По слідах темних сновидінь

Зустріч з Анімусом

Це сновидіння авторка побачила, коли їй було шість років.

Я розплющила очі. З вікна на моє ліжко линуло глибоке синє сутінкове світло. 
Тіло ховалося під тонким білим простирадлом. 
Я потерла повіки не розуміючи сплю я, чи вже прокинулась?
Поруч зі мною мала спати бабуся, та зараз її не було поряд. Її половина ліжка була гладко застелена моїм простирадлом, наче вона й зовсім не лягала. 
В будинку стояла незвична тиша, і мені стало трохи моторошно. 
Де бабуся? Чому з сусідніх кімнат не долинає дихання сплячих тітки з сестрою?
Чому так тихо? Навіть настінний годинник, що часто допомагав мені рахувати овець перед сном, зараз мовчав. 
Я натягнула простирадло мало не до вух і надійно сховала під ним руки вздовж стегон.
Де б не були усі, наразі мене жодне страховисько не дістане. Сестра часто лякала мене, що вони - бабайки, іноді приходять до дітей вночі, їхні тіла вкриті чорною волохатою шерстю і вони нишкають навколо твого ліжка, шукаючи незахищену кінцівку, а потім хапаються за неї  своїми кігтистими лапами і щосили тягнуть, скидаючи тебе з теплого схову.
А мої захисники? Де вони? Обережно, стараючись не панікувати, я прощупала крізь тонку тканину простирадла місце біля себе. 
Міха? Марат? Потапа? Киця? Куди вони подівались? Щоночі, як я засинала, вони оживали, щоб самовіддано захищати мене своїми різнокольоровими плюшевими тілами.
Так мені казала мати, а я вірила їй. І мала незаперечні докази! До мого пробудження ж бо вони не завжди встигали зайняти свій пост - те положення, в яке я поставила їх перед тим, як заснути.
Міха - зелений ведмедик з довгим трапчаним хвостом, одного разу по моєму пробудженню опинився аж в моїх ногах - захищати мої найураженіші кінцівки. З тих пір він став моєю улюбленою іграшкою. Й командиром над всімома іншими.
Та не дивлячись на те, що мої руки встигли прощупати вже найдальніші кутки ліжка крізь простирадло, - Міхи, як й інших захисників, не знаходилось.
Мабуть вони злізли на підлогу, щоб боронити мене звідти, - я панічно накидувала різноманітні варіанти. Треба знову заснути, щоб вони змогли ожити й захистити мене. Здається це тільки так діє.
Я заплющила очі, силячись заснути. Серце прискорено билось, нагадуючи, яка я зараз вразлива. 
Раптом в обличчя дмухнув протяжний легкий вітерець. Налякана, я розплющила повіки. 
Зі стику між ліжком та шафою до мене на ліжко повзла тінь. Безшумно, не залишаючи слідів, вм’ятин на простирадлі, вона повільно й водночас рішуче наближалась до мене. 
Я миттю зігнула ноги в колінах - подалі від тіні, і притислась тілом до спинки ліжка.
Що це за істота? Вона була невидимою і відкидувала темну тінь на стіну й ліжко. 
Тінь зупинилась в півметра від мого обличчя.
Я дивилась на її відображення на стіні, її довгі руки, рельєфне, більш доросле, ніж в мене обличчя, широкі плечі й несподівано відчула, що ця тінь має ознаки чоловічої статі.
Я не знаходила її очей, та чомусь я з усією впевненістю знала, що вона пильно спостерігає за мною, вивчає моє обличчя.
Раптом страх кудись пішов. Присутність цієї невідомої донині тіні почала здаватись мені цікавою. Інтигуючою. Я намагалась згадати, коли востаннє відчувала схоже відчуття.
                                                  ***
Руки стискають ляльку в коробці. Яскраві одежини заманливо блимають на пластмасовому тілі. Відкрити прямо зараз чи дочекатися кінця свята?
                                                  ***
Святковий зал дитсадка. Я в білій сукні, прикрашеній у коміра пишними новорічними «дощиками». Помічаю зацікавлені погляди однодитсадівців. Чомусь більше за все відмічаю погляди хлопчиків. Я дівчинка і я їм цікава. Чомусь мене тішить ця думка. Бачив би ти, як мама розпускала мені волосся, й наряджала в цю сукню! - хмикаю я, посміхаючись першому зиркаючому на мене хлопчикові.
                                                  ***
- Ти колись бачила, як дзюрять хлопчики? - Віка штовхає мене в двері дитсадівського туалету, -  У них «там» краник! 
Я заглядаю у щілину в дверцятах кабіни, щоб впевнитись самостійно. Серце нервово тріпотить в грудях, наче за декілька митей світ переді мною перевернеться догори ногами. Чого я ще не знаю?
                                                  ***
