Кабінет

Віра Іванівна, директорка дому сиріт, дивилась на пухкий жовтий конверт, що лежав у неї на столі. 

– Приберіть. Негайно, – жінка була досить обурена та не на жарт образилась. Віра Іванівна ще жодного разу не брала хабарів за усі тридцять п’ять років роботи. 

– Будь ласка… – світловолоса дівчина виглядала надто втомленою. Її тьмяні очі обрамляли чорні кола – коли вона востаннє нормально спала?

– Ви знаєте правила, пані Катерино, – Віра Іванівна гидливо відсунула конверт якомога далі від себе.

– Так, але ж нетрадиційні…

– Це мене не обходить, – перервала директорка. – Правила однакові для всіх: тільки одружені мають право на всиновлення.

Пані Катерина вкотре заплакала. Мрія, яку хтось може отримати з легкістю, Катерина та її кохана мають вигризати силоміць. Адвокати, благання, сльози, хабарі – нічого з цього ні на крок не наблизило їх до Ганночки. 

– Невже їй краще тут, у притулку? – пані Катерина не здавалась. Вона, за звичкою, торкнулась пальцем місця, де ще годину тому була каблучка, подарована на заручини. 

– Ви займаєте мій час, – Віра Іванівна втомлено потерла скроні. 

Жовте світло від настільної лампи ледве могло освітити теку, у якій, от уже рік, Віра Іванівна бачила одні й ті самі обличчя. Хоча, звісно, зараз пані Катерина ледь схожа на ту усміхнену дівчину, що, сповнена надій, рік тому переступила поріг їхнього притулку. Інша пані – Віра Іванівна не пам’ятала її імені, до кабінету вже давно не заходить. Лише чекає на пані Катерину за дверима.

– У нас є абсолютно всі документи, довідки, рекомендації й бозна-що ще, окрім єдиного свідоцтва. Клятого свідоцтва, на яке, як вважає суспільство, ми не заслуговуємо! Ми разом вже майже десять років, але кому до того є діло… – пані Катерина сховала конверт у сумку й подивилась на Віру Іванівну. – От уже рік, як ми вважаємо Ганночку своєю донькою. Вона вже наша, розумієте? Я буду ходити до її повноліття, якщо хочете. 

Віра Іванівна, директорка дому сиріт, важко зітхнула. 

– Є правила, – вкотре повторила вона. Жінка потягнулась за печаткою, що, маючи до біса маленький розмір, між тим, зруйнувала вже багато надій. – На цьому наша розмова завершена. Я завжди поступаю по совісті. Більше ми з вами не побачимось. На все добре.

Пані Катерина, бліда й заплакана, мовчки забрала зелену теку з рук Віри Іванівни. Все. Що сказати доньці? Як пояснити, що тепер, вже офіційно, мами не зможуть забрати її додому? А там торт, кульки, сім років завтра… 

– Ну? – запитала пані Ольга – перше і єдине кохання пані Катерини. Але, побачивши обличчя дівчини, замовкла.

Віра Іванівна, директорка дому для дітей-сиріт, жила так, аби їй ніколи не було за себе соромно. По совісті. Вона завжди чинила так, як відчувала. І ще ніколи не помилялась.

На зім’ятому папері, що вже рік гуляв із рук в руки й був дбайливо поміщений у зелену теку, пані Ольга помітила печатку з надписом «Дозволено».