Кульгава ніжка

Їх було семеро. Семеро дівчат в невеличкій хатинці серед лісу. Наче семеро гномиків (з тією різницею, що ці дітлахи не працювали в шахті й ніколи не зустрічали Білосніжку).
Не обмежені батьківським наглядом, вільні робити все, що вони хочуть, вони грались з дня в день, придумуючи все різноманітніші ігри.
Вони були дружніми й веселими, та мало чим відрізнялись одна від одної. Семеро семирічок, семеро темно-русявих голівок. Лише дві дівчинки вирізнялись поміж них, одна була мовчазною, а інша - кульгавою.
Дівчата переграли вже у всі можливі ігри, і в один, оповитий хмарами день, більшість дівчат почали відчувати нудьгу. 
- Гей, Мовчанко, запропонуй нам гру! - Білка запустила в зстулулену дівчинку подушку, набиту соломою.
Кульгавій дівчинці це не сподобалось. Серце, передчуваючи незворотнє, боляче стиснулось. В їх іграх ніколи не відгонило жорстокістю.
- Мовчанко, язика проковтнула? - почала глузувати з неї Білка. Інші дівчата мовчки спостерігали.
- А колись мовчазних дівчат називали відьмами, - з придихом повідомила всім Синиця.
В очах Білки загорівся недобрий вогник.
- То ти в нас відьма, Мовчанко? - вона підійшла впритул, схопила темне пасмо дівчинки, і щосили потягнула.
- Кажи!
Обличчя Мовчанки зіщулилось від болю. З горла вирвався вереск болю, та натомість жодного слова, яке могло б заспокоїти кривдницю.
- Відьма! Відьма! - заохотливо підхопила решта дівчат. Окрім кульгавої дівчинки.
- Вона не відьма! Залиште її в спокої! - кульгаючи на одну ногу, вона наблизилась до двох напружених постатей і відштовхнула Білку від Мовчанки.
Та зло в Білчиних очах не прагнуло затухати. Виряченим поглядом вона вивчала її кульгаючу кінцівку.
- А ти, Кульгавко, часом не відьма? Ти теж відрізняєшся від всіх нас! - і ткнула пальцем в її, сховану під довгою штаниною, ногу.
Всі погляди в хатинці спрямувались на неї. Навіть Мовчанків.
- Я не відьма! - буркнула собі під носа дівчинка і закульгала до порога. В руках вона тримала порожній кошик. 
Поки наповню його грибами -  сестри знову стануть дружніми - заспокоювала себе дівчинка.
Ліс зустрів її рядами високих темно-зелених ялинок. Широкі гілки, пригнічені вітром, раз у раз пропонували їй свої колючі обійми. Хмари над кронами дерев повільно купчились, обіцяючи рясний дощ. 
А дівчинка йшла вперед, розмахуючи в повітрі напівнабраним кошиком. Кульгаюча кінцівка шумно шаркотіла об дрібні гілки дерев та суху лісову підстилку.
Зір її несподівано прорізався. Вона яскраво, як ніколи, вловлювала кожен момент. Вона помічала перші прозорі краплі, що важко падали з неба, й наповнювали повітря свіжим запахом хвої, а також все більш темніючу кору дерев, що поступово стала вологою, та більш рельєфною, ніж в спокійну погоду. 
Пташки голосно кричали, шукаючи собі схов від дощу, і кульгава дівчинка відчула життя у всій його гостроті. А ще - красу та велич моменту, що тривав прямо зараз. Навіть образливі звинувачення сестер на мить поблякли в її свідомості. 
Раптом щось гостре прилетіло їй в спину. Дівчинка обдивилась навколо, поглянула на камінь, яким в неї поцілили, натягнула каптур нижче на чоло, і закульгала далі. 
За спиною віддалено чувся сміх. Наступний камінь прилетів їй у кошик, роздолубавши широкий білий гриб навпіл. 
- Віііідьма! - чергове каміння поцілило їй в ребро. Аж поки нові удари не посипались один за одним - в спину, в передпліччя, в голову. Кульгава дівчинка озирнулась. Ззаду до неї прямували її сестри. Вони рухались так, наче мисливці, що вистежили звіра. Кожна тримала в руці важкий камінь, а хто вже встиг кинути - підбирав наступного. 
Між ялинок визирнула Мовчанка з німим блиском азарту в очах.
В долонях вона тримала громіздку брилу каміння, яка була завеликою, щоб нести її в одній руці.
«Я допомагала тобі! Захистила, відігнавши від тебе підозри! Отака твоя вдячність?»- в паніці думала кульгаюча дівчинка, поки тягнула свою ослаблу кінцівку в протилежний від сестер бік. 
Низько пригнула голову, ховаючись від ударів. Та чийсь камінь все ж влучив їй в потилицю. 
Ноги дівчинки захиталися. По шиї потекло щось тепле. Щось вирішально значиме. 
Нова лавина каміння повалила її на землю. 
Вона була ще живою, коли вони задрали довгу штанину її кульгаючої кінцівки. 
Вона ще дихала, коли вони побачили, що приховувала під собою чорна тканина. 
Вона сміялась коли вмирала. Коли вони з жахом порозбігалися геть, хто куди, в полоні чорних як ніч, грозових сутінок.
Вона майже померла з посмішкою на губах.
Та в момент, коли її надприродньо довга нога - її тендітна, завжди кульгаюча і хвороблива козяча ніжка торкнулась землі - її рани зажили.
Вона знову ввібрала в легені різкий, протверезений дух лісу. Тільки тепер з пахощами відігнаної від себе смерті. 
Вона кричала, коли дивилась, як злива змиває калюжу крові, залишену на землі. Разом з її надлюдською добротою, й невиправданою довірою до істот, що її скривдили.
Вона допитала кожну з тих потвор. 
- Ти відьма? - чорно-сіра шерсть на козячій ніжці заохотливо ставала дибки, передчуваючи серію потужних ударів, що завдасть ворогові. Вони верескливо кричали, споглядаючи її голі, неприкриті штанями ноги. 
Кожну з них вона залишила навічно мовчазною в тому темному нічному лісі. Кожній «віддячила» за жорстокість. Й особливо - колишній сестрі Мовчанці, тій, що вхопила найбільший камінь і нанесла найболючіший удар - в потилицю.