Моя мерехтлива дорогоцінність

Ти ніколи не відрізнялася вмінням гарно малювати. І як би ти не старалась, скільки б зусиль не докладала, форми й кольори все рівно спотворювалися. До сьогоднішнього дня мені здавалось, ніби полотну під твоїм пензлем щоразу судилося перетворюватись у розкалену пательню, що під дією високих температур (незрозумілих мені факторів), видозмінювала кожен нанесений мазок в скручене «ніщо».

Саме тому я здивовано спостерігала, як вправно зараз згинається кисть твоєї руки, раз у раз виводячи на полотно рівнесенькі мазки фарби. У фрагменті, що вимальовувався, впевнено відчувалась гармонія. Навіть неозброєному оку було видно, що ця робота близька до шедевра. Захоплена цією думкою, я ледь не роззявила рота.

Як? Де? І коли ти навчилась ТАК малювати?

Ти посміхаєшся, споглядаючи мої захоплені твоєю роботою, очі.

Відкидаєш дерев’яним кінчиком пензля пасмо темно-каштанового волосся з чола. Кажеш, що так буває, і деякі здібності можуть відкриватися з віком, навіть якщо дотепер і сліду їх не було. Жартуєш про ретроградний Меркурій, раптове осяяння долею, запізнілий подарунок Діда Мороза. Твоя усмішка променішає з кожним новим припущенням. Ти відверто лукавиш. Та я уникаю розпитувань. І хоч мені кортить дізнатися відповідь на свої питання, кортить майже так само, як серед спекотної літньої ночі почухати місце комариного укусу, я тактично відступаю.

Я ніколи не лізу людині в душу без запрошення. І ти це знаєш. Ти ледь-ледь заохочуєш мою цікавість - змінюєш тон посмішки з гордовитої на обіцяючу. Ти повертаєшся до полотна, і наносиш нові мазки - впевнені, широкі, брудно-червоні. Ти не приховуєш від мене жодного свого руху. З кожною хвилиною, форми, змальовані твоєю рукою, стають все відвертішими. Ось воно - моє запрошення в твою душу.

***

Коли сонце остаточно розлучилось з небокраєм, а картина стояла домальована, ти врешті-решт здаєшся, і довіряєш мені свою таємницю. Твої очі гарячково блищать, коли ти починаєш посвячувати мене в деталі походження свого таланту, що, як мені здається, впав на тебе просто неба.

Ти шепочеш мені, що опинилася не в тому місці і не в той час. Твій голос такий тремтячий і тихий, що я швидко усвідомлюю: тобі соромно. Я завжди намагатимусь тебе зрозуміти, і ти це знаєш, тож попри сором, шумно ковтаєш слину і продовжуєш свою розповідь.

Ти розповідаєш про неї, про дівчину, яка виявилася зовсім не дівчиною, а чим - ти й сама достеменно не знаєш.

Ти плутаєшся в словах, і виголошуєш такі речі, що в мене на потилиці піднімається волосся. Коли ти, спантеличена моїм скептицизмом ще раз повторюєш, що вона ковтає людей живцем, я починаю перейматися: чи у здоровому ти глузді?

Я переводжу погляд з твого спохмурнілого обличчя  на картину за твоєю спиною.

Чіткі, контрастні, брудно-червоні мазки тонуть у напівтемряві кімнати. Та я знаю, що кожен, хто побачить твою роботу при світлі дня, впевнено визнає її геніальною.

А ще я знаю, що дотепер ти не вміла чаклувати пензлем. Тож намагаюсь абстрагуватись від гучних ударів свого переляканого серця й скласти докупи твою розповідь. Якою б божевільною вона не здавалася б.

З твоїх слів я розумію, що ти пішла до неї не сама. Лише тебе вона залишила живою. Іншого ж цинічно проковтнула, намагаючись вгамувати свій голод. На моє занепокоєння, ти ще раз наголошуєш, що знайшла спосіб тримати її на відстані. Ти запевняєш мене, що тобі вона не загрожує.

Ти задумливо розглядаєш свою роботу. Кажеш, що широкі, хаотично проставлені, брудно-червоні мазки, в обіймах темряви виглядають, наче стінки чийогось ненажерливого шлунку.

Моя уява доповнює твою асоціацію, і я здригаюсь у спробі відігнати від себе образ пульсуючого шлунку з брудно-червоного полотна.

Твої плечі тремтять, коли ти зустрічаєшся зі мною поглядом, та все ж ти наважуєшся вести розповідь далі.

Ти кажеш мені, що спершу думала, що вона саме лише чисте зло, що ковтає невинні душі.

Тож ти неабияк здивувалася, коли якось, вона вивернула зі своєї ненажерливої пащеки тендітне мерехтливе сяйво - талант, який ти завжди хотіла мати. Видовище було таким заворожуючим, що ти не стала її проганяти. Вона бридко посміхалася тобі своїм величезним напівроззявленим ротом, простягаючи тобі свій дар, та ти не зважала на загрозу. Ти вхопила мерехтливу дорогоцінність, й наївно гадала, що в будь-яку мить можеш відігнати потвору від себе. Ти бачила, як слина стікає по її підборіддю, як судомиться її шлунок від голоду, та ти закривала на це очі, бо ти творила.

Я ще раз впевняюся, що талант - вельми захоплююча річ. Ти день у день випробовувала себе в нових техніках, кольорах, текстурах, милуючись тим, як невидима рука Творця вселяє гармонію в кожен твій рух. Осяяна цією благодаттю, відчуваючи силу в своїх руках, ти не помічала що твої щиколотки все глибше грузнуть в слині, а її голодна пащека втикається тобі ледь не між лопаток.

Налякана своєю розповіддю ти плачеш. Мене ж проймає відчуття звіриного страху. Від всеосяжної тривоги мені темніє в очах. Твоє світле, благаюче мого співчуття, обличчя проковтує густа темрява. Я сіпаюсь, хаотично оглядаюсь, намагаючись вхопитися за твій, дорогий моєму серцю, образ. Та ти зникла, і єдине, що залишилось від тебе в цій кімнаті - твоя картина. Але наразі вона порожня. Полотно на якому ти так натхненно творила, стоїть на мольберті геть білосніжним, ніби його поверхні ніколи не торкалися твої пензлі.