Чого я не знаю? Питаю я не то себе, не то тінь. Відчуваю, що вона має потрібні мені відповіді. Може тому я не боюсь її присутності? Близькість цієї тіні здається на диво затишною. Природньою. Вона не схожа на бабайку. На ній немає густої кучерявої шерсті. Вона не зиркає на мене лукавими очима й не роздається диявольським сміхом. Вона не називається демоном, чортом, Сатаною. 
Раптом тінь запускає свої руки під простирадло. Я підтягую ноги якомога щільніше до тулуба, та її руки мене випереджають. Я відчуваю доторк теплої гладкої шкіри до своєї ноги. Немає ані шерсті, ані кігтей, ані грубих утисків з подальшим стягненням з ліжка..
Чоловіча тінь, схожа на хлопчика на декілька років старшого за мене, лагідно проводить долонями по моїм ногам. Легкими рухами пальців він лоскоче шкіру, піднімаючись вище, до коліна. Я не пручаюсь, коли його руки стягують з мене простирадло. Він робить мені приємно. Відчуваю, що мені нічого боятися.
В нього немає тіла, немає очей, в які я могла б зазирнути. В мене є лише його відображення на стіні - невловима тінь з матеріалізованими руками, які гладять, й, здається, читають кожне моє невиказане бажання: помацай біля щиколотки, а тепер трохи вище, хочу ще декілька додаткових кола пальцями на коліні.
Кожен міліметр пестованої шкіри свербить задоволенням. Та чомусь до цього задоволення раптово долучається сором. Чому мені соромно? Мені ж приємно. Моє тіло гладять з ласкою та ніжністю.
Я заплющую очі й сонно потягуюсь, віддаючи свої ноги на поталу його рукам. Та сором знову наздоганяє, й змушує мене прийти до несподіваного висновку: його ніжність відрізняється від тієї, яка мені вже відома - від маминої. Адже за мамину ніжність мені не було соромно. 
Бувало, після довгих прогулянок в мене боліли ноги, й вона сідала на краю мого ліжка, закочувала до колін штанини штанів й з бережною ніжністю розминала мені литки. 
Бувало, прочитавши мені казку на ніч, мама ніжно цілувала мене в щоку або в скроню. Після цього я завжди міцно засинала.
Якось мама читала мені історію, яка викликала в моїй уяві багато яскравих й моторошних образів.
Її губи тоді швидко й з придихом, вимовляли найстрашнішу частину віршованої казки:
А павук підступає,
Гострі зуби у зв'язану Муху встромляє,
Крутить їй павутинками крила,
Смокче кров із гарячого тіла.
Бачачи, як я стиснулась, мама підбадьорливо посміхнулась, ніжно поглажуючи мені брови великим пальцем своєї, приємно пахнучої кремом, руки. Цей простий доторк змусив моє серце битися повільніше, а груди - дихати спокійніше й розміреніше. 
Тінь продовжує нависати наді мною. Мені не страшно.
Помічаю свого плюшевого командира в дальньому кутку кімнати на підлозі.
Міха дивиться на мене засудливо: 
- Ти не спиш, тому ми не можемо ожити і захистити тебе!
- Від чого мене захищати?- здивовано запитую я в нього. 
- Ти у темряві! Ти повинна боятися! Як будь-яка порядна дівчинка! А всі порядні дівчата бояться темряви!
- А якщо я не така дівчинка, як інші? От я наприклад не боюсь клоунів! Чому тоді я маю боятися темряви? І що, якщо мені…приємно?
Він невдоволено мотиляє головою і відвертається, показуючи мені наостанок з темряви свого зеленого трапчаного хвоста.
Ось - від мене відвернулися мої захисники. Та чомусь я радію цьому. Я відчуваю, що жоден з них зараз не має бути поряд. Не має бачити, як тінь довгими пальцями припадає до кожного міліметра ноги нижче коліна. Як збивається моє дихання, коли вона повільно обводить невидиму межу на коліні - за яку вона мене чомусь не чіпає.
Вони мене не зрозуміють. Я неправильна. Я мала б боятися, та натомість сповзаю спиною по простирадлу в бік тіні, щедро протягуючи її рукам свої ноги.
Мама казала, що до семи років дитина безгрішна. Я часто думаю над цим її твердженням. Уявляю, як з кожним наступним днем після мого сьомого дня народження до мого тіла прилипатиме невидимий бруд - гріхи, що мали копитися впродовж мого життя аж до Божого Суду.
Гріх - солодкий. Гріх - спокусливий. Гріх - оманливий, - чулося з церковних проповідей священників, на які мене водила мати.
Я плутано дихаю під доторками тіні. Короткі кучеряві завитки біля чола прилипли до скронь. 
Руки хлопчачої тіні повільно спускаються з колін до пальців ніг. Я відчуваю, що її візит добігає кінця.
Вона залишає мене наодинці зі сплячими на підлозі захисниками - спітнілу, схвильовану, осяяну незрозумілим до сих пір задоволенням.
- Невже саме так до людей підкрадається гріх? - питаю я себе, слухаючи глибокі удари власного серця.
Межа на коліні легенько скніє. Я знаю: тінь ще повернеться.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше