік принесе із собою більше запитань, ніж відповідей.  
– Ми з вами сусіди, – видихнула Тесс, випередивши чоловіка, спокійно провернула ключ у замку й відчинила двері. Вона пропустила його вперед і повільно зайшла слідом за ним, хоча він навіть не спробував зупинити її.  
«Дивна людина, невже не дбає про свою безпеку?» – подумала вона.  
Трикімнатна квартира виглядала звичайною для цього будинку, де всі квартири були спроєктовані майже однаково. Тесс помітила, що після попередніх власників було зроблено простий косметичний ремонт у пастельних тонах. Все дихало мінімалізмом – лише базові меблі, жодних зайвих деталей – справжня атмосфера парубоцького житла.  
Пройшовши слідом за сусідом до вітальні, Тесс тихо хмикнула, спостерігаючи, як обережно він сідає на білу софу. Його рухи були напружені, тіло ніби сковувала невидима сталь, а погляд, спрямований у стелю, відбивав внутрішню боротьбу. Чоловік явно стримував себе і боровся з болем, який спалахами контролював його рухи.  
Тесс не знала, наскільки серйозне поранення він мав, але могла припустити, що чим швидше йому нададуть допомогу, тим менше буде ризик інфекції та ускладнень.  
Сусід дивився в стелю, стримуючи стогін і тримаючи свою свідомість під контролем, а Тесс тим часом скористалася можливістю роздивитися його.  
Він виглядав молодо, хоча, безсумнівно, був старший за неї на років п'ятнадцять. Це означало, що йому було приблизно тридцять п'ять, не більше. Незважаючи на поранення, він був у чудовій фізичній формі. Потужна шия, широкі плечі та сильні руки, що проступали крізь напіврозстебнуту сорочку, підкреслювали силу й впевненість. 
Однак його обличчя було іншим – хижим, таємничим, з глибокими сірими очима, що здавалися глибшими за океан, та шрамом на правій щоці, який додавав зовнішності жорстокості. 
– Потрібно викликати швидку, – прошепотіла вона, завмерши навпроти, забувши, що кілька хвилин тому катастрофічно спізнювалася на заняття.  
– Забирайся! – прогарчав чоловік, заплющивши очі й відкинувши голову на чорний підголівник. – Я вже викликав допомогу.  
Тесс зітхнула.  
Уже збираючись залишити пораненого сусіда, вона зупинилася біля вхідних дверей і прислухалася. З вітальні долинали хрипкий стогін і звук, як хтось відкриває полички у пристінковій шафі біля навісного телевізора. Щось із гуркотом впало на підлогу й розбилося, викликавши розлючену лайку.  
«Який же я після цього лікар?» – подумала вона і зробила те, чого не повинна була робити. 
Тесс повернулася до вітальні. 
Її сусід стояв біля телевізора, спираючись лівою рукою на стіну, а правою притискав шмат марлі до рани, яка швидко просочувалася кров’ю. На підлозі були розсипані медикаменти й лежали два розбитих флакони з прозорою рідиною. 
Зібравшись із духом, Тесс відчула хвилю професійної рішучості. Впевнено підійшовши до сусіда, вона допомогла йому повернутись до софи. Дочекавшись, поки поранений зручно вмоститься, вона повільно опустилася перед ним навколішки й обережно торкнулася його руки, яка стискала рану. Шкіра була холодною.  
– Дайте подивлюся, – запропонувала вона, сміливо вдивляючись у його очі. – Я навчаюсь у медичній академії, тому можу надати допомогу. Якщо ви все ще не хочете звернутись до лікарні, і той, кого ви викликали, не прибуде до вас за пів години... – Вона важко зітхнула, розуміючи, що не впевнена, чи зможе допомогти. – Шанси не на вашу користь. 
Сусід не відповів, але дозволив Тесс оглянути себе. Він прибрав руку, все ще стискаючи скривавлену марлю, і уважно стежив за дівчиною, яка поводилася надзвичайно спокійно і врівноважено. Їй вистачило десяти секунд, щоб зробити перші висновки, і вони не були втішними.  
