Захоплення і смерть

Я біжу між безкінечними рядами кукурудзи і згадую, якою бачила її в останній раз.  Перед очима одразу постає офіс, широкий кабінет для декількох осіб, її невеличкий столик. В уяві блискавично проноситься її тепла усмішка, на її губах яскраво сяє червона помада. Волосся укладене в класичний тугий пучок. Вона посміхається керівниці, встає зі свого стільця, і я вперше відмічаю як її округлі стегна обтягує неймовірно жіночна, причудливого фасону, спідниця. А далі пролунав її сміх. В той день вона багато сміялась. Вже тоді я відчула, що ця жінка є душею колективу - стільки сяйва вона випромінювала.

Небо над моєю головою набуло пригніченого сірого кольору. Густі хмари все щільніше пеленали сонце в свої обійми.

Вона померла. Вона - така сповнена життям.

- Ви працювали разом? - спитала працівниця моргу вчора, коли я припідняла простирадло і змогла вперше пильно роздивитись риси її обличчя.

- Мали працювати. - відгукнулась я. - Та так і не попрацювали..Я вичекала, коли дівчина залишить нас на самоті і повільно провела долонею по чолу померлої. Холод поглинутого смертю тіла поповз до кінчиків пальців. Не розумію чому мені тоді так захотілось торкнутись її. Вперше та востаннє.

Виставляю долонь у бік зелених заростей. Гострі кінчики листя приємно лоскочуть шкіру, відганяючи спогади про вчорашній холод.

Яке плинне життя!

В нас були десятиліття співпраці разом, а ми так і не познайомились. В нас не буде десятків сотень посиденьок за кавою, теплих порад, спільних жартів, зрозумілих лише нам двом, сміху в унісон. Не знаю чому, та я відчуваю, що ми стали б кращими подругами. Та вона мертва. Ця думка виїдає мозок.

- Ти справді хотіла працювати в офісі роками, а то й десятиліттями? - Він виринає з заростей кукурудзи і хапає мене за талію. Його блакитні очі уважно слідкують за моїм обличчям.

Як та дівчина. - я подумки закінчую його репліку - те, що він не озвучив. Керівниця описувала її як вельми амбітну особу, що вправно будувала свою кар’єру. А я уявляла собі молоду дівчину, що приходила на роботу о 8 -ій, і закінчувала о 17-ій, витрачаючи на офіс роки своєї юності. Та коли я побачила її на власні очі, то відчула, що вона не з тих, хто зів’яне в рутині офісу. Навпаки, було в ній щось автентичне, щось, що вона привносила в рутинний офісний розпорядок, щось, що змушувало людей відчувати тиху радість, змушувало їх мріяти, дивитись на буденні речі по дитячому - з широко довірливими очима.

- Навіть не знаю.. - нерішуче відповіла я.

Він здогадується, що я проводжу паралель свого життя з її життям. І що мене неабияк хвилює її раптова смерть. Та все ж його питання змушує мене замислитись:

А чи справді мені хотілось працювати в офісі? Чи то харизма цієї дівчини спонукала мене прийти на співбесіду?

Мене не покидає відчуття, що її смерть є застереженням для мене не йти її шляхом.

І що я роблю? Влаштовуюсь в її офіс, ступаю по її слідах, хоча кожен наступний крок може стати для мене останнім.

- Ще не пізно відмовитись..- його губи розмірено шепочуть мені у вухо, куйовдячи пасма волосся.

- Життя надто плинне, щоб витрачати його на офіс. Я впевнений, що бідолашній нічого було згадати перед смертю, окрім набридливих пик колег.

Бачачи, що я мовчу, він продовжує:

- Розумію, ти спантеличена. Та все на краще. От побачиш.

Сіре світло з неба падає на його підбадьорливу посмішку. На якусь мить я милуюсь його вустами. Який же він все-таки ідеальний! І який переконливий! Я притискаюсь до його грудей і заплющую очі. Шелест кукурудзи заколисує мою свідомість своєю розмірністю.

Не потрібен мені той офіс. Той мертвий офіс - та карикатура на життя. Лише він, такий проникливий, лише це кукурузне поле і безкрайнє вільне небо.

- Її вбито. - гармонію порушують слова з учорашніх спогадів.

А далі перед очима з’являються образи. Сотні бенкетуючих кам’яних статуй в мармуровій залі. Їх кам’яні тіла білі, як сніг. Роти жадібно розплющені, а в нерухомі горлянки ллється свіжа кров. Чується приглушений гул, нестримне булькотіння, стук каменю об камінь.

Увага фокусується на центрі зали, де стоїть потрощена вщент статуя немовляти. Кам’яні ніжки ,обрубані трохи нижче щиколоток, гострими кінцями дивляться у стелю.

Гул та булькотіння навколо наростають. Ніжки ледь-ледь мерехтять червоним зсередини каменю. Оточуючі груди каміння починають сунутись, примагнічуватись до гострих рештків щиколоток. Ось у немовляти з’являються коліна, стегна, плечі.

Гул набирає нових рис. Я розрізняю єдине слово, що важко гудить у повітрі.

- Piromana, piromana, piromana!

Немовля набуває шию, голову, шумно зітхає, і за мить воно вже живо дивиться в простір своїми білосніжними кам’яними очницями. До мене приходить усвідомлення за чим я спостерігаю. За народженням. Народженням чогось древнього, могутнього, безсмертного.

Раптом я відчуваю, що впізнаю це немовля. Його холодні кам’яні обриси, погляд бездоганно гарної форми очей вже знайомі мені. Мурахи моторошним клубком пробігають по тілу. Це немовля прямо зараз обіймає мене. Воно хоче, щоб все моє життя належало йому. А ще воно хоче крові. Щоб не пустити мене на роботу, воно висмоктало життя з дівчини, що мала стати моєю напарницею. Воно бачило, як я захопилась нею. І воно не могло допустити мого раптового відчуження. Воно звикло бути в центрі, як було в центрі тієї мармурової зали. Центр і породив його. І якщо я не послухаюсь, його гнів та жага крові можуть перекинутись на мене. Можуть погубити мене.