– Скільки часу минуло з моменту поранення? – запитала Тесс, торкаючись його холодної руки й притисла її до рани.  
– Не більше години.  
– Добре, – кивнула вона, на одну мить замислившись про план дій. – Я зараз повернусь. 
Тесс швидко зорієнтувалася після огляду рани. Побігши до себе додому, вона майже машинально зібрала все необхідне для надання допомоги. Її хірургічна аптечка, яку вона зберігала ще з часів своєї першої стипендії, завжди була готова для тренувань та надзвичайних ситуацій. Її мрія стати хорошим хірургом підштовхувала Тесс до практики навіть у таких незвичайних умовах. 
Повернувшись до квартири сусіда, Тесс впевнено підійшла до пораненого чоловіка, який зараз виглядав ще слабшим, ніж кілька хвилин тому. Його лице стало блідим, а губи стиснуті від болю. Але, як і раніше, він мовчав, стримуючи кожен стогін.  
– Рана не дуже глибока й не сильно забруднена, – спокійно промовила вона, розкладаючи інструменти. – Та все ж, вам доведеться приймати антибіотики. Якщо щось піде не так, доведеться звернутися до лікарні. 
Він кивнув, уважно стежачи за її рухами. Його холодна впевненість підкреслювала контраст із її ніжною, але рішучою поведінкою. Тесс почала розрізати закривавлену сорочку, звільняючи простір для обробки рани. Її професійність викликала у чоловіка щиру повагу. 
– Буде трохи неприємно, але треба зашити, поки рана свіжа, – вона обережно набрала лідокаїн у шприц. – Чи є у вас алергія? 
Він лише злегка хитнув головою, а потім закрив очі, мовчки дозволяючи їй працювати. 
Тесс діяла впевнено: промила рану, обробила її антисептиком і акуратно зробила кілька ін’єкцій знеболювального навколо розриву. Її тонкі пальці вправно працювали з ниткою та голкою, закриваючи поріз рівними швами. Чоловік, попри біль, навіть не здригнувся, а його холодний погляд невідривно стежив за нею. 
Її увагу привернули татуювання на його шкірі. Груди, шия і частина плеча були вкриті складним візерунком із драконів, хвиль і вогню, які створювали враження, ніби татуювання рухається разом із його диханням. 
– Готово, – видихнула Тесс, накладаючи останній шов. – Нічого серйозного, якщо все правильно обробити. Але це не скасовує необхідність звернутися до лікарів. 
Він ледь помітно всміхнувся куточками губ. 
– Ти навіть не спитаєш, як це сталося? – його голос звучав хрипко, але з натяком на іронію. 
Тесс на мить застигла, зустрічаючись із його поглядом. Її обличчя вкрилося рум’янцем, але вона швидко зібралася. 
– Мені важливіше, щоб ви вижили, ніж знати, як ви отримали це поранення, – відрізала вона, збираючи використані інструменти. 
Він не очікував такої відповіді. Її прямолінійність вразила його. 
– Ім'я в тебе є, сусідко? – тихо запитав чоловік, спостерігаючи, як вона закриває сумку з інструментами.  
– Тесса. Та краще Тесс, – відповіла вона, дивлячись на нього з легким викликом. – А у вас є ім'я, сусіде?  
Його губи ледь помітно розтягнулися в усмішці. 
– Елліас, – промовив він. – Але ти можеш звати мене просто «сусід». 
Тесс закотила очі, але не відповіла. Вона відчула, як щось у ньому тривожить її до глибини душі, змушує хотіти більше дізнатися про цю загадкову людину. Але не зараз. 
– Завтра я зайду, щоб оглянути шов, – кинула вона на прощання, повертаючись до дверей. – Мабуть, рано вранці чи ввечері. 
– Буду чекати, – відповів він із тінню усмішки, спостерігаючи, як вона виходить. 
Коли двері зачинилися, Елліас на хвилину заплющив очі, дозволяючи собі трохи розслабитися. Щось у цій дівчині було таким, що змушувало його почуватися живим. Але він знав: їхня зустріч не була випадковою.